52.Політико-правові ідеї Вольтера.

Франсуа Марі Аруе (1649-1778) (псевдонім Вольтер з 1718 р.) — французький філософ і публіцист належав до правого крила просвітителів, які виражали інтереси великої буржуазії. Вольтер мало цікавився політикою заради полі­тики і не переймався проблемами народних мас, вважаючи, що біднота не повинна мати політичних прав, оскільки той, хто не має ані землі, ані власного дому не має і права го­лосу. Праці: «Філософські листи» та «Досвід загальної історії про звичаї і дух на­родів».

Визнаючи рівність людей як біологічних істот, він запе­речував рівність соціальну. Мислитель захищав тезу, що в суспільстві може бути тільки юридична рівність, яка пе­редбачає формальну рівність усіх перед законом і набуття всіма людьми однакового статусу громадянина. Вона є до­сить змістовною і соціальне ефективною. Він був переконаний, що право голосу у справах громадських можуть мати виключ­но ті, хто володіє власністю.

Вольтеру належить створення оригінальної концепції «освіченого абсолютизму». Вона побудована на переконанні, що тогочасний інститут абсолютної монархії ще не вичерпав своїх можливостей і спроможний подолати кризу за умови правління високоосвічених з моральними устоями монар­хів. Доктрина «освіченого абсолютизму» набула поширення в окремих європейських країнах у П половині ХУШ ст. і слу­жила ідеологією для «революції зверху» — проведення ре­форм по скасуванню і перетворенню найбільш застарілих феодальних інститутів (станових привілеїв, підкорення церк­ви державі, пом'якшення цензури, проведення судової і шкі­льної реформ тощо), які не руйнували б засад абсолю­тизму. Прибічниками освіченого абсолютизму були монархи Йосип П - у Австрії, Фрідріх П - у Пруссії, Катерина П -в Росії. Всі вони, прикриваючись популярними просвітниць­кими ідеями, намагались зобразити своє правління як «союз філософів і монархів», в цілому ж використовуючи доктрину освіченого абсолютизму переважно з метою укріплення за­сад панування дворянства, що поступово втрачало свої пози­ції і на проведення «зверху» окремих реформ, спрямованих на утвердження капіталістичного укладу.

53.Поняття політичної свободи та суспільного договору у ж.Ж.Руссо.

Жан-Жак Руссо (1712-1778) - французький мислитель і письменник, його пра­ці: «Про суспільний договір» та «Міркування про причини і підстави нерівності».

Руссо вбачаю­чи джерело змін людсь­кого життя у розумі, водночас вважає, що і сам розум при цьому зазнає впливів життєвих потреб людини. Люди, спочатку жили в «природному» стані, який уявлявся Руссо (на повну протилежність поглядам Т. Гоббса) добою рівності, свободи, братерства за відсутності станово-майно­вого розшарування, державного апарату насильства та при­ватної власності. Нерівність у природному стані існува­ла, але обумовлювалася виключно фізичними і природними відмінностями. Люди, з «природного» стану, поступово переходять у «суспільний стан», об'єнуються спершу в сім'ї, а останні - в племена. Тут люди живуть ще вільно, здорові й щасливі, продовжують насолоджуватися усіма радощами спілкування, які ще не порушують їхньої свободи. Натомість, нові досяг­нення в розвитку знарядь праці й господарюванні підви­щили продуктивність праці, зросла чисельність населення, накопичились багатства, що й привело до панування при­ватної власності. Відтак, виникла соціально-майнова нерів­ність та гноблення багатими бідних.

В умовах гноблення багатими бідних, природний стан розпався, і в умовах гоббсівської «війни всіх проти всіх» багаті запропонували бідним укласти так званий суспіль­ний договір про створення державної влади та законів, яким будуть підкорятися всі, без винятку, члени суспіль­ства.

Однак, Руссо переконував, що втративши свою природ­ну свободу, бідні не набули і свободи політичної, оскіль­ки остання стала винятково свободою для багатих. З тих пір людство приречене на рабство, злидні і примусову працю.

Отже, держава, згідно із поглядами Руссо, стала резуль­татом своєрідної загальнолюдської «конвенції» на засадах розуму. Її мета полягала в забезпеченні права кожному користуватися власністю, що йому належить.

Суспільство мислитель уявляв як організоване спів­життя незалежних, вільних рівних людей, які мають спільну волю, що реалізується як народний суверенітет (верховна влада належить народу, як корпоративному ор­гану, - учасникові суспільного договору).

На його думку, демократична форма правління най­більш прийнятна для невеликих держав, аристократична - для середніх, монархічна - для великих. Незалежно від фор­ми правління Руссо називає державу республікою, в якій управління здійснюється через основний політичний закон, який у системі звичаїв, громадянських і кри­мінальних законів посідає провідне місце, оскільки регу­лює життя усієї асоціації.

Отже, єдино справедливим урядуванням Руссо визнавав пряму демократію, де сувереном і керівником держави є народ. Він сформулював основні риси й ознаки народного суверенітету: неподільність і невідчужуваність, наголо­шуючи, що будь-який акт суверенітету накладає однакові права і обов'язки на всіх громадян. Відчуження сувереніте­ту народу на користь окремих осіб або керівних органів, так і його розподіл між окремими частинами народу, згідно із поглядами Руссо, означало б заперечення суверенітету, як загальної волі народу.

Розробляючи правову концепцію, Руссо послідовно проводив ідею свободи. Свободу мислитель розглядає як природну сутність людини Від природи людина добра, не має власнос­ті, ні від кого, і ні від чого не залежить, а отже є вільною.