Мал. 2.2. Програмне вікно Мой комп’ютер

У вікні документа відсутній рядок меню, а в діалоговому вікні (див. мал. 2.3) користувач повинен увести додаткові дані для виконання подальших дій. Якщо на робочому полі вікна не розміщуються всі дані, то з’являються горизонтальна (внизу) і вертикальна (справа) смуги прокручування з бігун­ками. Бігунки переміщують за допомогою миші, щоб побачити невидиму частину поля.

Розміри вікна можна змінювати – для збільшення чи зменшення розмірів вікна курсор встановлюють на межі вікна або в кутку (курсор при цьому змінить свій вигляд) та натискають на ліву клавішу миші і, не відпускаючи її, перетягують межу.

Відкриті програмні вікна та вікна документів можуть існувати у трьох станах: нормальному, повноекранному та згорнутому у вигляді піктограми. У рядку заголовка кожного вікна є розмірні кнопки, які дозволяють привести вікно в будь-який із трьох станів, тобто розгорнути вікно на повний екран , надати йому нормального вигляду чи мінімізувати , тобто згорнути в піктограму, яка буде знаходитись на панелі задач. Будь-яке вікно можна закрити, натиснувши кнопку .

На екрані може бути декілька відкритих вікон. Однак при цьому лише одне вікно є активним. Рядок заголовка активного вікна має інший колір, ніж відповідні рядки неактивних вікон. Щоб зробити вікно активним, необхідно натиснути мишею будь-де в його межах. Вікно, в якому працюють у певний момент, є активним вікном.

Мал. 2.3. Діалогове вікно Шрифт

Н

Контексні меню

ад об’єктами чи елементами вікна можна виконати багато дій. Деякі з них виконуються частіше інших, тому в оболонці Windows ХР були введені контекстні меню, що викликаються на екран при натисканні правої кнопки миші. Підбір команд у контекстних меню залежить від того, де знаходиться курсор миші. Щоб отримати контекстне меню будь-якого елемента вікна, необхідно встановити курсор миші на цьому елементі та натиснути на праву клавішу миші. Наприклад, на мал. 2.4 показане контекстне меню робочого столу оболонки Windows ХР.

Скориставшись командою, наприклад Свойства, користувач може підібрати шпалери для робочого столу (вигляд малюнка основного екрана), оформити вікно, тобто підібрати на свій смак кольори всіх його елементів.

При натисненні правої кнопки миші на кнопці Пуск відкриється контекстне меню головного меню, що містить команди для запуску сервісних програм. Таким способом зручно, наприклад, запускати програму Проводник.

П

Представлення даних у комп’ютері

редставлення даних у комп’ютері на будь-якому магнітному носії інформації (вінчестері, флеш-пам’яті, CD-диску) цілком однакова. Дані в комп’ютері зберігається у вигляді файлів.

Усі сучасні дискові операційні оболонки забезпечують створення файлової системи, призначеної для збереження даних на дисках і забезпечення доступу до них.

Мал. 2.4. Контекстне меню робочого столу оболонки Windows хр

Файл – це поіменоване місце на магнітному носії інформації для розміщення даних та програм.

Принцип організації файлової системи залежить від операційної оболонки. Найрозповсюджений тип організації файлової системи – табличний. По-перше, диск представляється як набір поверхонь. У гнучких дисків їх всього дві (верхня і нижня), але жорсткий диск (вінчестер) – це насправді „етажерка”, що складаються з декількох пластин, тому кількість поверхонь у них більше. По-друге, кожна поверхня диска розділяється на кільцеві доріжки, а кожна доріжка – на сектори.

Циліндр – це сукупність усіх доріжок на магнітному носії інформації, що мають однакові номери, тобто рівновіддалені від осі обертання. Тому реально місце розташування файла визначається номером циліндра, номером поверхні та номером сектора.

Сектор – це найменша одиниця зберігання даних на магнітному носії інформації, але для адресації вона використовується далеко не у всіх файлових системах. Для цього вона занадто мала. Така операційна оболонка, як Windows, використовує для адресації більш велику одиницю збереження, названу кластером.

Кластер – це група сусідніх секторів. Розмір кластера залежить від розміру диска. Чим більше диск, тим більшим призначається розмір кластера. Типові значення: 8,16, 32 чи 64 сектора.

Дані про те, в якому кластері диска починається той чи інший файл, зберігаються в системному просторі диска в спеціальних таблицях розміщення файлів (FAT-таблицях). Оскільки порушення FAT-таблиці приводить до неможливості скористатися даними, записаними на диску, до неї пред’являються особливі вимоги надійності, і вона існує у двох екземплярах, ідентичність яких постійно контролюється засобами операційної оболонки.

Кожний файл має своє позначення – ім’я файла, що складається з імені та розширення та має такий формат:

ім’я.розширення

Ім'я файла може мати до 255 символів, а також спеціальні знаки – _ $ # & @ ! % ( ) { } ' .

Розширення файла може мати від 0 до 3 символів за тими ж вимогами.

В імені файла та в розширенні не можна використовувати символи / \ + = ; , . : < > [ ]. Імена файлів не можуть також мати символи * та ?, тому що вони мають інше призначення. Ці символи називаються „замінювачі” та в імені або розширенні вони можуть заміняти собою: * – будь-яке число символів; ? – тільки один символ або відсутність символу. Назва, яка містить символи * або (і) ?, називається маскою групи файлів. Наприклад: *.* – всі файли без винятку; *.doc – всі файли з розширенням doc; ?.* – файли, довжина імені яких – не більше одного символу, а розширення будь-яке. Прийнято за допомогою імені вказувати призначення файла, а за допомогою розширення встановлювати тип файла.

Найрозповсюджені типи розширень файлів є такі:

*.tхt – текстові файли;

*.bak – попередня (стара) копія текстових файлів;

*.dос – звичайні документи, створені в текстовому процесорі Word;

*.dot – шаблони, підготовлені в текстовому процесорі Word;

*.sys – системні файли програм;

*.bat – командні файли;

*.ехе – файли програм, які виконуються.

Було б дуже незручно, якщо б імена всіх файлів на магнітному носії інформації зберігалися в одному місці. При необхідності, щоб знайти будь-яке ім’я довелося б переглядати довгий список імен усіх файлів, записаних на магнітний носій.

Тому для зручності імена файлів записуються у папки (або як їх ще часто називають – директорії).

Папка – це спеціальне місце на магнітному носії інформації, в якому зберігаються імена файлів або папок, а також допоміжні дані про них: дата і час останнього поновлення (запису) файла; атрибут файла, який вказує його тип; розмір файла в байтах; посилання на простір диска, де він записаний.

Якщо ім’я будь-якого файла записано в папці, то говорять, що цей файл знаходиться в цій папці.

На магнітному носії інформації може бути декілька папок. Звичайно, файли запи­суються в папки за змістом.

Імена папок складаються за такими ж правилами, що й імена файлів. Але, як правило, розширення імені для папок не використовується.

Папки та файли (далі просто об’єкти) зберігаються на магнітному носії інформації у вигляді каталогу, що має деревовидну структуру. Спочатку створюється кореневий каталог, в якому можуть бути розміщені об’єкти. Далі всі файли та інші папки знаходяться ніби „всередині” папок кореневого каталогу й утворюють каталоги першого, другого, третього і т.д. рівнів. Тобто папки можуть бути вкладеними – одна папка може містити інші. Рівень вкладення необмежений.