Франко тричі ставить риторичні питання: «Я декадент?*, «Який я де­кадент?*, «Який же я у біса дека­дент?*, посилюючи експресію. П’ята строфа є апофеозом вірша, у ній ав­тор розкриває свою життєву та твор­чу позицію:

Який я декадент? Я син народа, Що вгору йде, хоч був запертий в льох.

Мій поклик: праця, щастя

і свобода,

Я є мужик, пролог, не епілог.

До циклу «Легенди» збірки «Мій Ізмарагд» увійшла філософська «Ле­генда про вічне життя*, у якій Фран­ко розмірковує про те, чим є людське життя, про його сенс, цінність. Для поета-борця «життя — то борня», проте і в цій поезії автор звертається до теми нерозділеного кохання, зра­ди, брехні («любов — то брехня»).

«Побожний аскет», проживши весь вік у пустелі та заслуживши мо­литвами та постом прихильність богині, здобув священий дар — золо­тистий горіх, що дарував вічне жит­тя. Аскет подарував його Олександ­рові Великому. Закоханий у персіян­ку Роксану, цар віддає священий горіх дівчині:

Коли любиш мене, моє сонце ясне, Дасть безсмертя обом нам зерно те дрібне.

Та Роксана кохає іншого — генера­ла Птоломея, йому вона віддаровує |

дар богині й отруює Олександра, у покої до смертельно хворого царя «куртизана» принесла горіх, щоб чарівний плід своєю чудодійною си­лою зцілив Олександра. Олександр і вдруге відмовляється від вічного життя, бо «без щастя, без віри й лю­бові внутрі вічно жить — се горіть вік у вік на кострі».

Сергій Єфремов в «Історії україн­ського письменства» писав: «І між ліричними поезіями, і між белетрис­тичними та публіцистичними твора­ми Франка, і між його поемами чима­ло знайдеться таких, що на довгі часи переживуть самого автора». Таким твором є поема «Мойсей».

«Мойсей»

Написана 1905 року, поема «Мой­сей» стала відгуком на події Російсь­кої революції. У той час українські культурні діячі покладали чималі надії на те, що ця революція принесе для України не лише соціальні та політичні, а й національні зміни. По­ема заснована на біблійнім оповідан­ні про виведення пророком Мойсеєм єврейського народу з неволі. «Основ­ною темою поеми, — пише Франко у передмові, — я зробив смерть Мойсея як пророка, не признаного своїм на­родом. Ся тема в такій формі не біб­лійна, а моя власна». Сподіваючись, що революція принесе національне визволення українському народові,

Нова література

казку про те, як дерева обирали собі короля.

Жодне з розкішних дерев: ані кедр, ані пальма, ані рожа, ані дуб, ані береза не погодилися служити для захисту, честі, надії, підмоги інших дерев:

Щоб і пан наш він був, і слуга,

І мета, і дорога.

Лише терен згодився принести себе в жертву деревам, боронити їх, щоб вони буяли до неба. Мойсей роз­криває алегорію казки — «виклад до неї»:

Дерева — се народи землі,

А король у їх колі —

Божий вибранець, син і слуга Господевої волі.

У цій притчі Франко викладає свій погляд на пророка-вождя народу, що прагне дістати свободу. Відданість своєму народові, усвідомлення його прагнень — риси, якими має бути наділений проводир. Зневірившись у власних силах, у подальшій боротьбі, піддавшись намовлянням Авірона й Датана, народ відмовляється слухати Мойсея, вірити йому, визнавати за свого пророка. Мойсей полишає табір. Після розмови з Азазелем Мой­сей відчуває сумнів, чи справді він служив своєму народові, чи не варто було лишитися в Єгипті. За це Єгова суворо покарав його:

А що ти усомнивсь на момент Щодо волі моєї,

633

То побачивши сю вітчину,

Сам не вступиш до неї.

Франко вірить, що народ таки по­долає всі перешкоди та дістане свобо­ду. Єврейський народ у поемі Франка знайшов у собі сили, згуртувався дов­кола нового поводиря. Це Єгошуа, князь конюхів, що закликає: «До по­ходу!», «Дозброї!», «Добою!».

Останні рядки поеми написані в майбутньому часі. Поет висловлює впевненість у відродженні національ­ної самосвідомості великого, хоч і по­неволеного українськогно народу.

Тематична і жанрова

різноманітність прози

І. Франко писав прозові твори май­же все своє життя, крім останніх восьми років. За цей час створено по­над 100 оповідань і 10 повістей та ро­манів. Тематика прозових творів охоплює всі верстви українського суспільства тих часів: селянство («Ліси і пасовиська», «Челядь», «Ве­ликий шум»), інтелігенцію («Ма- ніпулянтка», «Для домашнього вогнища», «Основи суспільності», «Перехресні стежки»), людей соціа­льного «дна» («На дні», «До світла», «Панталаха»), розкриває історичне минуле українського народу («Захар Беркут»), показує життя дітей і школи («Отець-гуморист», «Борис Граб», «Олівець», «Малий Мирон»), робітників («Ріпник», «Задля праз-

634

ника», «Вівчар», «На роботі», <,ц_а_ вернений грішник») та інші.

В основу творів покладено здебіль­шого життєві спостереження пись­менника. Проза для І. Франка стала і творчою лабораторією, і політичною трибуною, і можливістю висловити свої міркування щодо поліпшення становища народу.

На думку критиків, І. Франко в га­лузі прози був новатором. Як і в поезії, він розширив тематику ук­раїнської прози, урізноманітнив фор­ми розповіді, увів нові жанри, погли­бив систему художніх засобів, зокре­ма порівняння. Сила прози І. Франка

• у її автобіографічності, живо- трепетності, в «оперативному» реагу­ванні на «болячки» тодішнього суспільства.

«Перехресні стежки»

Творча історія повісті. Роки, що передували створенню повісті «Пе­рехресні стежки» виявилися надзви­чайно важкими для Івана Франка: заборона викладати у Львівському університеті, невдалі спроби стати послом австрійського парламенту; «журналістська поденщина та ще и на польській ниві» — призвели Д° фізичної перевтоми та нервового за­хворювання. У цей же час припи­няється листування Франка з Ольгою Рошкевич — першим і найсильні- шим коханням письменника. Історі

_{хВьої любові відображена у двох рутках «Зів’ялого листя» та повісті «Перехресні стежки» (кохання Рафа- ловича та Регіни).

Любовна драма ліричного героя збірки «Зів’яле листя» подібна до трагічного кохання героя повісті. ♦Перехресні стежки» Іван Франко публікував протягом 1900 року в львівському журналі «Літературно- науковий вісник».

Письменник і раніше друкував свої твори в такий спосіб: він міг роз­почати публікацію ще не завершено­го твору, увесь час даючи продовжен­ня. Щоб зацікавити читачів, змусити чекати з нетерпінням на вихід кож­ного нового числа «ЛНВ», Франко в повісті вдався навіть до детективно- пригодницького елементу.

Публікування твору невелики­ми частинами позначилось і на композиції:

• вона містить порівняно невеликі, але численні розділи (для зруч­ності публікування в часописі);

• більшості частин притаманна неза­вершеність , « обірваність ».

Ідейно-тематичний зміст. Голов­уй герой повісті «Перехресні стеж­ки» Євген Рафалович дуже близький ^авторові, він є носієм Франкових на­родницьких ідей. Саме в його вуста письменник укладає своє розуміння ^агатьох суспільних явищ, оцінку то­

гочасного життя, визначення ролі інтелігенції в соціумі тощо.

Життєва мета молодого адвоката Євгена Рафаловича полягає в зміні соціальних і національних умов у Га­личині. «Ідеаліст, русин, народолю­бець і хлопоман», за характеристикою маршалка Брикальського, Рафало­вич прагне соціального, культурного та політичного звільнення народу. Задля цього головному героєві дово­диться переборювати безліч пере­шкод на шляху до поставлених цілей.

Рафалович уступає в конфлікт із системою, оточенням та обставина­ми, намагається подолати недовіру селян, переживає власну драму — втрату колишнього ідеалу. Але він таки досягає свого: збурює мертві во­ди повітового життя, здобуває довіру селян, домагається скликання народ­ного віча.

З-поміж двох форм політичної бо­ротьби — революційної (шлях повс­тання, перевороту) та еволюційної (шлях реформ, законотворчої діяль­ності) — Рафалович, як і автор, віддає перевагу саме другій. Основою його програми є ідея політичної бо­ротьби, реформування суспільства шляхом створення такої партії, такої сили, яка б, виражаючи народні інте­реси, була б впливовою в країні.

У повісті Іван Франко акцентує увагу не лише на соціальних, а й на національних проблемах Галичини,

635

звертається до інтелігенції як до си­ли, що здатна просвітити селян та змінити їхнє життя. Проблемі слу­жіння демократичної інтелігенції своєму народові й присвячена повість

• Перехресні стежки*.

Це не відповідало канонам ідео­логічно заангажованого радянського літературознавства, яке вимагало оспівувати лише пролетаріат і рево­люційний шлях боротьби. Тому повість «Перехресні стежки* трива­лий час не вивчали в школі, на­томість перевагу віддавали іншому творові І. Франка — повісті «Борис­лав сміється*, у якій ідеться про початки організованої боротьби га­лицького пролетаріату.

Сюжет. Повість має декілька сю­жетних ліній:

• громадсько-політична діяльність адвоката Євгена Рафаловича;

• особисте життя (кохання Рафало­вича та Регіни);

• життя галицького селянина, за­лежного від шляхти.

Ці сюжетні лінії майстерно пе­реплітаються. Здобувши юридичну освіту, Євген Рафалович приїздить до провінційного галицького містечка настільки «акустичного*, що «у од­нім кінці чихнеш, у другім чути*, з метою стати народним захисником, обстоювати соціальні та національні права галицьких селян. Забувши про

особисте щастя, він віддається гр₀ мадським справам, бачить у ц_Ьом своє покликання. Рафалович ки дається у вир життя: запроваджує у своїй конторі справочинство у_к. раїнською мовою, обстоює інтереси селян, провадить справу проти мар­шал ка Брикальського. У цьому місті «перехресні стежки* звели його З давньою юнацькою любов’ю. Ще сту­дентом він закохався в дівчину-сиро- ту Регіну. Тітка силою видала її заміж, і Євген, важко переживши це розлучення, утратив надію будь-коли побачити кохану знову. Проте та пал­ка любов, захоплення вимріяним іде­алом підносили його дух, заохочува­ли до праці. Як з’ясувалося, Регіна стала дружиною Стальського — ко­лишнього домашнього інструктора Євгена — «скотини в людській подобі* і була приречена на жахливе існування. Зустрівшися з нею, Ра­фалович зазнає страшного розчару­вання — він утратив ідеал. «Ся Регіна — то була не його Регіна. То була якась виблідла, невдатна копія його ідеалу*. Проте давні почуття ще жевріють у його душі, бо він про^- понує пані Стальській кинути все та податися вдвох за море (щоправда, говорить він це після зустрічі селянами, обурений, розчарова ний їхньою поведінкою, темнотою, невдячністю). Регіна не приймає йог пропозиці.

636

Подальше своє життя Рафалович свідомо присвячує служінню селя­нам. Проїжджаючи селами, він ба­чить біди й кривди народні: як після щеплення віспи п’яницею-медиком помирають малі діти, як аферист «ад­вокат» здирає гроші з селян, обіцяю­чи звільнити їхніх синів від страшної ,бранки». Рафалович звертається до суду, пише статті до галицьких та віденських часописів, намагається протистояти «касовій реформі*, зби­рає народне віче.

Любовна сюжетна лінія має тра­гічну розв’язку. Зневажена, знеслав­лена Регіна вбиває Стальського, а по­тім гине від рук божевільного двірни­ка Барана. Розв’язка сюжетної лінії боротьби досить оптимістична: Рафа- ловича звільнено, знято несправед­ливі звинувачення в убивстві Сталь­ського, він сповіщає старосту про проведення народного віча й вимагає привселюдної «регабілітації».

Із цією сюжетною лінією тісно пе­реплітається лінія зображення жит­тя зубожілого селянства. Епізод із селянином, що заблукав біля рідно­го села, набуває для Рафаловича символічного значення: «Чи ж це не символ усього нашого народу? Зму­чений важкою долею, він блукає, не Можучи натрапити на свій шлях, і стоїть, мов оцей заблуканий селя­нин, серед шляху між минулим і бу- ЯУЩим, між широким, свобідним

розвоєм і нещасним нидінням, і не знає, куди йому йти, не має сили ані надії дійти до цілі*. Відтепер Рафа­лович бачить своє призначення в служінні народові, у боротьбі за його права та свободу.

Драматургія

У 70-90 роках XIX ст. І. Франко створив низку драм із сучасного жит­тя («Украдене щастя*, «Рябина*, «Учитель*, «Майстер Чирняк*), ро­мантичні драматичні поеми про часи Київської Русі («Сон князя Святосла­ва*) та опришківських змагань у XVIII ст. («Кам'яна душа*), драму для дітей («Суд святого Николая*).

У своїх драматичних творах Фран­ко порушував ті проблеми, які хви­лювали сучасників: життя селян­ства, становище інтелігенції тощо.

Найвизначнішим драматичним твором митця критики вважають драму «Украдене щастя».

Соціально-психологічна п’єса на­писана за сюжетом народної «Пісні про шандаря», у якій розгортається мотив зруйнування сім’ї. «Жінка ло­мить шлюб церковний і оддаєсь «шандареві» одверто, прилюдно. Муж її, чуючи себе зганьбленим, уби­ває « шандаря » і сам гине ганьблячою смертю*.

У першому варіанті твір мав назву «Жандарм». Щоб уникнути конф­ліктів із цензурою, автор змушений

637

був змінити заголовок. Нова назва відбиває ідейний пафос драми. Щас­тя було «вкрадене» не тільки в селя­нина Миколи Забороненого, а й у його дружини та її коханого — жандарма Михайла Гурмана.

П’єса складається з п’яти дій. Чо­тири з них відбуваються в хаті Мико­ли з підгірського села. Автор показує не лише подружнє напруження, яке відбувається в сім’ї, а й з’ясовує при­чини його виникнення, внутрішню сутність конфлікту.

Анна, видана примусово заміж за нелюба, дізнавшись, що з’явився її коханий, якого всі вважали загиб­лим, вирішила повернути собі хоч трішечки особистого щастя. Вона хо­че повернути собі втрачене, розбите зажерливими братами її кохання, її щастя, її мрії. Анна кидає виклик то­гочасним традиціям і відкрито ко­хається з Гурманом.

Нещасливою є й доля Миколи. Так було в молодості, так стало й надалі. Після звільнення з-під арешту ду­шевні страждання чоловіка ще біль­ше посилилися, коли він зрозумів усю глибину родинної драми. Мико­ла готовий був пробачити дружині її вчинки, але та заявила, що нічого не може вчинити зі своїми почуттями. І тоді Микола зважився на вбивство розлучника. Микола Задорожний — ще один образ «пропащої сили» в ук­раїнській літературі.

Михайло також був позбавлений щастя. У творі він і гнобитель, і жер­тва одночасно.

Гострота драматичного конфлікту п’єси та психологізм її образів при­вертають увагу митців. Драма має сценічне життя від перших вистав у львівському театрі «Руської бесіди» (1893), на сцені театру корифеїв України (кінець XIX ст.), у Київсько­му театрі Миколи Садовського до блискучої вистави на сцені Київсько­го національного театру ім. Івана Франка.

Видатний чеський композитор

В. Амброз написав оперу «Украдене щастя» на сюжет однойменної драми І. Франка (лібрето К. Заградникової- Кранкової). Уперше опера була по­ставлена в Брно (Чехословаччина) у 1925 році.

Павло Арсенович Грабовський

1864-1902 рр.

Я не співець чудовної природи З холодною байдужістю її;

З ума не йдуть знедолені

народи, — їм я віддав усі чуття мої.

П. Грабовський Народився Павло Арсенович Грабовськии 11 вересня 1864 року в селі Пушкарному ^н Харківщині (тепер село Грабовське Кр^аС

638