1.1.1.Проблема буття

Бaraто складних філософських питань так чи інакше приводять до проблеми існування. Що таке існування? Що існує? Що з того, що існує, залежить і що не залежить від людини? Чому так часто люди змінюють свою думку щодо того, що саме дійсно існує? Знайти задовільні відповіді на ці за­питання досить непросто.

Лише на перший погляд здається, що питання про існування видається дуже простим: існує все те, що людина бачить і чує. Наприклад, якщо я бачу Сонце, то воно існує. Але філософія не зводиться до очевидностей, більше того, вона постійно позбавляє їх ореолу очевидності. Із фізики відомо, що на Сонці відбуваються ядерні реакції, але ми знаємо це насамперед зовсім не завдяки нашим очам. Нам видається, що Сонце обертається навколо Землі, але на­справді Земля обертається навколо Сонця. І так до нескінченності.

Питання про існування виглядає проблематичним через мінливість, від­носність наших знань. Разом із розвитком знання змінюються наші уявлення про існуюче. Людина може міркувати про що-небудь лише на підставі своїх знань і вироблених на їх основі концепцій, теорій. Про існуюче людина здатна судити завдяки своєму пізнанню, яке виступає як певна теорія, спосіб інтер­претації тощо. Отже, кожна теорія виступає як учення про буття, онтологія (грец. ontos — суще + logos — вчення); будь-яка онтологія є теорією. Звідси висновок: що існує і як, виявляється на основі теорій.

Джерела онтології виявляються вже в античності, тому що питання про сутність буття навколишнього світу властиве кожній системі філософству­вання. Ця проблема буде існувати доти, доки буде існувати мисляче людство, і глибина її змісту невичерпна. Буття та реальність як всеосяжні поняття — синоніми. Буття є все те, що є. У найширшому розумінні під буттям розу­міється все існуюче, все суще: матеріальні речі, процеси — фізичні, хімічні, геологічні, біологічні, соціальні, психічні, духовні, їх властивості, зв'язки та відношення. Навіть казки, міфи, хвора уява, фантазії — все це існує як різно­вид духовної реальності, а вона є частиною буття.

221

Систематичний курс філософії

Антитезою буття є ніщо: і перше, і друге не існують одне без одного. Буття речей, наскільки б довго не тривало в часі, приходить до кінця, до небуття як дана конкретна визначеність (наприклад, саме ця людина). Перехід у небуття уявляється як руйнування цього виду буття та перетворення його на іншу форму. Так само форма буття, що виникає, є результатом переходу однієї фор­ми буття в іншу, самостворення з нічого не буває. Отже, небуття розуміється як відносне поняття. Абсолютне буття протистоїть небуттю (ніщо) як тому, що було і чого вже немає або ще не було, а може, і ніколи не буде.

Категорія буття, яка в різні часи розкривається з різних сторін із різним рівнем повноти, невіддільна від розвитку філософії. В античний період пошуки онтологічної основи зосереджені на пошуках першоначал світу (програма архе), яка історично реалізувалась у двох варіантах: субстратному та субстан-ційному. Перший зводився до ототожнення першоначала з конкретною при­родною стихією («вода», «повітря», «вогонь» і т. п.); у другому суще розглядалось як відокремлена сутність (апейрон, деміург).

Наприклад, представники філософської школи елеатів сприйняли абст­ракцію чистого буття за дійсність більш дійсну, ніж буття визначене, за вер­ховну єдність, яка панує над різноманітністю. Для них, а потім для Платона, властиво розрізняти буття як видиму, зовнішню реальність та «істинне буття», доступне лише філософському розуму. Під істинним буттям Платон вбачає «царство чистих думок і краси» як щось умоосяжне, на відміну від світу чут­тєвих речей (чогось близького до ілюзорності). Для Арістотеля буття — це життєва субстанція, яка характеризується наступними принципами: кожна річ є самостійний факт (принцип матеріальності); кожний об'єкт володіє струк­турою, частини якої співвідносні (концепція активності форми); кожна річ обо­в'язково вказує на своє походження (принцип мети, цілі). Субстанція як основа всього сущого існує лише в єдності всіх компонентів; з цілісного буття не можна забрати щось, або чогось позбавити.

В епоху Відродження та Нового часу буття осмислюється як щось тілесне, предметне, як об'єктивна реальність, яка протистоїть людині та її розуму. Природа розуміється як свого роду механізм, що діє сам собою, а Всесвіт — універсальною машиною. Фундаментальні філософські принципи виводяться з механіки, яка розглядалась як взірець для інших наук. Для концепції буття в цей час характерний субстанційний підхід: субстанція — незмінна основа буття, а її акциденції (властивості, похідні від субстанції) мінливі та змінні. Декарт розглядав буття через призму аналізу свідомості. Його теза: «Я мислю, отже, існую», означала, що буття суб'єкта осяжне лише в акті самосвідомості. Лейб-ніц виводив поняття буття з внутрішнього досвіду людини. Свого крайнього вираження ця ідея досягла в Дж. Берклі, який не визнавав існування матерії та стверджував, що «існувати означає бути сприйнятим».

На рубежі ХІХ ст. заміна теоретичної науки натурфілософією виглядала повним анахронізмом. Це обумовило в німецькій класичній філософії проти­ставлення досвідного (апостеріорного) і додосвідного (апріорного) дослід­ження (І. Кант). Для Й.Г. Фіхте дійсне буття — діяльність Я, а матеріальне

222