Приклади основних груп калькуляційних одиниць

№ п/п	Групи (за по­дібністю ознак)	Приклади
1	Натуральні одиниці	Штуки, тонни, кілограми, літри, погонні метри, кіловат-години
2	Умовно натуральні одиниці	Виробниче замовлення, 100 пар взуття, тонна штамповок, один верстато-комплекс, тисяча умов­них банок, кубічний літр залізобетонних виробів, швейні вироби одного прейскурантного номеру
3	Умовні одиниці	Спирт 100 %-міцності, мінеральні добрива в пере­рахунку на процент азоту, томато-продукти за вмістом сухих речовин
4	Вартісні одиниці	Затрати на 1 грн товарної продукції
5	Одиниці робіт	Десять тонн кілометрів вантажних перевезень, машино-зміна
6	Одиниці часу	Машино-день, машино-година, нормо-година
7	Експлуатаційні одиниці	Потужність, параметри продукції, продук­тивність

У більшості випадків ці вимірники співпадають з натуральною одиницею вимірювання обсягів виробництва продукції. Наприклад, для хлібопечення – це одна тонна, для ковбасного цеху – один цент­нер, машинобудівного заводу – виробниче замовлення. Об’єктами калькулювання можуть бути: виробниче замовлення – виріб, об’єкт робіт; умовна одиниця; виріб – група однорідних виробів, типорозмір, маржа, продукт (напівфабрикат) – вагова одиниця в перерахунку на стандарт продукту чи на прийнятний умовний стандарт, вагова одиниця в натурі (кг, м, тис. кг), натуральні одиниці (шт., м, погонний метр), умовні одиниці, тисяча умовних одиниць; переділ – стадія тех­нологічного процесу; напівпродукт, продукт.

При калькулюванні проміжних продуктів, продукції підрозділів і технологічних фаз застосовують умовні одиниці.

ﾧ

Взаємозв’язок обліку витрат і калькулювання собівартості продукції показано на рис. 7.

Р ис. 7. Процес визначення витрат і калькулювання собівартості окремих об’єктів

Питання співвідношення методів, способів калькулювання та систем обліку витрат в економічній літературі тривалий час було дискусійним. На сьогодні воно вважається майже закритим. Кожному методу обліку витрат відповідають певні способи визначення собівартості (табл. 18).

Таблиця 18

Співвідношення методів обліку витрат і способів калькулювання

Методи обліку витрат	Способи калькулювання
Позамовний	Накопичення (додавання) витрат, розрахунок за прямою ознакою, вилучення витрат (спосіб Струмиліна), нормативний
Попередільний (напівфабрикатний, безнапівфабрикатний). Однопродуктовий (простий) та багатопродуктовий	Розподілу витрат (пропорційний або індексний), накопичення витрат, вилучення витрат, нормативний
Попродуктовий:	Накопичення витрат, нормативний Накопичення витрат, нормативний Розрахунок за прямою ознакою, нормативний, коефіцієнтний
– попроцесний
– подетальний
– за виробами та групами виробів

Окрім способів калькулювання, наведених у таблиці 18, у комплексних виробництвах може використовуватися комбінований спосіб калькулювання собівартості, при якому на різних етапах розрахунків для калькулювання собівартості одиниці продукції використовують різні способи. При цьому складають проміжні та кінцеві калькуляції. Всі методи, крім нормативного, ґрунтуються на фактичних, історичних вихідних даних, що ускладнює процес контролю за формуванням витрат. Тільки нормативний метод дозво­ляє контролювати відхилення від норм і впливати на причини їх виникнення, своєчасно запобігаючи негативним тенденціям.

У процесі калькуляційних розрахунків використовують поняття «собівартість». Залежно від того, які витрати включаються до собівартості продукції, виділяють такі види собівартості:

• виробнича, до якої включають витрати, передбачені П(С)БО 16 «Витрати»; її в управлінському обліку називають повною вироб­ничою;

• неповна виробнича, до якої включаються тільки змінні вироб­ничі витрати;

• повна собівартість – виробнича собівартість плюс адмі­ністративні, збутові та інші операційні витрати;

• індивідуальна собівартість – характеризує витрати конкрет­ного виробництва з випуску продукції;

• середньогалузева собівартість – характеризує середні по галузі витрати на виробництво аналогічної продукції і виз­начається за формулою середньозваженої із індивідуальних собівартостей підпри­ємств галузі.

Існує цілком слушна думка, що для реалізації цілей управ­лінського обліку необхідно формувати такі види собівартості:

• собівартість центру відповідальності – для планування, контролю за технологічними процесами, а також діяльністю відповідальних виконавців;

• повну виробничу собівартість – для формування цін інших оперативних рішень за нормальних обставин;

• пряму виробничу собівартість (неповну або маржинальну) – для визначення цін та інших оперативних рішень за специфічних обставин (в умовах недовантаження потужностей) [32, c. 124];

• собівартість центру відповідальності включає сукупність витрат на виготовлення відповідним центром усієї продукції та містить лише ті статті, за які відповідає керівник певного структурного підрозділу. Вона використовується для контролю та оцінки діяльності центру.

Пряма виробнича собівартість (неповна або маржинальна) включає змінні витрати, які можна прямо віднести на собівартість конкретного виду продукції. Ототожнення «неповної» собівартості з «прямою» є дискусійним питанням. Вважаємо, що оскільки практикуючі бух­галтери, економісти звикли при використанні терміну «прямий» ро­зуміти спосіб включення витрати до об’єкта калькулювання, то термін «пряма собівартість» не розкриває сутності нового підходу до складу витрат, тобто не відтіняє того, що до неї включають змінні витрати. Нам більше імпонує термін «неповна виробнича собівартість».

Таблиця 19