5.Політико-філософські погляди на державу і право Лао-Цзи.

З VI—V ст. до н. е. у Ст. Китаї відома концепція даосизму, Родоначальником вважається китайський мислитель кінця VII – початку VI ст. до н.е. Лао Дзи. Дану теорію філософ виклав у тводі «Дао де дзінь». В основі цієї філософії лежить ідея дао (все і ніде, природа і суспільство, це чорне і біле, це я і не я, це життя і смерть, це ти і не ти). Все складається із Дао, людина завжди намагається познати суть дао. На основі даосизму формулюється і концепція Лао Цзи – концепція не діяння. Суть її проявляється в тому, що ні правитель, ні державний апарат, ні піддані не можуть управляти суспільством без дотримання принципів Дао. Лао Цзи заперечує соціальні норми, правові норми, бо вони настільки недосконалі, що порушують гармонію, рівність, повагу і єдність суспільства. Лао Цзи застерігав владу від втручання у життя людей.

На думку Лао Цзи імператор є одним із чотирьох величин Всесвіту. Його влада божественного походження. Імператор є подібний до Дао, яке живе вічно. Але повинен керувати без будь-якого примусу, апарату, війська.

Відповідно до вчення Лао Дзи , найкращою державою є невеличке князіство (місто-поліс), яке управляється без бюрократій і війська, живе у відповідності із природою і традиціями, має хороших сусідів, з якими спільно приносить жертви Богу.

Послідовники даочизму Чжуандзи, Ян Чжу. В основному вони вписувалися в концепцію Лао Цзи. Відмінність у Ян Чжу заключається лише в тому, що він виділяє в суспільстві окремого індивіда, людина по природі егоїстична, тому вона має право боротися з усіма традиціями, пережитками.

Згідно з ученням, Дао — найвищий (безликий) абсолют. Держава, суспільство і людина — природна частина Дао і космосу» Всі вони підпорядковуються законам вічності. Цивілізація та її надбання — це штучні утворення, що протистоять природному. Істинна мудрості — відмова від усього штучного. Держава повинна бути маленькою державою-селом, а народ — безграмотним, що дасть змогу зробити головними методами державного управління «мудрість простоти», засновану не на знаннях, а на інтуїції та інертності адміністрації.

Прихильники даної ідеології обстоювали ідею, що всесвіт, а також суспільство і держава з її атрибутами, розвиваються відповідно до вічного закону "Дао", який визначає конкретні закони неба, природи й суспільства. За сутністю "Дао" є уособленням справедливості, всебічного порядку й доброзичливості. Якщо відносини в дер­жаві будуються згідно з приписами "Дао", там пану­ють справедливість і порядок, а значить — добробут і щасливе життя; якщо ж пі приписи не виконують­ся, то в суспільстві виникають нерівність, насилля та інші вади.

6.Політико-філософські погляди Конфуція.

Засновником давньокитайської філософії і навіть “творцем” духовного обличчя китайця був Жун-ні, або Кун Фуцзи, що став відомим у Європі через два тисячоліття після своєї смерті як Конфуціус (укр. – Конфуцій). У “Історичних записках” давньокитайського історика Сима Цяня говориться, що Кун Фуцзи народився у царстві Лу у двадцять другому році правління Сун Гуна (тобто у 551 р. до нашої ери), коли батько його, що правив у Лу повітом Цзоу, був дуже старий, а мати молода; вмер він у 479 р. до н.е. (прожив 72 роки).

Джерелом наших відомостей про Конфуція і конфуціанство є конфуціанська письмова традиція, і наперед всього “Чотирикнижжя”. У нього входять: 1) “Дасює” – керівництво для чиновників, написане учнем Конфуція Цзен Цзи; 2) “Жунь-юнь” (“Золота середина”, “Середина та сталість”, “Незмінна середина”, написана онуком Конфуція Цзи Си; 3) “Лунь-юй” (“Бесіди та вислови”), записані учнями філософа думки як його самого, так його учнів; 4) “Мен-цзи” – книга конфуціанця Мен-цзи, що жив через сторіччя після Конфуція. Конфуцій був вихідцем з аристократичного, але обіднілого рода. У Стародавньому Китаї одним із перших у цьому плані було вчення школи Конфуція (551—479 до н. є.), що увібрало в себе багато уявлень про державу і право тогочасного суспільства. Мислитель і його послідовники розглядали державу і право у взаємо­зв'язку між собою та в співвідношенні з іншими соціальними інститутами, зокрема з моральністю.

Роблячи спробу з'ясувати сутність цих суспільних феноменів, прибічники означеної концепції порівню­вали державу з великою сім'єю, де влада імператора розглядалась як влада голови сімейства, а відносини правлячих і підлеглих — як сімейні відносини, осно­вою яких є підкорення молодших старшим "благо­родним мужам".

Державна влада здійснювалася імператором одно­особово, як у сім'ї, і ніхто не міг утручатися в цей процес.

Позитивні закони мислитель і його учні розгля­дали як похідні від держави, але їхня роль у регулю­ванні суспільних відносин уважалася недостатньою. Вони гадали, що ухвалені державою закони, з огляду на їхню імперативність і жорстокість покарання за порушення, не могли сприяти злагоді в суспільстві.

Ефективнішим регулятором суспільних відносин, на їхню думку, була б система моральних норм і принципів, звичаїв і правил поведінки. Ба більше — цей широкий комплекс морально-етичних норм мав би врегульовувати не лише відносини між людьми, а й владні відносини і політичне життя в цілому.

Вкінці кінців, Конфуцій дійшов висновку, що хороший правитель – чесний, компетентний, освічений, знати традиції і дотримуватись їх. Зв'язок між поколіннями – основа еволюції суспільства. Конфуцій заставив всіх чиновників вчитись моралі, історії (царства), писемністі і математики. Саме ці знання, якості і авторитетність правителя приведе до роз квітнення царства на думку мислителя.