Розділ 3 • Антична філософія

блага. Але, всупереч Платону, благо має бути досяжним, а не потойбічним ідеалом. Доброчинності можна і потрібно навчатися, вона — компроміс розсудливої людини: «нічого занадто...». Етика — це практична філософія, а етичне — середина між добром і злом.

_________________________________________________________

Вчення Арістотеля про людину спрямоване на те, щоб спрямувати осо­бистість на службу державі. Людина — це «політична тварина». Вона наро­дилася політичною істотою і несе в собі інстинктивне прагнення до «спіль­ного співжиття». Центральна категорія етики для суспільного життя — справедливість. Справедливим можна бути лише щодо іншої людини. А це і є прояв турботи про суспільство, адже в справедливості людина показує себе насамперед політичною суспільною істотою. На думку Арістотеля, справедливість полягає в рівності, але для рівних, а нерівність — для нерівних. Нерівність — це нормальний стан людей.

_____________________________________________________________

Форми державного устрою Арістотель поділяє на правильні: монархія, арис­тократія, політія, і неправильні: тиранія, олігархія, демократія.

Творчість Арістотеля — вершина не лише античної філософії, але й всього мислення стародавнього світу, найбільш широка і в логічному плані найбільш розвинена система пізнання. Арістотель не лише впорядкував, але й система­тизував, узагальнив досягнення філософії свого часу. За своїм характером його творчість була гідним внеском у розвиток наукових досліджень. Змістов­ність філософської системи Арістотеля була універсальною.

Давньогрецька філософія в особах видатних представників, особливо Сократа, Платона, Арістотеля, вперше поставила та професійно обґрунтувала проблеми гносеології, онтології, логіки, антропології, етики тощо. Вона є вели­ким духовним здобутком людства, яка не лише вперше відкрила широкі обрії людського світорозуміння, а й зафіксувала прозріння в межах цих обріїв. У Ста­родавній Греції визначені всі ідеї та напрями майбутнього розвитку філо­софського мислення. У період її класичного існування філософія охоплює всі основні сфери людської життєдіяльності, філософія стає деталізованою, систе­матизованою, розгалуженою.

3.3.Філософія еллінізму і Давнього Риму

Елліністйчний період датують IV-I ст. до н. е. Він характеризується зни­женням інтересу до раціонального пізнання, яке змінюється моралізуванням, скептицизмом та агностицизмом. Інтерес до теоритичного з'ясування картини

63

Історія філософії

світу, онтології, космології, гносеології всюди знижується. Філософів тепер цікавить не стільки питання, що є і як існує світ, скільки проблема — як пот­рібно жити аби уникнути лиха, біди і небезпеки, що загрожують звідусіль. Разом із цим в елліністичний період продовжується інтенсивне духовне життя, створюються нові школи та напрями у філософії.

Наприкінці IV і на початку III ст. до н. е. в Греції одночасно діє декілька філософських шкіл. Спадкоємницею філософської та наукової думки Арістотеля стала школа перипатетиків, яку після смерті Арістотеля очолив Теофраст (6л. 370-288 pp. до н. е.). За Теофраста Лікей досягнув небувалого розквіту, в ньому навчалося близько 2000 учнів. Учення Теофраста багато в чому подібне філософії Арістотеля. Однак, центром його власної діяльності була насамперед сфера природознавства — фізика і ботаніка. Теофраст залишив опис понад 5000 рослин. Школа перипатетиків проіснувала до VI ст. н. е., тобто майже 900 років.

Разом зі школою перипатетиків в Афінах продовжувала свою діяльність платонівська Академія. В академічній філософії зберігався дух Платона, ідеї останнього періоду його творчості. Учні та послідовники Платона не виходять за рамки його ідей. Ксенократ із Халкедона розділяє філософію на діалектику, філософію природи (фізику) й етику. Гераклід з Понта вважав, що основою всіх речей є найменші, неділимі далі тіла, які створюють Всесвіт під впливом божественного розуму. По суті відбувається повернення до гомеомерій Анаксагора. Карнеад (бл. 214-129 pp. до н. е.) — творець певної версії теорії ймовірності. Він заперечує об'єктивні критерії істини чи то на рівні чуттєвого пізнання, чи то на рівні мислення. На рівні чуттєвого пізнання існують явища, відомі як омана почуттів, а на рівні мислення — логічні апорії.

Найвидатнішим мислителем елліністичного періоду був Епікур (341-270 pp. до н. е.). Домінуючу роль серед теоретичних джерел його вчення відіграє атомістична система Демокріта. Але головна увага акцентується на етиці.

Епікур не сприймає вчення Демокріта про атоми пасивно, а виправляє, доповнює та розвиває його. Крім величини, форми та положення в просторі, Епікур приписує їм ще одну властивість — вагу. Разом із Демокрітом він ви­знає, що атоми рухаються в пустоті. На відміну від Демокріта, Епікур допус­кає та визнає закономірним і визначеним відхилення від прямолінійного руху. Він викладає основні тези атомістичної концепції світу доступніше, ніж Демокріт. Абсолютний детермінізм Демокріта не відповідав загальній кон­цепції Епікура, яка завершувалася його етичними поглядами й уявленнями про суспільний устрій. У вченні про душу Епікур відстоює думку, що вона — не щось безтілесне, а структура атомів, найтонша матерія, розсіяна по всьому організму. Звідси заперечення ним безсмертя душі. У теорії пізнання Епікур до­тримується позиції сенсуалізму. В основі всякого пізнання, вважав філософ, лежать відчуття, які виникають при відокремленні відображень від об'єктивно існуючих предметів і проникають у наші органи чуттів.

Найвищим добром Епікур визнає блаженство, насолоду (гедоне, звідси — гедонізм), яке полягає в задоволенні природних потреб і досягненні душевної

64