Розділ 1 • Онтологія

чає здатність і прагнення людини знаходити розумні виправдання діям, що визначаються імпульсами, які надходять із несвідомого. Свідомість створює різні норми, закони, заповіді, правила, які пригнічують несвідому сферу, є для неї «цензурою» духу.

Заслуга Фрейда в тому, що він виділив сферу несвідомого і критично, професійно її проаналізував: «Ми визначили, — говорить 3. Фрейд, — що несвідомі душевні процеси самі по собі знаходяться «поза часом». Це насам­перед означає те, що вони не впорядковані в часі, що час нічого в них не змі­нює, що уявлення про час не можна до них застосовувати. Цю негативну властивість можна зрозуміти лише шляхом порівняння із свідомими психіч­ними процесами». Однак, він явно перебільшив її роль у поведінці нормальної, здорової людини, яка зазвичай у своїх діях керується розумом, що адекватно відображає логіку речей і подій. Людина — це насамперед свідома, розумна істота. Не лише мислення, але й емоції пронизані свідомістю. Навіть якщо людина здійснює вчинок під впливом інтуїтивно-емоційного пориву, то сама ця емоція сформувалася як результат морально-виховних навиків, розумних прагнень, праці тощо. Під цим поривом знаходяться глибинні пласти свідомого життя. Однак, розум далеко не завжди панує над іншими силами нашої душі.

У науковій літературі виділяється також сфера надсвідомою, яке співвід­носиться з процесами духовної творчості. Несвідоме повністю позбавлене усвідомлених елементів. Надсвідоме ж базується на свідомому. Виділення надсвідомого поряд із несвідомим заперечується багатьма філософами та психологами. У такому випадку психічне розуміється лише як несвідоме та сві­домість. Інші заперечують й реальність несвідомого як психічного феномена, для них психіка та свідомість тотожні. Таким чином є можливість помірку­вати і вияснити сутність проблеми самому.

1.2.4. Свідомість, розум, розсудок

Cвідомість як суб'єктивна реальність виступає трансформованою в ідеальний план діяльністю, узагальненим досвідом матеріально-предметного перетворення світу людиною, фактом її теоретичної та практичної взаємодії, ставленням до світу. Багатовимірність людини та суспільства породжує різ­номанітність форм існування свідомості. Спосіб буття людини у світі завжди передбачає наявність свідомості, яка «пронизує» людську діяльність, оскільки є необхідною умовою її організації та відтворення.

За способом розумової діяльності свідомість особистості можна поділити на два основних типи: розсудок і розум. Ще Геракліт вважав, що лише розум може сприймати природу в її загальності, русі та взаємозв'язках. Для Сократа розсудок — середній, характерний для багатьох рівень мислення, здатність узгоджувати внутрішні правила із зовнішньою діяльністю. Платон був пере-

247

Систематичний курс філософії

конаний, що розум — це здатність споглядати суще в поняттях, а розсудок достатній для буденного застосування в практичній діяльності. У Арістотеля розсудок виявляє себе в окремих науках, а розум орієнтований на серце, він рефлексивний. М. Кузанський стверджував: сутність розсудку — абстрактність. Розум мислить світ як процес. Розсудок, що діє за певними правилами, вва­жав Б. Спіноза, е духовним автоматом, а розум слугує вищим регулятором суспільного життя та діяльності людини і спрямований на загальне благо.

І. Кант визначив розсудок як пізнавальну здатність, яка дає можливість осягати загальне в предметах. Це орієнтована на досягнення практичних цілей здатність мислити завдяки поняттям за певними правилами. Потім виникає скептицизм, коли розсудок, усвідомивши себе, критикує свої догми, але ще з досить обмежених позицій. Третій, найвищий етап — розум, який володіє самостійністю і завдяки постійній самоперевірці має тенденції до само­вдосконалення.

За Гегелем, сутність роботи розсудку полягає в розподілі цілісних об'єктів на складові частини. Він — тверда основа освіти. Розсудок — метафізичний, розум — діалектичний. Розсудок і розум є моменти єдиного, внутрішньо супе­речливого мислення, яке постійно розвивається. Розум охоплює суперечності в їх єдності, а його логічною формою є ідея.

Розум — найвищий ступінь логічного розуміння, теоретична, рефлексивна, філософськи мисляча свідомість, яка оперує широкими узагальненнями й орієнто­вана на глибоке знання істини. На рівні розуму суб'єктивне досягає максимальної єдності з об'єктивним у смислі повноти та всебічності розуміння.

Практична і теоретична діяльність людини свідома щодо тих результатів, які спочатку існували в задумі, намірах як мета. Але наші вчинки можуть призводити до таких наслідків, яких ми не усвідомлюємо. Ефективність мис­лення залежить від минулого досвіду, реалістичності оцінки та розумових здібностей людини, що передбачає здатність оптимальної організації мис­лення, почуттів і поведінки людини. Чим досконаліша така організація, тим досконаліший розум.