Систематичний курс філософїї

відрізняється від науки, політики, релігії: відштовхуючись від сущого та належного, вона вказує в напрямку все для майбутнього можливого. Це озна­чає — все для майбутнього, в якому повинна здійснюватися людина як у своїх нескінченних можливостях. Як у минулому, так і нині, враховуючи всі супе­речності епохи «перехідного періоду», освіта повинна виходити з потенцій­них змістів духовного спрямування екзистенційно-антропологічних учень, котрі є дійсною можливістю утримати культурну та гуманістичну рівновагу в суспільстві.

Форми філософії існування, які підкреслювали руйнівний і знищувальний аспект можливостей, вважає Н. Аббаньяно, мали ту заслугу, що привернули увагу до негативних сторін сучасної цивілізації. Але вони не залишили лю­дині жодних надій на майбутнє. Позитивний екзистенціалізм як філософія «можливості можливого» повинна сприяти тому, щоб «формувати в людях помірне почуття небезпеки, щоб робити їх менш залежними від невдач та екзальтації від успіху, і тому, щоб схиляти їх до пошуку в будь-якій області ефективних засобів для вирішення своїх проблем».

Спрямованість філософії освіти на духовність як єдність розуму та мудрості виражає необхідність права на існування в цьому світі іншої людини (Іншого). «Бути, — вважав М.М. Бахтін, — означає спілкуватися. Абсолютна смерть (небуття) є непочатість, невизнаність, незгадуваність. Бути — означає бути для іншого і через нього для себе». Принцип служіння пронизує, тримає на собі змістовні прояви духовності: любов, дружбу, патріотизм тощо. Все те, що виявляється через душу, є душевним станом, що є основою віри в себе і в майбутнє. Душевні якості, як умова наслідування ідеалам, передбачають альтруїтичність поведінки, здатність до самопожертвування. Це — «моральна моральність» (І. Кант). Коли її критикують за утопічність і відрив від реаль­ного життя, то забувають, що хоча в ній відображений один аспект існування — в чистому вигляді даний підхід дійсно однобічний, — без нього прожити немож­ливо. Людина не може бути лише егоїстом, якщо, звичайно, вона зберігає в собі суперечність («дві людини»), тобто є особистістю.

На рівні буденної свідомості ця суперечність не сприймається як концеп­туальна можливість для вирішення проблеми самореалізації особистості. Звідси — потреба філософського осмислення проблеми. Адже в умовах «пере­ходу», коли відбувся розрив буття та розуму, коли людина опинилася перед хаосом стихійних наслідків своєї діяльності, постала необхідність зміни стра­тегічних орієнтирів історії, зміна стратегії соціального інтелекту, необхід­ність його спрямування на вирішення глобальних проблем цивілізації. Людство, яке поставило за свою мету в кінці XX ст. досягнення ідеалу світу, в якому від­сутнє насильство, і шляхи консенсусу у вирішенні найважливіших етичних завдань, здобуває ту повноту духовної цілісності, залучення до якої є настіль­ки ж повчальним, як і уроки мудреців.

Усвідомлення відповідальності людини за долю людського роду формує нові соціальні стратегії нашого часу. Із усією зовнішньою подібністю цього процесу усвідомлення «цілісності та глобального взаємозв'язку конкретних

490