У 1831-1840 рр. навчався в Новгород- Сіверській гімназії, потім у Київському універ­ситеті св. Володимира.

У 1841-1847 рр. викладав у різних навчаль­них закладах України і Росії.

1845. 1846 Рр. П. Куліш написав роман «Чорна рада».

У1847—1850 рр. письменника заарештовано, ув'язнено в справі Кирило-Мефодіївського братства, вироком стало адміністративне зас­лання в Тулу.

Після повернення до Петербурга займається активною літературною, науковою, видавни­чою, освітницькою діяльністю.

1860 Року впорядковує альманах «Хата»,

1861. — засновує український журнал «Основа».

лірики розвивав фольклорно-іст₀. ричну течію українського романтиз­му 40-х рр. «Апостоли народної сво­боди», братчики Куліш, Шевченко Костомаров мали на меті «видвигну- ти свою націю з темряви» насамперед культурно-просвітніми засобами проголосили ідею спілки вільних і рівних слов’янських народів.

П. Куліш розробив фонетичний український правопис, який назвали кулішівкою. Ця орфографічна систе­ма лежить в основі нашого сучасного правопису. 1857 року вийшла його «Граматка» — один з перших ук­раїнських букварів, що також вико­ристовувався і як читанка.

За висловом І. Франка, П. Куліш був у плеяді українських літературних корифеїв «перворядною звіздою».

Пантелеймон Куліш видав п’ять поетичних збірок: «Досвітки», «Ху- торна поезія», «Дзвін», «Позичена кобза», «Хуторні недогарки». Він ав­тор понад десяти великих поем: «Ук­раїна», «Маруся Богуславка», «Сторчак і Сторчаниха», «Кумейки», «Гриць- ко Сковорода», «Дон Жуан», «Маго- метіХадиза», «Солониця», «Кулішу пеклі», «Настуся», «Великіпроводи».

Традиційним для Кулішевої поезії є використання образу кобзи або бан­дури як символу своєї творчості.

«До кобзи» — «заспівний» вірш У збірці «Хуторна поезія». Поет про­тиставляє неволі, холодному вітрові з

івночі звуки кобзи, що не давати­сь заснути братерським душам скликатимуть «рідну сім’ю». Цей на­родний інструмент автор називає «непорочною утіхою»:

Може, чиє ще не спідлене серце

Важко заб’ється, до серця

озветься.

Як на бандурі струна до струни.

«Рідне слово». Епіграфом до твору поет обирає Шевченкове «Я на сторо­жі коло їх поставлю слово», цим са­мим визначивши основні мотиви вір­ша — роль поетичного слова у суспі­льному житті й місце письменника в ньому. У Куліша рідне слово буде ви­конувати надзвичайну роль у віднов­ленні історичної справедливості:

Ми ждатимем суду,

Що судити Україну Рідне слово буде.

На думку автора, суд історії пови­нен звершитися правдивим вироком для «перевертнів-гетьманів», які: Радували, продавали За маєтки волю,

Засівали головами Безголів по полю.

Засівали, насипали Пам’ятні могили,

В тих могилах рідним трупом Правду придушили.

Поет вірить у торжество національ­ної ідеї, не сумнівається, що україн­ство збереться на силі, щоб відстояти свою державу, мову, культуру:

Рідне слово, рідний розум,—

Рідна й правда буде.

Кулішевій поезії властиве постійне звернення до теми ролі поезії — скарбниці національного духу («По- боянщина») — і місця поета в сус­пільстві. Автор звертається до поета: «Ти — невмирущий цар, ти.й над ца­рями пан». Гімном українському сло­ву, здатному розвіяти хмару недолі, повернути силу й волю, звучать на­тхненні семивірші «Сум і розвага», послання октавами «До Марусі В.».

Постійною для поезії Куліша є ук­раїнська національна ідея, яка була центральною і в письменницькій дія­льності, і в науковій, і в громадській. Хоч у способах реалізації української державотворчої проблеми він був не завжди послідовним. Куліш споді­вався все-таки на можливість збере­ження національної своєрідності Ук­раїни в умовах мирного співжиття українців і росіян. Так, у вірші «Ста- рорус — малорус до нової, Великої Русі» він малює утопічну картину та­кої гармонії: «Вкупі з вами в вольнім храмі заспіваєм», «Топімо ж у Дніпрі ненависть братню дику, спорудимо втрьох одну імперію велику». Та Емський указ 1876 року позбавив Куліша цих ілюзій.

Збірка «Хуторна поезія» — нещад­не викриття російського шовінізму.

У «Слов’янській оді» поет розвін­чав імперську політику російського

581

самодержавства, яке, прикриваю­чись культурницькими гаслами, на­справді вело загарбницькі війни: Обняти світ залізними руками Силкуєшся, щоб людському уму Спорудити з продажними попами Вселенськую, безвихідну тюрму. І всіх слов’ян скликаєш воєдино: Зливайтеся! Я — море, ви руч’ї, Корітеся і нахиляйте спини.

«Іродова морока». Цей твір — гнівний осуд російського самодержа­вства. У першій редакції поема має відверте антимосковське спрямуван­ня, то й не дивно, що вона була забо­ронена й на століття забута. У 20-х рр. XX ст. учений-історик Михайло Грушевський, який віднайшов «Іро­дову мороку*, зазначив, що це «до неба вопіюща сатира на сучасне мос­ковське царство та його насильство над Україною... Мало можна назвати в тодішній українській творчості та­ких різких, рішучих і безоглядних засудів царського режиму і його гнобителів».

У поемі символічні образи Правди й Кривди відтворюють вічне проти­стояння України й Москви. Відомий біблійний сюжет Куліш уводить у контекст українських реалій. Ірод — московський цар, що повелів знищи­ти всіх козацьких дітей, щоб рід їх перевівся. Та на перешкоді — Гайда­мака, що виплекав у грудях дух «як орла на скелі». Москалі доповідають

582

цариці, що вони в Україні «погасил всюди світло: і в церкві, і в школі «козацькими кістьми загатили боло' та», «здерли з українців шкуру,>_{) т} пер ВОНИ ГОЛІ — І «вже НІЧОГО, окрім духу у хохлів немає». Ще один пер_Со. наж поеми — Чорт, царський мі­ністр, який споює й одурманює нев­сипущих українців, щоб їхній національний дух пішов у небуття.

Москва споконвіку забирала з Ук­раїни найкращих її синів, цвіт нації, послабляючи цим Україну й зміцню­ючи Росію. Натомість же спроваджу­вала в Україну для деморалізації й денаціоналізації народу величезну кількість шинкарів:

Розпоїли мир хрещений Шинками без ліку,

А найбільше Україну,

Сліпую каліку.

Навіть через 130 років після напи­сання ця поема звучить актуально. Свою мету поет розуміє як велику національну ідею:

Щоб ми вміли Україну Докупи єднати І на ворога лихого Одностайно стати.

У вірші «Піонер» автор висловлює своє життєве кредо, визначає свою громадську місію:

Я не поет і не історик — ні!

Я — піонер з сокирою важкою: Терен колючий в рідній стороні Вирубую трудящою рукою.

Чолом доземний моїй же таки

• інтимна лірика поета —

. _ш адресованим терплячій і вірній ⁸ ужині, відомій письменниці Ганні Барвінок. І. Франко назвав цей твір «найліпшим віршем» поета. Ця пое­зія переконує, що на схилі літ Куліш ОСЯГ висот у вислові любовного по­чуття. Линучи думкою в молодість, і сам помолоділий, герой передає ко­хання через видиму мову почуттів:

... Лягала головою і слухала

музику тих копит, Що до твоїх несли мене воріт.

Шедеври інтимної лірики відтво­рили велич подружньої самовідда­ності («Благословляю час той і го­дину...»), сердечний щем від усві­домлення того, що не захистив найріднішу від ударів долі («Дивлюсь на срібний волос твій, кохана...»).

«Чорна рада»

«Чорна рада» (1846) — перший ук­раїномовний історичний роман. У цій «хроніці 1663 року» Куліш від­творив відомі історичні події — Чор- ^НУ раду, яка відбулася в Ніжині в 1663 році. Він з глибоким знанням Доби й законів історичної романісти­ки зобразив у творі події Руїни, коли на Правобережжі гетьманував П. Те­теря, а на Лівобережжі наказним гетьманом був Я. Сомко. З ним зма­галися за булаву полковник І. Золо- ^ТаРенко і запорізький кошовий

І. Брюховецький, який спритно її й захопив на Чорній раді під Ніжином у червні 1663 року й скарав супер­ників на смерть. Основним історич­ним джерелом для Куліша став Літо­пис Самовидця, літературним зраз­ком — романтичні історичні романи Вальтера Скотта.

Описуючи час кривавого розбрату, автор «Чорної ради» раз по раз згадує недавнє, а то й давнє минуле України та її славетних лицарів — Петра Ко- нашевича-Сагайдачного і Самійла Кішку, Тараса Трясила і Павлюка, Остряницю і Наливайка, Нечая і Мо­розенка. Куліш акцентує свою увагу на суперечносях між простими коза­ками і старшиною, між міщанами і шляхтичами; між городовими коза­ками і запорожцями. Визначальним сюжетним «полігоном» для характе­рологічного увиразнення героїв є до­рога, у яку вирушає священик Шрам

із своїм сином Петром, прямуючи з Правобережної України на Лівобе­режну до гетьмана Я. Сомка. На цій дорозі стрічаються їм люди різні за своїм соціальним походженням і політичними поглядами.

Автор зумів вибудувати майстерну романтичну композицію з пригод­ницькими перипетіями (викрадення Лесі, лицарський двобій, запорізькі суд і кара), кульмінаційною сценою самої ради з її багатоголоссям. У ній підступність демагога Івана Брюхо-

583