1.
У визначенні предмета політології на сьогодні не існує єдиного підходу
У загальній формі політологія - це наука про політику та її взаємовідносини з людиною та суспільством. Можна також сказати, що політологія - система знань про політику, політичну владу, політичні відносини та політичні процеси, про організацію політичного життя суспільства.
Як усі науки, політологія має обєкт і предмет дослідження. Обєктом політології є політика, політична сфера суспільства.
Політична сфера суспільства - область суспільних відносин, що повязана із взаємодією багатьох спільнот людей - соціальних груп, класів, націй, народів. До неї входять соціальні інститути та організації, найважливішою з яких є держава. Участь у справах держави, визначення задач та змісту діяльності держави і є політикою - головним змістом діяльності людей у політичній сфері.
Але політичну сферу життя суспільства вивчають і інші дисципліни - філософія, соціологія, теорія держави, історія. Кожна з них розглядає процеси, що відбуваються в політиці, під своїм кутом зору, тобто має свій предмет вивчення.
Під яким же кутом зору вивчає політичну сферу суспільства політологія? Специфіка політології полягає в тому, що всі соціальні явища та процеси вона розглядає відносно політичної влади. Без влади немає політики. Влада є засобом її реалізації.
Отже, предметом політології є феномен політичної влади, закономірності її функціонування та розвитку, її використання у суспільстві.
Які ж головні практичні завдання вирішує політологія?
По-перше, розробляє основні напрямки, форми і методи демократизації політичної системи. По-друге, знаходить правильні шляхи до розбудови правової держави. По-третє, виявляє оптимальне співвідношення загальнолюдських і державних інтересів у міжнародних відносинах. По-четверте, знаходить умови та шляхи обєднання суспільно-політичних сил.
2. Охарактеризуйте методи і способи вивчення політики.
Метод - це інструмент, за допомогою якого будь-яка наука досліджує закономірності та категорії, що становлять її предмет, тобто конкретні способи здійснення досліджень.
Усі методи, що використовує політологія, можна поділити на три групи: загальні методи дослідження політичних обєктів, загально-логічні методи, методи емпіричних досліджень.
До загальних методів відносяться:
1. соціологічний - ґрунтується на визнанні соціальної зумовленості політичних явищ, у тому числі впливу на політичну систему економічних відносин, соціальної структури, ідеології, культури. Він являє собою сукупність способів і методів конкретно-соціологічних досліджень, що спрямовані на збирання та аналіз фактів реального політичного життя. Методи соціологічних досліджень - анкетування, опитування, експерименти, статистичний аналіз, математичне моделювання дозволяють зібрати багатий матеріал, на його основі вивчати політичні явища і процеси, робити політичні прогнози.
2. системний, якому політологи надають особливу пізнавальну цінність. Засновниками є Т.Парсонс та Д.Істон. У його рамках політичне життя розглядається як система - цілісний, складно організований і саморегульований механізм, що знаходиться у безперервній взаємодії з навколишнім середовищем через вхід та вихід системи. Неповторність і цінність цього методу полягає в цілісному розумінні обєкта дослідження та всебічному аналізі звязків між його окремими елементами. Системний метод застосовує як вітчизняна, так і зарубіжна політологія.
3. культурологічний, що орієнтується на виявлення залежності політичних процесів від рівня політичної культури.
4. нормативно-ціннісний, що зясовує значення політичних явищ для суспільства та особистості;
5. структурно-функціональний, що ґрунтується на вивченні залежностей між політичними явищами (наприклад, між рівнем економічного розвитку та політичним ладом, ступенем урбанізації та політичною активністю населення та ін), що мають місце у суспільстві;
6. біхевіористський (біхевіоризм - від англ. behavіour - поведінка) полягає у застосуванні для дослідження політики методів, що використовуються у природничих науках і конкретній соціології. Засновниками біхевіоризму вважаються Є.Торндайк, Дж.Уотсон, В. Вільсон. Суть біхевіористського методу полягає у вивченні політики шляхом конкретного дослідження різноманітної поведінки окремих осіб і груп, а не політичних інститутів. Його застосування у політології базується на впевненості, що політика як суспільне явище має, перш за все, індивідуальний вимір, а тому всі групові форми діяльності вона намагається вивести виключно з аналізу поведінки індивідів, які поєднанні груповими звязками. Біхевіористський метод є одним з головних дослідницьких напрямків американської політології. Його особливості: а)обєктом дослідження вважаються не законодавчі інститути, політичні програми і закони, а дії людей, спрямовані на досягнення політичної мети; б)науковою цінністю вважаються не теоретичні ідеї, а оброблені емпіричні факти; в)застосування методів інших наук, у тому числі природничих; г)необхідною умовою науковості дослідження проголошується можливість емпіричної перевірки дослідницьких процедур. Значний внесок біхевіоризм вніс у вивчення поведінки електорату, політичного лідерства, процесу прийняття рішень.
1. інституційний, орієнтований на вивчення політичних інститутів суспільства, до початку ХХст. він був пануючим у політичній науці;
2. антропологічний, що вимагає вивчення зумовленості політики не соціальними факторами, а природою людини як родової істоти, яка має інваріантний набір потреб (у їжі, житлі, безпеці тощо). Цей метод виходить з усталеності родових якостей людини як розумної істоти, яка одвічно володіє свободою; універсальності та цілісності людського роду та невідємності істотних прав людини, їх пріоритету відносно законів та діяльності держави.;
3. порівняльний (компаративний), заснований на порівнянні однотипних політичних явищ (систем, партій та ін.). Він дозволяє шляхом порівняння двох або більше політичних обєктів виділити загальні тенденції розвитку політичних процесів;
4. історичний, що потребує дослідження політичних явищ у їх історичній послідовності та з урахуванням історичного контексту.
До загальнологічних методів відносяться: аналіз і синтез, індукція та дедукція, абстрагування та моделювання.
До групи методів емпіричних досліджень відносяться: використання електоральної статистики; анкетне опитування; спостереження; аналіз документів; експеримент
.
3. У чому полягає відмінність між “арістотелівською” та “макіавеллівською”
парадигмами в політиці? Охарактеризуйте в загальних рисах кожну з них.
Величезну роль в історії політичної думки відіграв античний мислитель Арістотель (384—322 рр. до н.е.). Арістотель розглядав державу як форму спілкування громадян. Людина, на його думку, є істотою політичною, і вона може себе реалізувати тільки в суспільстві і через суспільство. Держава, стверджував Арістотель, виникла не через угоду між людьми, а природним шляхом — із сім'ї. Мета створення держави полягає не тільки в тому, щоб вирішувати економічні та політичні питання, а й у тому, щоб не дозволяти людям чинити несправедливість, допомагати їм задовольняти потреби. Служіння спільному благу було для Арістотеля критерієм правильності державної форми, а найкращою формою держави він вважав політею (правління більшості в інтересах усіх).
Великим і оригінальним мислителем, політичним письменником епохи Відродження був Нікколо Макіавеллі (1469—1527). Він залишив цілий ряд творів, які дуже високо піднесли його в історії політичної думки. Серед цих творів найбільш значні «Монарх», «Роздуми на першу декаду Тіта Лівія», «Історія Флоренції» тощо. Розглядаючи політику як автономну галузь людської діяльності, Н.Макіавеллі зазначав, що вона має свої цілі й закони, які не залежать не лише від релігії, а й від моралі. На його думку політика має:
1.пояснити минуле
2.керувати сучасним
3.прогнозувати майбутнє
Він також вважав, що історія залежить від двох факторів:
1.фортуна (доля)
2.фірті (енергія).
Макіавеллі відстоював людину борця, людину, яка творить себе, навколишнє середовище. Політика у своїй діяльності має опиратися на знання людської природи, а людська природа не завжди позитивна їй притаманні і негативні риси. Головним критерієм політичної діяльності, метою якої е зміцнення держави, виступає користь і успішність у досягненні поставлених завдань. Тому добре все те, що сприяє зміцненню держави, політичного результату можна досягати будь-якими засобами, в тому числі обманом і відкритим насиллям. Така політика згодом дістала назву макіавеллізму.
Найкращою формою правління вважав республіку, коли на чолі стоїть особа обрана на невизначений строк. Диктатура допоскається лише при надзвичайному стані. Найгіршою формою правління вважав тиранію. Багато уваги Макіавеллі приділяв релігії, яка, на його думку, має грати певну роль в політиці.Надавав перевагу язичеству над християнством.
4. Надайте порівняльну характеристику наступним поняттям та відповідним
їм феноменам: патріотизм; націоналізм; нацизм.
Патріоти́зм (грец. πατριώτης —співвітчизник, patrís — батьківщина, Вітчизна) — це любов та відданість Батьківщині, прагнення своїми діями служити її інтересам. Слово прийшло згрецької πατρίς, що означає земля батька, предка. Патріотизм передбачає гордість за матеріальні і духовні досягнення свого народу, своєї Батьківщини, бажання збереження її характерних особливостей, її культурного надбання та захищати інтереси своєї громади, народу в цілому.
Націоналі́зм (фр. nationalisme) — ідеологія і напрямок політики, базовим принципом яких є теза про цінність нації як найвищої форми суспільної єдності та її первинності в державотворчому процесі. Відрізняється різноманіттям течій, деякі з них суперечать одне одній. Як політичний рух, націоналізм прагне до відстоювання інтересів національної спільноти у відносинах з державною владою.
У своїй основі націоналізм проповідує вірність і відданість своїй нації, політичну незалежність і роботу на благо власного народу, об'єднання національної самосвідомості для практичної захисту умов життя нації, її території проживання, економічних ресурсів та духовних цінностей. Він спирається на національне почуття, яке споріднене патріотизму. Ця ідеологія прагне до об'єднання різних верств суспільства, незважаючи на протилежні класові інтереси. Вона виявилася здатною забезпечити мобілізацію населення заради спільних політичних цілей в період переходу до капіталістичної економіки.
Націона́льний соціалі́зм або націона́л-соціалі́зм (нім. Nationalsozialismus, скорочено — наци́зм) — політична ідеологія, яка була економічною іполітичною доктриною Німеччини (у часи Третього рейху). Термін вживався для позначення політичних течій також і в інших країнах, наприклад, в СРСР, де, по відношенню до встановленого у 1920-ті роки політичного режиму, також вживався термін «режим націонал-соціалізму» [1].
На думку багатьох політичних пропагандистів має багато спільного із фашизмом, і комуністами, зазвичай, класифікується як один з його різновидів. Термін «фашизм» використовується для позначення широкого спектру політичних рухів, що існували в різних країнах, тоді як термін «націонал-соціалізм» застосовують найчастіше у зв'язку з нацистською партією та Третім рейхом.
5 Порівняйте предмет і дослідницькі методи політології з предметом і
методами таких дисциплін, як філософія, соціологія, економіка,
правознавство. Зробіть висновки стосовно місця політології в системі
гуманітарного знання.
Як вже було сказано, політологія - самостійна наука і має свій специфічний предмет дослідження. Але змістовно політологія повязана практично з будь-якою із соціальних наук. До таких наук відносяться насамперед філософія,
Філософія - це загально-методологічна дисципліна. Політологія використовує філософію для визначення методології та спрямованості аналізу політичних явищ. Відповідно, політична філософія, рунтуючись на нормативно-ціннісному підході, з'ясовує значення політичних явищ для життя людини й суспільства, оцінює їх під кутом зору загального блага, принципів справедливості, свободи, рівності тощо.
Із соціологією політологія повязана найбільше. Така область соціології, як політична соціологія, дуже схожа обєктом і методами на політологію. Але існує суттєва різниця у предметах досліджень цих дисциплін. Так політологія розглядає політику як процес, що підпорядковується певним закономірностям. Соціологія політики досліджує цей процес не взагалі, а тільки його «людський вимір», тобто соціологія перш за все цікавиться тим, як політика впливає на розвиток людських спільнот.
Органічним є зв'язок політології з правознавством, насамперед з такими його складовими, як теорія держави і права та наука конституційного права. Політологія й теорія держави і права мають спільний головний об'єкт дослідження — державу. Політологію іноді називають державознавством. Однак у вивченні політики вона, на відміну від теорії держави і права, не обмежується державою, а досліджує також інші політичні інститути — політичні партії, групи інтересів, органи місцевого самоврядування тощо, всю багатоманітність суб'єктів і виявів політичних відносин. А з усіх багатоманітних галузей і норм права політологію цікавлять лише ті, які регулюють політичні відносини, — це передусім норми конституційного права.
Політична економіярозробляє методи, прийоми, засоби державної політики стосовно функціонування економічної системи суспільства в цілому, основи і напрями державного регулювання економічних процесів, економічної стратегії і тактики
6. Поясніть зміст поняття “влада”.
Влада в загальному розумінні – це здатність і можливість справляти певний вплив на діяльність та поведінку людей за допомогою відповідних засобів – волі, авторитету, права, насилля.
Влада, як суспільне явище має структурний зміст, що дає змогу її класифікувати. Влада має типові, родові та видові характеристики. Тип влади можна визначити виходячи з існуючого в державі соціально-політичного устрою, а саме: тоталітарного, авторитарного або демократичного. Кожен з типів влади складається з родів влади: політичного, економічного, духовного, сімейного тощо. Роди влади, в свою чергу, можна класифікувати за видами. Так, у сфері політики існують такі види влади, як державна, партійна, влада суспільних об’єднань тощо.
Влада створюється та функціонує в суспільстві на кількох взаємопов’язаних рівнях: макрорівні вищих центральних політичних інститутів, вищих державних установ та організацій; середньому рівні, тобто у регіональних, обласних та ройонних маштабах, і на мікрорівні відносин між людьми, малими групами та всередині них. Середній рівень влади зв’язує два інших системою органів управління, через нього проходять конкретні рішення вищих інстанцій влади і він же сприймає відповідні реакції суспільства на них.
. 7 Надайте класифікацію форм державного правління за твором Платона
«Держава».
Платон, зокрема у творі «Політея», вирізняв три основні форми правління — монархію, аристократію ідемократію, кожна з яких ділиться на дві форми. Монархія — це правління одного і може бути законною (цар) або насильницькою (тиран). Аристократія — правління небагатьох і може бути правлінням кращих і гірших (олігархія). Демократія — правління всіх і може бути законною або незаконною, насильницькою. Згадує Платон у своїх творах і «змішану» форму правління. Платон був ідеалістом і це значно вплинуло не тільки на його філософські, але й політико-правові погляди відносно сутності, так званої, «ідеальної держави», форм її устрою. Платон розглядав форму правління через призму вад і негараздів людської природи
8. З’ясуйте природу політичного. Окресліть межі дійсної застосовуваності
політичного в суспільстві.
9. Розкрийте зміст парадигми Мішеля Фуко щодо основного призначення
політології.
Концепція влади Фуко цікава своєю нетрадиційністтю, новим,некласичним підходом до аналізу феномена влади.
Вона направлена на створення адекватного,прийнятного людського співжиття. Відмова від персоніфікації влади дає привід говорити Фуко, що з тих пір як Монтескье пропонував розділити державну владу на виконавчу,законодавчу і судову, відбувся прорив демократичних перетворень в багатьох країнах світу. Влада, по Фуко, повинна циркулювати і не бути сконцетровано в одному містці і в одних руках, тому що повинна створювати істину. У цьому сенсі зрозумілий заклик Фуко до політиків і «інтелектуалам прагнути до влади не заради самої влади, а заради створення міцного фундаменту суспільства. У цьому полягає ангажованість інтелігенції.
У роботі « Воля до істини » Фуко по -новому розвиває концепцію влади. Генеалогія влади містить ряд положень , що принципово відрізняються від класичної концепції влади , що бере свій початок в політичній філософії , яка інтерпретує владу в межах відносини «закон - підпорядкування ». Він каже , що ми не повинні ставити закон в якості початкового аналізу влади. «Я не розумію владу як сукупність інститутів і установ . Під владою я не розумію певний спосіб підпорядкування , який , виходячи з протистояння сил , перетворився б на кінець закону ».
Влада існує не тому , що існує держава або державні інститути (суд , поліція , армія , ..) , а навпаки , вони є породженням або втілення влади. Згідно Фуко , не можна шукати генезу влади в самих інститутах держави . Характеризуючи соціалістичне суспільство як тоталітарна , Фуко водночас різко критикує капіталістичне суспільство як суспільство дисциплінарне . Він бачить у капіталістичному суспільстві розрив між «нормальною скритой11 - як він сам каже , частиною і яскравою антисоціальної частий суспільства. Його . як і багатьох інших ( Платона , Аристотеля Гоббса , Локка , Макіавеллі та інших ) , цікавить проблема гармонії і порядку в суспільстві. Однак владу він розуміє не як насильство , навпаки, слід звільнити владу від характеру насильства. Таким чином , Фуко досить обгрунтовано відмовляється від уявлення влади як про ставлення сильних і слабких. Ці відносини є породженням всюдисущих владних відносин , які відчуваються в повсякденному щохвилинної приватного життя .
Багато дослідників на Заході вважали Фуко представником технократичної тенденції. З точки зору інших , він порушує права людини , так як оголошує про так звану « смерть людини». Йдеться про подвійність людини у Фуко , бо з його точки зору існує суперечність між людиною і структурою.
10. 10. Згадайте, в чому полягає історично зумовлена основна особливість
політичного життя україноського народу (за М.І.Костомаровим)
Висловіть Ваше власне бачення з цього приводу.
Знаковою постаттю українського національного відродження середини ХІХ століття був Микола Іванович Костомаров – відомий засновник Кирило-Мефодіївського братства, один із творців вітчизняної історичної науки, політології, етнопсихології. Його по праву, можна вважати основоположником – патріархом народницького напрямку у вітчизняній історіографії, що панував з середини XIX до початку XX століття.
Народу відводиться у працях М. І. Костомарова не лише первинна по відношенню до держави, а й визначальна роль в історичному процесі. М. І. Костомаров вважав що: «Государство и народ не одно и то же. Государство есть необходимая внешняя форма соединения обществ и может быть составлено из многих народов, которые в государственном смысле, все вместе составляют одно тело, но во внутренней жизни каждый пребывает самобытным целым»
Народ і держава повинні існувати у тісній взаємодії між собою. М. І. Костомаров з жалем констатує той факт, що «Государство обособилось от народа, составило свой круг, образовало особую народность, примкнутую к власти»
Це не є правильно, адже держава не повинна існувати окремо, відірвано від народу, вона має діяти в інтересах народу. На думку М. І. Костомарова: «Пусть государство не мешает свободе местной жизни, потому что оно крепко и сильно; а последняя не будет боятся государства, находя в нем покровительство своему развитию» [9, с. 258]. Як справедливо стверджує вчений: «без власти обществу существовать нельзя; вырвавшись из государства, нужно будет творить новое государство» [ 6, с. 382]. Отже, М. І. Костомаров не був проти держави, а виступав лише за її демократизацію; він був проти влади у формі самодержавства, але за владу народу під якою розумів народоправство. Ідеї рівності і свободи на українському грунті мали трансформуватися в ідею національної самоідентичності.
Ідея слов’янської федерації була розвинена та сформульована М. І. Костомаровим і його соратниками у програмних документах Кирило-Мефодіївського братства. У своїй федералістській концепції М. І. Костомаров подає модель, схему подальшого політичного розвитку слов’янського світу. Кожний слов’янський народ мав би право створювати самостійну демократичну республіку при наявності спільної центральної влади (яка вирішувала б переважно зовнішні справи), наявність спільного війська і флоту, законів і права, відсутність митниць і свобода торгівлі. При цьому передбачалось, щоб «кожен народ скомпонував свою Річ Посполиту і управляв незмісимо з другими, так щоб кожен народ мав свій язик, свою літературу і свою справу общественну» Отже, влада в слов’янській федерації відповідно до планів кирило-мефодіївців повинна бути в народу. Так, законодавча влада в кожній республіці належала б Народним зборам. Виконавча влада теж передбачалась виборною і підзвітною народним зборам. За таким же принципом поділу влади та контролем з боку народу вибудовувалися б і федеративні органи. Таким чином у слов’янській федерації «каждое племя должно иметь правление народное и соблюдать совершенное равенство сограждан» Вироблена М. І. Костомаровим ідея слов’янської єдності перебувала у відвертій опозиції до урядового панславізму. Ідеї зцентралізованої слов’янської імперії з центром у Петербурзі він протиставив ідею федеративної слов’янської республіки з столицею у Києві.
Отже, М. І. Костомаров, будучи теоретиком загальнослов'янської федерації, маніфестував у ній права українського народу. Для якого ідеї федерації, на думку вченого, є тим політичним ідеалом до якого прагне народ, у свою чергу, наявність спільного ідеалу (національної ідеї) є основою для досягнення і збереження єдності самого народу. Таким чином, внаслідок кризи національної ідеї в Україні ідея консолідації усіх слов'ян посіла місце національної ідеї. При цьому слід зазначити, що федералістські ідеї М. І. Костомарова не замикались у вузькому колі національних інтересів тільки українців, вони обстоювали і захищали інтереси усіх слов'янських та неслов’янських народів.
11. Поясніть зміст поняття “легітимність влади”.
Легіти́мність (від лат. legitimus — законний) — це морально-психологічне сприйняття влади громадянами[Джерело?], визнання її права здійснювати управління соціальними процесами, згода, готовність їй підпорядковуватися. У вузькому розумінні легітимною визнається законна влада, утворена згідно із процедурою, передбаченою законами.
Легітимність — це широке та складне явище, яке виражає зв'язок інтересів людей з їх внутрішньою оцінкою, яка залежить від їх стверджень, світосприйняття та повсякденного життя. Легітимність може бути частковою та навіть неузгодженою, оскільки в суспільстві існують різні прошарки населення з різними інтересами.
Традиційна легітимність ґрунтується на визнанні тих політичних дій, що відповідають цінностям і нормам традиційної політичної культури.
В сучасних умовах в більшості країн традиції мають порівняно невелике значення для легітимності державної влади, але це не означає, що вони не використовуються для її зміцнення та створення уявлень про її законність, обгрунтованність.
Традиційні способи легітимності державної влади пов'язані з особливою роллю релігії. В мусульманських та в деяких європейських країнах існує державна релігія. Проте, в європейських країнах існування та особливий статус державної церкви не обмежує свободи віросповідання, але державна церква отримує субсидії з державного бюджету. Голова держави, монарх, повинен відноситися до державної церкви. Така позиція монарха надає йому додаткової легітимності в уявленні віруючих, особливо приверженців державної релігії.
Харизматична легітимність заснована на вірі в особисті якості лідера. В харизматичному лідері бачать втілення таких якостей, як мудрість, святість, героїзм. Харизматична легітимність будується на емоційному заряді, на бездумній довірі вождю. Зразки харизми Макс Вебер бачив у Христі, Будді, Магометі. Сучасні політологи бачать харизму не тільки у засновників світових релігій, але й поширюють її на революційних і тоталітарних вождів, на духовних батьків нації. Наполеон, М.Ганді, В.Ленін, Й.Сталін, А.Гітлер, Мао Цзедун в очах своїх послідовників володіли особливою святістю. Особливий випадок — харизма Папи Римського. Він володіє нею завдяки своєму становищу (функціональна харизма), тому що є спадкоємцем святого Петра, намісника Христа на землі.
Легальна (раціональна) легітимність має за джерело раціонально встановлені правила, норми (закони). В демократичних країнах це основний тип легітимності, що опирається на конституції і конкретні правові норми. Саме вони виступають посередниками між владою і народом, будучи обов'язковими і для народу, і для керівництва. Іншим проявом легальної влади, на думку Макса Вебера, виступає бюрократія, яка стає раціональною в епоху к
12. Надайте визначення феномену держави та коротко охарактиризуйте
основні її функції
Держа́ва —це суверенне політичне утворення з визначеними територією, господарством і політичною владою. Кожна держава має свою визначену територію та кордони, проводить власну внутрішню і зовнішню політику на світовій політичній арені, має міжнародне визнання та державну символіку: герб, прапор і гімн. Будь-яку державу можна назвати країною, але не кожну країну можна назвати державою.
Держа́ва — формальний інститут, який є формою організації політичної спільноти під управлінням уряду[1]; суб'єкт політики, ядро політичної системи.
Часто звертаються до поняття «суверенна держава» — тип держави, який характеризується суверенітетом, уособлює в собі суверенітет національностей і народу. Суверенна держава — особлива політико-територіальна організація, що володіє суверенітетом спеціального апарату управління і примусу та здатна надавати своїм велінням загальнообов'язкового характеру.
Функції держави — це роль, яку вона виконує щодо суспільства, це основні напрями її діяльності. У функціях держави виражається її сутність та призначення. Конкретні функції держави, а їх досить багато, доцільно розглядати через їх класифікацію на види. Загалом, функції держави можна поділити на такі групи.
За соціальним значенням:
Основні — найзагальніші та найважливіші комплексні напрями діяльності держави щодо здійснення стратегічних завдань і цілей, що стоять перед нею у конкретний історичний період. До них відносять функції: оборони, підтримання зовнішніх відносин, охорони правопорядку, регулювання економіки, забезпечення екологічної безпеки, підтримання і розвиток культури, забезпечення освіти населення та ін.
Неосновні — напрями діяльності держави зі здійснення конкретних завдань у другорядних сферах суспільного життя. До них належать: управління персоналом, матеріально-технічне забезпечення та управління державним майном, правосуддя і юридичні функції, збирання і розповсюдження необхідної для управління інформації тощо.
Залежно від територіальної спрямованості:
Внутрішні — такі напрями діяльності держави, в яких конкретизується внутрішня політика стосовно економічних, ідеологічних, екологічних, культурних та інших аспектів життя суспільства. До таких відносять функції: регулювання економіки, підтримання та розвиток культури, охорону та захист усіх форм власності, соціальний захист населення, забезпечення екологічної безпеки, охорону правопорядку та ін.
Зовнішні — основні напрями діяльності держави за її межами у взаємовідносинах з іншими державами, світовими громадськими організаціями і світовим співтовариством у цілому. Функціями є: організація співробітництва з іншими суб'єктами міжнародних відносин, захист державного суверенітету, підтримка миру в регіоні, культурний та освітній обмін тощо.
За часом здійснення:
Постійні — напрямки діяльності держави, що здійснюються на всіх етапах її розвитку. Більшість здійснюваних державою функцій є постійними.
Тимчасові — напрямки діяльності держави, що обумовлені конкретним етапом історичного розвитку суспільства. Прикладом тимчасових можуть бути функції стабілізації економіки у перехідний період, подолання наслідків аварії на ЧАЕС чи повені у Закарпатті.
За сферами суспільного життя:
Гуманітарні — забезпечення, охорона та захист основних прав людини; охорона природного середовища; охорона і відновлення здоров'я; соціальне забезпечення; освіта, виховання, розвиток культури тощо. У міжнародній сфері — це участь у міжнародному забезпеченні та захисті прав людини; допомога населенню інших країн (у разі стихійного лиха, кризових ситуацій тощо); участь у захисті природного середовища (екологічна функція); участь у міжнародному культурному співробітництві.
Економічні — створення умов для розвитку виробництва на основі рівноправного визнання і захисту різних форм власності на засоби виробництва; програмування та організація виробництва на державних підприємствах, розпорядження об'єктами державної власності; організація та стимулювання наукових досліджень. У міжнародній сфері — участь у створенні світової економічної системи на основі міжнародного розподілу та інтеграції виробництва і праці; участь у розв'язанні господарських та наукових проблем (енергетичної, використання Світового Океану, досліджень й освоєння космосу тощо).
Політичні — створення демократичних умов, інститутів для вільного виявлення і врахування інтересів різних соціальних груп суспільства, зокрема для діяльності різноманітних політичних партій та інших громадських об'єднань («демократизаторська» функція); забезпечення умов для збереження і розвитку національної самобутності корінної та всіх інших націй, що проживають на території держави; охорона і захист державно-конституційного ладу, законності та правопорядку. У міжнародній сфері до політичних функцій належить організація, підтримка і розвиток міждержавних договірних відносин на основі загальновизнаних принципів міжнародного права; оборона своєї країни від зовнішнього нападу, анексії; участь у забезпеченні ненасильницького миру в усіх регіонах планети; участь у боротьбі з порушеннями міжнародного правопорядку (у тому числі з використанням військових засобів).
За принципом розподілу влади:
законодавчі,
управлінські (виконавчі),
судові.
14. Розкрийте зміст парадигми Гарі Беккера щодо основного призначення
політології
БЕККЕР, ГЕРІ (Becker, Gary) (р. 1930), американський економіст, удостоєний в 1992 Нобелівської премії з економіки. Гері Беккер - найбільш цитований із нині живих економістів. І один з найбільш віртуозних. Він автор кількох фундаментальних досліджень і багатьох десятків статей. Три головні його книги - "Економіка дискримінації", "Людський капітал" і "Трактат про сім&
Найпершим досвідом проникнення економічної теорії в нетрадиційні нею області стала книга "Економіка дискримінації" Дискримінація, поБеккеру, породжується специфічними уподобаннями деяких агентів, котрі хочуть розпочинати контакти з представниками інший раси, національності, релігії, і т.д. Отже, підприємці, працівники та споживачі можуть виявляти занепокоєність як рівнем доходів, кількістю і якістю товарів та послуг,достающихся їм у ринку, а й особистісними характеристиками тих, від когось або спільно з ким і їх отримують. Для оцінки економічного значення як і упередженостіБеккером було запроваджено поняття "ринковий коефіцієнт дискримінації". Це те частина нерівності прибутків між групами, яка зводиться до розбіжностям в продуктивності і тривалості їх праці. Його розмір крім і розподілу і інтенсивності самих антипатій буде також залежати від рівня конкурентності товарних та ринку праці, доступність освіти, політичних механізмів тощо.
Класикою сучасної економічної думки стала наступна велика робота Беккера "Людський капітал" Людський капітал - це наявний в кожного запас знань, навичок, мотивацій.Инвестициями до нього може бути освіту, накопичення виробничого досвіду, охорона здоров'я, географічна мобільність, пошук інформації. За відправний пункт для Беккера служило уявлення, що з вкладанні свої кошти в підготовку й освіту учні їхні батьки поводяться раціонально, зважуючи відповідні вигоди витрати. Подібно звичайним підприємцям, вони зіставляють очікувану граничну норму віддачі таких вкладень з дохідністю альтернативних інвестицій (відсотками по банківських вкладах, дивідендами по цінних паперів тощо). Залежно від цього, що економічно доцільніше, приймають рішення або про продовження навчання, або про її припинення. Норми віддачі виступають, отже, як регулятор розподілу інвестицій між різними типами і середнім рівнями освіти, і навіть між системою освіти загалом й іншою економікою. Високі норми віддачі свідчить пронедоинвестировании, низькі - пропереинвестировании.
Крім теоретичного обгрунтування Беккер першим здійснив практичним, статистично коректний підрахунок економічну ефективність освіти. Для визначення доходу, наприклад, від вищої освіти з довічних заробітків тих, хто закінчив коледж, відраховувалися довічні заробітки тих, хто пішов від середньої школи. У складі витрат навчання у ролі головного елемента виділялися "втрачені заробітки", тобто. дохід, недоотриманий учнями упродовж свого навчання. (Фактично, втрачені заробітки вимірюють цінність часу учнів, витраченого формування їх людського капіталу.) Зіставлення вигод і витрат освіти дає можливість підрахувати рентабельність капіталовкладень у людини.
Економіці сім'ї присвячено, мабуть, найбільше робіт Беккера, зокрема монументальний "Трактат про родину"