нероздільна», вільною, незалежною. Звернення матері України до своїх ді­тей — українців, що живуть під гні­том Росії та Австрії, звучить закликом об’єднатися та послужити для неї: «Діти ж мої, діти нещасливі, Блудні сиротята,

Годі ж бо вам в сусід на услузі Свій вік коротати!»

Тільки в єдності свого народу, що тривалий час служив «Москві і ля­хові», зможе воскреснути Україна: Гей, уставаймо, єднаймося, Українські люди!

Збірку «Зів’яле листя» з підзаго­ловком «лірична драма» Іван Франко створював протягом десяти років (1886-1896). Вона містить три части­ни, так звані «жмутки» інтимної лірики Франка. Як зазначає Петро Колесник, головним мотивом, що об’єднує всі поезії, є «кохання до жінки, яка не захотіла відповісти взаємністю, постійне наростання цього почуття, спочатку гострого до болю, але такого, як свіжа, щойно за­подіяна рана, а потім все більш широ­кого й глибокого, почуття, яке пере­ростає в недугу, порушує здоров’я, отруює психіку людини, спалює її вогнем невдоволеної пристрасті, створює душевну травму, стан лож­ного спокою й байдужості до всього, стан, од якого один крок до самогуб­ства». Сам автор зазначав, що його і ліричні пісні є «найсуб’єктивнішими

з усіх, які появилися у нас від часу автобіографічних поезій Шевченка».

Збірку відкриває передмова авто­ра: «Герой отсих віршів той, що з них виявляє своє «я», небіжчик», він «раз у своїм житті здобувся на рішу­чий крок і пустив собі кульку в лоб». Був се чоловік слабої волі, та буйної фантазії, з глибоким чуттям, та мало спосібний до практичного життя». У другому виданні збірки (1911) Фран­ко зауважив, що та передмова «не більше як літературна фікція. Дава­ти ключ до пояснення поодиноких із тих віршів не бачу потреби; мені здається, що й без автобіографічного ключа вони мають самостійне літера­турне значення ».

«Тричі мені являлася любов», — відкриває душу Іван Франко в одной­менній поезії: — «Одна несміла, як лілея біла* (згадка про Ольгу Рошке- вич, дочку лолинського священика, який зруйнував їхнє щастя); «яви­лась друга — гордая княгиня» (Юзе­фа Дзонковська, хвора на туберку­льоз, вона відмовила поетові, щоб не ятрити душу); «явилась третя — женщина чи звір», яка «мов сфінкс у душу кігтями вп’ялилась і смокче кров, і геть спокій жене» (кохання до Целіни Журовської принесло най­більше страждань Франкові). Про не- розділене кохання йдеться й у поезії «Ой ти, дівчино, з горіха зерня». По­ет, створюючи поетичний образ коха-

630

Нова література

В життті ти мною згордувала, Моє ти серце надірвала...

Побудова речень також органічно пов’язана зі змістом. Вони переваж­но короткі — запитання або вигуки, але двічі автор удається до великих поширених речень. Ліричний герой немовбито не може стримати навали почуттів, не може зупинитися, му­сить викласти одразу ж усе, що на серці. Таким високоемоційним, нап­руженим є останнє речення — лірич­не звернення до коханої, зіроньки, з проханням з’являтися хоч уві сні, щоб живити його стомлене серце.

Важливим для з’ясування естетич­них поглядів Івана Франка є вірш «Декадент». У своїй передмові до другого видання збірки автор обурю­вався, що його «ліричну драму» «силкувалися осудити як прояв зовсім зайвого у нас песимізму». Пе­симізм та декаденство закидав авто­рові його друг — Василь Щурат, він прокоментував збірку як «об’яв дека- дентизму в українсько-руській літе­ратурі». Франко зазначає, що критик розглянув збірку «Зів’яле листя» не в контексті його творчості, а відірвано, без урахування обставин особистого життя.

Я декадент? Це новина для мене!

Ти взяв один з мого житття

момент,

І слово темне підшукав та вчене,

І Русі возвістив: «Ось декадент!».

631