Розділ 3 • Соціум

господарсько-організаційна функція; функція розвитку духовної культури; ідеологічна функція; функція зовнішніх відносин; регулювання національ­них відносин та ін.

Духовна сфера — це сфера ставлення людей до духовних цінностей, їх створення, розповсюдження і засвоєння всіма верствами суспільства. Духовні цінності — це не лише музика, літературні твори тощо, але й знання, наука, моральні норми тощо. Все те, що складає духовний зміст суспільного життя.

Духовна сфера суспільного життя утворюється історично. Втілюючи націо­нальний характер народу, духовне життя є результатом духовного спілку­вання людей, їх наукового пізнання, освіти, виховання, воно бере початок із виявів моралі, мистецтва, релігії. Все це складає зміст духовної сфери, роз­виває духовний світ людей, їх уявлення про сенс життя в суспільстві. Духовна сфера здійснює вирішальний вплив на формування духовних начал у діяль­ності та поведінці людей. Функції духовної діяльності суспільства: пізнання предмета та умов діяльності; інформування й організація суб'єктів діяль­ності; формування спонукань, мотивів, прагнення; вироблення цінностей, мети, ідеалів, програм.

Велике значення має діяльність установ, які виконують функції освіти і виховання (від шкіл до університетів), а також сім'я, коло духовного спілку­вання. Важливу роль у формуванні духовності людини відіграє самобутнє народне мистецтво, а також мистецтво професійне.

Одна із фундаментальних проблем сучасного суспільства полягає в тому, як сформувати і збагатити духовний світ людей, залучити до справжніх духовних цінностей і захистити їх від впливу оманливих ідей, які руйнують людську душу і суспільство. Отже, значення духовної сфери в розвитку сучас­ного суспільства та для його майбутнього колосальне.

3.5.Соціальні виміри індивіда

Соціальна філософія відтворює цілісну картину розвитку суспільства. Вона вирішує проблеми і питання, які стосуються природи і сутності певного суспільства, взаємодії його головних сфер і соціальних інститутів, рушійних сил історичного процесу тощо. Соціальна філософія відіграє роль методоло­гії суспільних наук, певним чином спрямовує їх на дослідження відповідних сторін суспільного життя, формує підходи і принципи їх вивчення. Глибина і ширина соціально-філософських суджень та концептуальність положень, здатність осягати таїни суспільних явищ і їхні складні взаємодії, визначає

293

Систематичний курс філософії

теоретичне і методологічне значення соціальної філософії. Важливим її аспектом є намагання пояснити історію, соціальне буття через призму індивідного начала. Це викликано плюралістичністю вимірів людського життя, багатогранність і безмежність якого передбачають можливість його теоре­тичного описання.

Практика сучасного суспільного життя свідчить про зростання в ньому індивідуального начала. Саме від особистих якостей людини залежать насам­перед суспільно значущі наслідки її діяльності, нерідко і в граничних проя­вах. Досить згадати причини вражаючих катастроф сучасності. Виживання соціальної системи, вихід її зі станів стагнації, більш динамічне забезпечення умов розвитку та гармонійної взаємодії з космосом і природою неможливі без урахування неповторності, оригінальності особистості, пошуків нею нестан­дартних, незапрограмованих рішень.

Природне і культурне буття індивіда розгортається лише в соціальній сис­темі, що має свої закони функціонування та існування. Проте в основі її виник­нення і відтворення лежить індивідне начало. Індивід може реалізуватись як особистість лише у взаємодії з іншою особистістю. Взаємозв'язок «Я — Ти» лежить в основі гуманності як такої. Існування індивіда як одиниці, окремої частки, ізольованого утворення неможливе.

Міжіндивідна взаємодія передбачає наявність регулятивів, правил, форм її здійснення. Взаємини індивідів кожного разу породжують різні варіанти, нюанси, неповторні особливості. Для того, щоб відтворити взаємовідносини як такі, між безліччю неповторних індивідів має бути досягнута певна узгод­женість, взаєморозуміння, типізована форма контакту. Остання стосується не лише міжіндивідних стосунків, але й предметів, зовнішніх об'єктів, навко­лишнього світу в цілому, які опосередковують їхніх дії. Форми індивідуальної взаємодії «осідають» у вигляді умов діяльності, утворюючи соціальні закони. Вони стабілізують соціальну систему, хоча її зміст постійно змінюється під дією індивідів, які постійно бунтують, заперечують, не приймають нав'яза­ної їм суспільної волі, протиставляючи їй власну волю і бажання.

__________________________________________________________________________

Антиподом марксистської абсолютизації соціального начала була по­зиція Й. Фіхте, який проголошував ідеал людини як основну тему своєї філософії. А. Шопенгауер вбачав новітність свого світобачення у спробі «пояснити світ із людини». Для Ф. Ніцше світ, його порядки, закони та цінності створюються людьми, що вирізняються сильною волею, видат­ними здібностями, нетрадиційними уявленнями. В історії української думки також існують джерела суб'єктивізації світосприйняття та світо-створення. У Г. Сковороди макрокосм пізнається через мікрокосм. У «філо­софії серця» П. Юркевича відтворено багатогранність ставлення людської особистості до світу.

294