Розділ 1 • Предметне поле філософії, її сенс і призначення

Уперше цей акт вільного вибору одночасно здійснився (і незалежно один від одного) в трьох культурних «режимах» давнього світу — Давній Індії, Дав­ньому Китаї і Давній Греції. Щоправда, до початку XX ст. більшість філосо­фів займали позицію європоцентризму і вважали, що філософія є відмінною рисою виключно Західної культури і виникає тільки в Давній Греції. Наприклад, Г.В.Ф. Гегель відмовляв китайській філософії в праві на існування, аргумен­туючи свою думку образністю, алогізмом і асоціативним сприйняттям світу, властивого китайським мудрецям.

Із середини XIX ст. з'являються теорії, які відстоюють наявність філо­софії на Сході. Пізніше, на їх основі, формується концепція азіацентризму, представники якої відстоювали позицію, згідно з якою філософія (і культура) виникли в східних цивілізаціях давнини. Об'єктивну позицію постарався зайняти німецький філософ XX ст. К. Ясперс. З його точки зору філософія вини­кає одночасно в трьох незалежних один від одного регіонах — Китаї, Індії і Греції в «осьовий час» — VIII-II ст. до н. е. Центром цієї «осі» є VI-V ст. до н. е. — період, коли в Китаї жили Лао-цзи і Конфуцій, в Індії — Будда, в Греції — Пар-менід, Геракліт, Платон. Сутність і новизна «осьового часу» в цих культурах полягає в тому, що людина усвідомила буття в цілому, саму себе, свої межі і мож­ливості. Усвідомлення меж поставило перед нею вищі цілі. Це відбувалося через рефлексію, свідомість усвідомлювала свідомість, мислення зробило своїм об'єктом мислення.

Почалася довготривала боротьба раціонально перевіреного досвіду проти міфу. Людина змогла внутрішньо протиставити себе світу, відкривши внут­рішні джерела, котрі дозволили їй піднестися над світом і над самою собою. Філософи стали претендувати на роль наставників і вчителів політичного та соціального життя. Такому духовному стрибку людства сприяла існуюча можливість постійного спілкування — держав, культур, вільних особистостей. Щоправда, потрібно враховувати істотні відмінності філософії у вказаних регіонах, що було обумовлено соціальним влаштуванням, статусом наукового знання, різними міфологічними картинами світу, і, зрештою, ментальністю.

1.6.Структура філософського знання

Філософське знання інтергативне, об'єднане по своїй суті, поскільки філософія досліджує Універсум, — світ як ціле. У філософському знанні злиті два спрямування — наукове (прагнення до пізнання об'єктивної істини і від­критість для критики всіх одержаних результатів), і ціннісне — постулювання цілей для людської діяльності, вихідних основ світогляду, які не можуть бути заперечені або стверджені чисто логічними аргументами.

25

Історія філософії

Філософія не володіє точними математичними істинами або експеримен­тальним підтвердженням істин фізичних. Разом із тим у своєму пошуку ціліс­ності світу вона має певну логіку дослідження. Отже, філософська теорія, прагнучи надати повнішого уявлення про людину і світ, в якому вона пере­буває, включає в себе ряд розділів. Як правило, філософське дослідження починається з онтології (вчення про буття, в тому числі і буття природи — натурфілософію); гносеологію — вчення про пізнання і його методи; соціальну філософію і етику (науку про суспільство і правила життя людей); діалектику (вчення про загальний зв'язок і розвиток). Як «справа моральна», філософія є практичним керівництвом до того, як відрізняти добро від зла, красиве від потворного, корисне від шкідливого тощо. Отже, філософська наука ціка­виться й етичними питаннями, і естетичними проблемами, характеризуючи в широкому смислі культуру. Історично предметна область філософії при­близно так і змінювалася: від аналізу цілісності природи («натури») через вивчення пізнавальних здібностей людини, її діяльної участі в суспільстві до узагальненого погляду на людину — тобто до філософської антропології.

Якщо постало завдання зрозуміти, що таке світ і яке місце людини в ньому, то в першу чергу потрібно відповісти на запитання: «Звідки з'явилося все те, що існує?» Це онтологічне питання. Залежно від відповіді на це та інші питання, пов'язаними з граничними основами буття, буде будуватися філо­софська теорія. Якщо потрібно обґрунтувати принципи поведінки або прак­тичну філософію, то важливо визначити загальні принципи влаштування со­ціуму, які, у свою чергу, спираються на граничні основи буття, задаючись при цьому питанням про те, а звідки ми взагалі можемо що-небудь знати. Якщо конкретизувати онтологічні питання, то вони стосуються проблем: чи єдиний світ у своєму існуванні і що є основою цієї єдності? Чи є світ у своїй сутності незмінним, або він постійно розвивається? Не менш важливе зна­чення має вирішення проблем простору, часу, руху, системності як найваж­ливіших форм буття.

Гносеологія — це розділ філософії, в якому вивчається природа пізнання і його можливості, типи пізнавальних відношень, види знання, умови достовір­ності та істинності знання. Головна гносеологічна проблема — істина, і го­ловне питання — чи можна достовірно пізнати предмети, їх сутність і прояви? Не менш важливе значення мають питання щодо джерел наших знань про світ і методи їх отримання; відмінність наукового знання від всіх інших видів знання; критерій істини та способи пізнавальної діяльності людини тощо.

Соціальна філософія — це розділ філософського знання, який вивчає най­більш загальні закони і цінності суспільного буття і соціального пізнання. До основних проблем цього розділу належать питання природи суспільства, його специфіки, рушійні сили людської історії. Основними складовими соціаль­ної філософії в широкому значенні слова є філософія історії, філософія ре­лігії, філософія культури, загальна соціологія, етика, естетика, аксіологія, філо­софська антропологія. Сьогодні до соціальної філософії можна віднести філо­софію економіки, філософію освіти.

26