Систематичний курс філософії

ником між Богом і людьми, вона їх захищає перед Богом, доносить думки Бога до людей і перекладає його думки на зрозумілу мову.

Джерелами образу, імені Софії, з одного боку, є біблійні книги, авторство яких пов'язують із царем Соломоном: в них представлена Премудрість Бога — як Божественна художниця, котра бере участь у створенні Богом світу, в образі Божої улюбленої дитини, котра тішиться і грається перед Його поглядом. Із іншого боку — це ідеї давніх гностиків, які дійшли до Нового часу у вигляді езотеричних учень. У вченні гностика II ст. Валентина про створення світу Божественною повнотою важливе місце посідає «доля» одного з еонів повноти — Софії. Унаслідок певного бажання — осягнути власними силами велич Божественного Отця — Софія-Хохма (мудрість) відпала від вищого духовного світу, народивши при цьому «дочку» — Софію Ахамот, яка дала начало тварної матерії; місце цієї другої Софії — точка на межі «повноти» і «твар-ності» (божественного та людського). Падіння Софії не остаточне, і тенденція її «долі» — відтворення та повернення в «повноту» (божественність).

Якщо уважно придивитися до теоретичних побудов софіологів — В. Со­ловйова, П. Флоренського, особливо С. Булгакова, то вони у своїй основі мають саме цей гностичний міф. П. Флоренський писав, що в Гомера та Гесіода слово sofia вживалося «в смислі технічного знання, тобто здатності втілю­вати певний задум у дійсність», а давньоєврейське слово «Хохма» — муд­рість — має витоки в загально семітському корені зі значенням «бути розум­ним, мудрим» первісно — «бути сильно розумним». Хоча в дофілософському слововживанні терміном sofia визначалося певне вміння, майстерність у техніч­ному плані, однак, у семантичній структурі цього слова містилася можли­вість його філософського та богословського значення як ідеї софійності.

_______________________________________________________

Мудрість (софія) впевнено посіла належне місце вже у філософії досо-кратиків. Серед інших людських професій мудрість (софія) визначалася як вміння управляти людьми з доброї волі; особливість цієї науки в тому, що вона перебуває під особливим покровительством божества. В Афінах п'ятого століття до нашої ери була потужна школа філософії, тільки філософія ця була не приррдничо-дослідницька, а релігійно-етична. Афінські мудреці були поетами-ліриками або трагіками. Тому Сократ, який ставить конкретні питання: що є істина, що є справедливість сама собою, благо саме по собі, і взагалі, що є що незалежно від здогадок та інтенцій, і вразив своїх співвітчизників своїм закликом пізнати їх. Знати, що ти нічого не знаєш, — ще не все благочестя Сократа. Прагнути до знання, але істинного, а не примарного, постійно пере­слідувати істину, але божественну, а не суєтну, бути другом мудрості, ніколи не вважаючи себе мудрецем, — ось мудрість платонівського Сократа. Антична трагедія відкрила йому шлях і дала точку опори, яка дозволила здійснити переворот у філософії. Сократ ставив питання про її справедливість, благо, гідність, про любов до мудрості та про складові, але самих по собі, а не щодо поведінки людини в певній ситуації.

470