Першоджерела

1. Габермас Ю. Філософський дискурс Модерну. — К., 2001.

2. Гадамер Х.-Г. Истина и метод. — М., 1988.

3. Гірц К. Інтерпретація культур. — К., 2001.

4. Левінас Е. Між нами. Дослідження думки — про — іншого.

5. Рікер П. Сам як інший. — К., 2000.

6. Рикер П. Время и рассказ. — Т. 1. — М., 1998.

7. Гайдеггер М. Положение об основании. — СПб., 1999.

К., 1999.

176

Розділ 12 • Герменевтика

Рекомендована література

1. Після філософії: кінець чи трансформація? — К., 2000.

2. Современная западная философия: Словарь. — М., 1991.

3. Хюбшер А. Мыслители нашего времени: Справочник по философии За­пада XX века. — М., 1994.

177

ІСТОРІЯ ФІЛОСОФІЇ

Розділ 13.

Релігійна філософія

13.1. Неотомізм.

13.2. Тейяр де Шарден.

178

Розділ 13 • Релігійна філософія

13.1. Неотомізм

«Існування особистості передбачає існу­вання Бога, цінність особистості перед­бачає верховну цінність Бога. Якщо немає Бога як джерела надособистих цінностей, то немає і цінності особис­тості, є лише індивідум, підлеглий ро­довому природному життю».

М. Бердяєв

Вагоме місце релігійної філософії в XX ст. обумовлене суперечністю історичних процесів століття. На тлі успіхів науки, техніки, зростання та по­ширення інформаційних систем і технологій не можна було не замислитись як над можливостями людського розуму, що виявився не лише конструктив­ним, але й деструктивним, так і над засадами людської долі. Останнє стало найважливішим аргументом у переконанні, що наука — могутня, проте не всемогутня сила, оскільки є багато такого в людському ставленні до себе і до світу, чого ніколи не зможе прояснити жодний науковий прогрес. Урахо­вуючи дані тенденції, сучасні філософсько-релігійні течії в умовах приско­рення соціальної динаміки головну роль зосереджують на проблемі окремої людської індивідуальності в суспільному бутті. Через це релігійна філософія сучасності наповнена гуманістичним змістом, орієнтується на екзистен­ціальне розуміння сутності людського існування.

Однією з найбільш впливових релігійно-філософських течій є неотомізм, томізм святого Томи Аквінського (1225-1274 рр.), який створив богословсько-філософську систему для обґрунтування та захисту католицького віровчення. Власне неотомізм сформувався в 70-х роках XIX ст. під впливом рішень І Ватиканського собору (1869-1870 pp.).

Фундаментом неотомізму є постулат про гармонійну єдність віри та знання, які при правильному підході доповнюють одне одного. Це не антиподи, а два джерела одного потоку, два шляхи, що ведуть до однієї мети. Джерело віри — божественне одкровення, тому істини його — безумовні, абсолютні. Джерело раціонального пізнання — людський розум. Але за своєю природою він обме­жений, і не завжди на нього можна покластися. Лише одкровення відкриває нам таємниці буття, недоступні для розуму.

Демонструючи послідовну прихильність до креаціоністського світорозуміння (вчення про творення світу надприродною істотою), теоретики неотомізму стверджують, що в основі всього сутнісного знаходиться єдність чистого бо­жественного буття, яке породжує різноманітність творення. Божественне буття фіксується лише специфічними надкатегоріальними визначеннями —

179