про нього: «Златоуст, паче всіх воссі- явший нам на Русі». Перу Кирила Туровського належать «Притча о че- ловіческой душі і о тілі», «К Василію ігумену Печерскому», вісім похваль­них «Слів», присвячених христи­янським святам, близько ЗО молитов і два канони. Твори Кирила Туровсь­кого відзначаються, на думку крити­ків, натхненністю, поетичною схви­льованістю. У них багато реалістич­ного. Наприклад, у притчі про людську душу й тіло (або про сліпця й ку­льгавого) гостро викривається діян­ня ростовського єпископа Федора, а можливо й князя Андрія Боголюб- ського. Притча написана між 1160-1169 рр., на «злобу дня».

Перекладна література

З прийняттям християнства на Українських землях поширилося письмо, створене ченцями Кирилом і Мефодієм.

У богослужіннях та інших церков- ^аи* справах вживали церковно­слов’янську мову — літературну мову,

Що спиралася на південнослов’янські Діалекти й була зрозумілою східним слов’янам. Поступово ця мова поши­рилася не лише на релігійну, а й на світську літературу.

Закономірно, що більшість зразків Цієї писемної літератури мали релі­

гійний характер. Передусім у Київській Русі перекладали окремі частини Біблії, житія святих, про­повіді, псалми, патерики.

Перші давньоруські книжки пи­сані від руки на пергаменті — це Євангеліє, Псалтир. Найстаріша збе­режена до сьогодні книга — Остроми- рове євангеліє (1056-1057 рр.), тро­хи пізнішого часу «Ізборник князя Святослава Ярославича» (1073).

Рукописних книг з тих давніх часів дійшло мало. З XI ст. — 33, за всі чотири століття (ХІ-ХІУ) — 1493, а їх було близько ста тисяч. Перепи­сування книжок — тривала й кло­пітка справа, бо вони були більш мальованими, ніж писаними. Кожна літера писалася окремо від попе­редньої пензлем та спеціальною фарбою. Початкову літеру сторінки вимальовували особливо великою і яскравою. Таке письмо називають ус­тавом. З XIV ст. перейшли на півус­тав, а з середини XV ст. — на скоро­пис, що нагадує сучасне письмо. Три­вале й трудомістке виготовлення книжки робило її великою цінністю, вона могла належати тільки дуже за­можній людині, а читання вважалося почесною й богоугодною справою. Автор «Ізборника Святослава» (1073,

1076 Рр.) наголошує на тій користі, що її може принести читання творів: «Добро є, братіє, почитання книжне, паче всякому християнину: бла-

487

женні ті, хто всім серцем взискує йо­го... Як окраса воїнові зброя і кораб­лю — вітрила, і праведнику — почи­тания книжне».

Крім перекладної церковної, побу­тувала й світська перекладна літе­ратура. Це збірники афоризмів («Бджола»), природничо-наукові твори типу «III ести днев» — коментар до біблійного сюжету про створення світу за 6 днів, про астрономічні дослідження небозводу. Збірник «Фізіолог* — окремі розповіді про рослин, тварин, каміння. «Христи­янська топографія» — своєрідна гео­графічна енциклопедія. У ній подано фантастичні відомості про різні кра­їни: Індію, Китай, про екзотичних тварин. Автор твердив, що земля — плоска й має вигляд Ноєвого ковчега або Мойсеевого намету. Земля — це висока гора, за яку заходить Сонце. Сонце, місяць і зорі рухаються тому, що їхніми рухами керують ангели.

З історичними подіями у візан­тійському викладі читачі Київської Русі могли ознайомитися за хроніка­ми. Через жанрові ознаки хроніки стоять на межі між історіографією та белетристикою (художнім викладом реальних подій), а історичний ма­теріал є ілюстрацією для підтвер­дження догматів і моральних засад християнства. Значну популярність у Київській Русі мала Хроніка Ге­оргія Амартола (відома в дев’яти

488

списках). Його хроніка складалася з чотирьох частин. У першій викладе- но події від Адама та Єви аж до смерті Олександра Македонського, у другій ідеться про історію євреїв, у третій - про історію Римської імперії, у чет- вертій — Візантії.

Візантійський збірник «Бджола*

• антологія афоризмів і прислів’їв, вибраних з Біблії (наприклад, «най- марніша марнота — марнота все!; марнота марнот»). Усі ці афоризми укладені за темами — про добродійне життя, правду, цнотливість і не- винність, мужність, братерство, дружбу тощо.

§12. Біблія: Книга книг і

Святе письмо

Титульний аркуш у сучасному, найпоширенішому в Україні видану

Біблії має такий вигляд: «Біблія.

Книги Святого Письма Старого

Й Но^-

вого заповіту. Із мови давньоєвре ^сь кої та грецької на українську нав°^в°

ОгієН"

.Свят®

перекладена» (переклад Івана

ка). Інше видання Біблії,

письмо Старого та Нового Зав

здійснене в Римі в перекладі

Хоменка, менш відоме, але мі .

„і

нами та в скороченому переказі («Біблійні легенди*, «Оповідання святої історії* тощо), прилучаючи наших віруючих і невіруючих чи­тачів до цієї давньої, але вічно акту­альної Книги.

Старий заповіт складається з П’ятикнижжя Мойсеевого (Буття, Вихід, Левит, Числа, Повторення за­кону), історичних книг, навчальних поетичних книг (Йова, Псалмів, Приповістей Соломонових, Еккле- зіастової (або Проповідника), Пісні над піснями (або Пісні пісень)); Кни­ги Премудрості царя Соломона, кни­ги Премудрості Ісуса, сина Сирахово- го, пророцьких книг.

До Нового заповіту входять чотири євангелія: від св. Матвія, від св. Мар­ка, від св. Луки, від св. Івана (Йоа- на); Дії святих апостолів, послання апостолів; Об’явлення св. Івана Бо­гослова (Одкровення Йоана).

Книги Старого заповіту

Біблія, як бачимо, справді є збір­кою книг, які написані в різні часи, Різними авторами, у різних жанрах ^Та стилях і навіть різними мовами. Біблія — одна з найстародавніших, найулюбленіших і найвідоміших у світі книг.

Книги Біблії — це канон, збірка священних богонатхненних текстів, визнаних церквою як непорушний, Непомильний закон віри та моралі.

Давньоєврейською мовою писано більшу частину Старого заповіту, ок­ремі фрагменти — арамейською. Жодного тексту, писаного рукою свя­щенного автора, не збереглося. Усі оригінали втрачено. До нас дійшли тільки пізні списки, скопійовані текс­ти з усіма похибками, які трапляють­ся під час переписування.

П’ятикнижжя Мойсееве. Перші п’ять книг Біблії євреї називають То­ра, тобто Закон. У давнину це були п’ять окремих сувоїв, що містили божі приписи для людей. Ці настано­ви подані в коротших або довших оповідях про створення Землі, людей та обраний народ.

Перша книга П’ятикнижжя — Буття — розповідає про творення світу й людини, про розвиток людства, про звиродіння людей і ви­нищення їх потопом, про післяпотоп- ну цивілізацію, про найдавнішу добу існування єврейського народу, з яким Бог укладав угоду через пророків Ав­раама та Якова (Ізраїля).

Книга Буття відкривається знаме­нитою стародавньою поемою (міфом) про те, як Бог створив увесь видимий світ:

«На початку Бог створив небо та землю. А земля ж була пуста та по­рожня, і темрява була над безоднею, і Дух Божий ширяв над поверхнею во­ди. І сказав Бог: «Хай станеться світло!* І сталося світло. І побачив

Бог світло, що добре воно, — і Бог відділив світло від темряви. І Бог на­звав світло: «День», а темряву наз­вав: «Ніч*. І був вечір, і був ранок — день перший».

У книзі Буття є символ — Вави­лонська вежа, символ людської ци­вілізації, здатної піднестися до небес, аж до самого Бога. Бог не схвалює та­кого наміру, змішує мови й розселяє людей у різних землях.

Книга Буття оповідає й про початок обраного Богом єврейського народу.

Друга книга Мойсеева — Вихід — оповідає про вихід ізраїльтян з Єгип­ту, перехід через Червоне море, соро­калітнє ходіння пустелею, прибуття до гори Синай, де Бог передав Мой­сееві дві дошки заповіту — знамениті десять Заповідей (Декалог). Книга написана в хронікально-епічному жанрі, де виклад дійсних подій пе­реплітається з переказами легенд, що несуть велике смислове й художньо- композиційне навантаження.

Як і на перших сторінках Біблії, коли Бог десятьма словами творить світ і людину, так і тут, на вершечку гори, захований у дим полум’я, Бог десятьма наказами (заповідями) спря­мовує Ізраїль у світ нової цивілізації, докорінно відмінної від цивілізації стародавніх племен і народів.

На Синаї Ізраїль чує одкровення, що не треба людині шукати богів у хмарах, під землею, у морі, на сонці

чи в будь-якому явищі природи. Не треба творити зображень із золота чи інших матеріалів, а вклонятися тим зображенням і поготів. Про що дізна­ються сини Ізраїля з цих заповідей? Про те, що в основу людського життя Бог закладає моральний закон, керу­ючись яким людина мусить приборку­вати власну сваволю, визнавати єди­ного Бога, шанувати батьків, не вби­вати, не красти, не зраджувати, не казати неправди, не заздрити. Невико­нання усіх заповідей викликає Божий гнів, кара його падає на дітей, онуків і правнуків. Божа милість дарується тим, хто дотримується цих заповідей.

Третя книга Мойсеева — Левит - подає закони єврейського народу, які передав Бог через Мойсея: про жерт­ву цілопалення (усепалення), жертви хлібну, за гріх тощо. Подано закон про чисте й нечисте — таке, що підтримує або оскверняє людину. Книга застерігає вірних від грішних учинків і нагадує про кари, які пада^- ють на людей за їхні гріхи.

Четверта книга П’ятикнижжя " Числа — описує перебування нароДУ Ізраїля під горою Синай, мандри пус телею й зупинку в Кадеші; війни, які вів Ізраїль із сусідніми народами то що. На початку книги перелічені всі сини Ізраїля, здатні йти до війська- Від цього переліку й названо книгу-

Біблія твердить, що Господь сор ^ років водив пустелею євреїв, ЯКІ

490

повірили йому, і лише їхнім нащад­кам дав побачити Обіцяний Край, омріяну землю. У нове життя зне­вірені прийти не можуть — тільки люди з безмежною вірою в Господа, незабруднені гріхами, чисті душею й помислами.

Остання книга П’ятикнижжя — Повторення закону (Второзаконня)

• тобто другий закон, що його перед смертю Мойсей дав своєму народові. Це одна з найзмістовніших та високо­художніх книг.

З давніх-давен уважається, що ав­тором усього П’ятикнижжя був Мой­сей. Деякі науковці зарахували Мой- сея до легендарно-міфічних постатей, як Авраам, Ісаак чи Яків. Христи­янська церква, сучасні вчені-богосло- ви переконані, що в Мойсея були співавтори, що Мойсей у складанні свого зведеного епосу користувався усними переказами, легендами, опо­відями, можливо, міфами, гімнами, а також документами. Наукова кри­тика Біблії схиляється до того, що із середовища ізраїльтян міг вийти вождь, законодавець, релігійний ре­форматор. Питання ж історичності постаті Мойсея — це питання дос­товірності всієї біблійної історії. Найприхильніші до Біблії дослідни­ки не радять тлумачити навіть істо­ричні книги Біблії як достовірний літопис історії людства, а тим паче вважати Біблію за підручник історії.

Оцінка текстів Біблії з погляду історіїї дуже залежить від світогляд­них позицій дослідника. Учені-бого- слови розуміють і тлумачать біблійні тексти інакше, ніж дослідники-ма- теріалісти, що стоять на позиціях атеїзму.

Перші п’ять книг Біблії розповіда­ють про початок світу, виникнення людини, початок світової історії, не­хай і поданий у формі стародавнього міфу, поетичних переказів і легенд. Ці книги змалювали появу єврейсь­кого народу, на чолі якого в най­відповідальніший період стояв Мой­сей, перший священний літописець, вождь і пророк.

Біблійна поезія існує у двох жан­рах — або як поезія лірична (Пісня над піснями), або як поезія дидактична (Книга Приповістей Соломонових).

Книга Приповістей Соломонових належить до літератури премуд­рості. На початку книги проголо­шується її ціль — пізнати пре­мудрість, зрозуміти голос розуму, дати простодушним мудрості. Автор цих приповістей — Соломон, син ца­ря Ізраїлевого Давида. Уважають, що цар Соломон є автором трьох ти­сяч приповідок. На його думку, справжня мудрість — це знання бо­жих заповідей і втілення їх у щоден­ному житті. Книга подає уроки розу­мової культури, вона апелює до розуму людини, до унікальної здат­

491

ності людської свідомості дисциплі­нувати саму себе, долаючи власну сваволю, як-от:

Не стримуй добра потребуючому,

Коли в силі твоєї руки це вчинити.

Не сварися з людиною дармо,

Якщо злого вона не вчинила тобі.

Хто уста свої стереже,

той душу свою береже.

Тлумачення й коментування Біблії почалося в сивій давнині. На сьогодні вчені встановили, що Старий заповіт

• це збірка історичних документів, народних легенд, юридичних та релі­гійних законів, які відносяться до різних епох.

Книги Нового заповіту

Новий заповіт відкривається Чо- тириєвангелієм.

Євангеліє (від грецького еиа^еііоп

• добра, радісна звістка) — це роз­повідь про народження Ісуса Христа, його життя та вчення.

Євангелія типологічно схожі, ли­ше з деякими розбіжностями вони переповідають етапи Христового шляху.

Так, Євангеліє від Матвія розпочи­нається з «Книги родоводу Ісуса Христа*.

Назвемо сюжетні лінії подальшої розповіді:

• Йосип та Марія втікають до Єгипту;

• Ірод убиває немовлят;

• Йосип та Марія вертаються

Назарета;

• Проповідь Івана Хрестителя*

• Хрещення Ісуса;

• Диявол спокушає Ісуса;

• Ісус розпочинає проповідь і виби­рає собі перших учнів;

• Перша подорож Ісуса по Галілеї;

• Проповідь на горі;

• Завдання апостолів (не гніватися на свого ближнього, не клястися, не противитися злу, любити во­рогів своїх і т.ін.);

• Оздоровлення розслабленого;

• Покликання Матвія;

• Ісус не цурається грішників;

• Ісус оздоровляє очі двом сліпцям;

• Ісус обходить міста галілейські;

• Накази Ісуса апостолам на дорогу;

• Ісус навчає народ притчами;

• Ісуса холодно приймають у Назареті;

• Ув’язнення й смерть Івана Хрести­теля;

• Чудо нагодування п’яти тисяч народу;

• Ісус іде по воді;

• Учні визнають Ісуса за Христа;

• Преображення Господнє;

• Очищення Храму;

• Юдина зрада;

• Таємна вечеря;

• Страждання й смерть Ісуса Хр^йсТ І • Спізнене Юдине каяття;

, розп’яття Ісуса;

, Похорон Ісуса;

, Воскресіння й вознесіння Ісуса

Христа;

. Ісус з’являється своїм учням.

Діїсвятих апостолів — п’ята книга Нового заповіту — безпосередньо продовжує тему Євангелій. Почи­нається вона коротким вступом, опи­сом вознесіння Ісуса Христа на небо та дня, коли на його учнів зійшов Святий Дух. Апостоли, свідки Ісуса Христа «в усій Юдеї та Самарії й аж до краю землі», вирушають на про­повідь християнства. Вони несуть Ісусове слово людям, тлумачать його вчинки, проповіді, засновують перші християнські громади.

У Біблії, яку перекладав І. Огієн- ко, заключну книгу названо Об’яв­ленням св. Івана Богослова, у пере­кладі І. Хоменка її названо Одкровен­ням Іоанна, відомий у нас і грецький варіант цієї назви — Апокаліпсис. Ця книга пророцтв описує картини Майбутнього або, точніше, «останні часи», дні божого суду над людьми. Вона зображує картини нещадної бо­ротьби світла з темрявою, відображає вічне протистояння сили і любові, на­сильства і Агнця (символ Ісуса Хрис- ^Та)- Спершу перемагає насильство. Проте ангели з неба виливають сім Чаш і починаються великі біди: от- Руєння світового океану й повітря, смерть усього живого. І це не кара бо­

жа, це наслідки хибного розвитку всього людства. Книга застерігає, що людство, нехтуючи заповідями божи­ми, накликає на себе біди, катастро­фи і, зрештою, остаточну загибель.

Останні розділи Об’явлення Івана Богослова змальовують воскресіння, останній наступ сатани й перемогу над ним, загальне воскресіння й ос­танній суд над живими за вчинками їхніми. Потому постануть обіцяні Ісусом Христом нове небо, нова земля й вічне святе місто. Завершуючи свою книгу, Іван застерігає, щоб ніхто нічого не відняв від його свідчень. Ці слова, оскільки вони сто­ять наприкінці Біблії, певною мірою стосуються й усього Святого Письма.

Книги Біблії читає цілий світ, а переклади, переспіви й тлумачення вміщених у ній ідей, образів, сюжетів і моральних заповітів складають те­пер величезну багатомовну бібліотеку.

Біблія ввібрала вікову мудрість, досвід людської цивілізації. Кодекс чеснот і розумної поведінки вміще­ний не лише у Книзі приповістей Со­ломонових. По всьому тексту Святого Письма, як золоті перли, розсипані афоризми — короткі влучні вислови

• уроки християнської мудрості.

А хто витримає до кінця, той буде спасенний.

Хто погордує ближнім своїм, той позбавлений розуму, а розумна люди­на мовчить.

493

Просіть — і буде буде вам дане.

До Книги книг входять численні притчі — невеликі оповіді повчаль- І ного змісту, які стали традиційними сюжетами світової літератури.

Притчами Ісус навчав народ, про­понуючи в алегорії, символіці відшу­кати зерно істини: «Відкрию у притчі уста свої, розповім таємниці від по­чину світу*. Ісус уважав, що саме притча пробуджує розум: «Я тому го­ворю до них притчами, що вони див- лячися, не бачать, і слухаючи, не чу­ють і не розуміють». Син Божий до­помагав їх зрозуміти, пропонуючи своє тлумачення.

«Притча про сіяча». Коли сіяв сіяч, одне зерно впало край дороги. Воно було витоптане, птахи його повидзьо- бували. Друге впало на кам’янистий ґрунт — і засохло, бо не мало вологи. Третє впало між терен, який заглу­шив зерно, а інше попадало на добру землю і, зійшовши, уродило стократно.

Ісус пояснює народу, що зерно — це Боже Слово. І не кожен, хто слу­хає, розуміє його. І приходить лука­вий і краде посіяне в серці. Посіяне на кам’янистому ґрунті — це той, хто слухає з радістю, та кореня не має, бо не постійний.

А посіяне в добрій землі — це той, хто слухає слово і його розуміє, і плід він приносить.

Притча про сіяча породила крила­тий вислів «Сіяти розумне, добре,

вічне». Вона має численні інтерпр_е тації у світовій літературі.

«Притча про блудного сина» _роз. повідає про чоловіка, у якого було два сини. Батько поділив маєток між синами. Молодший син у далеких краях промарнував маєток. А як усе прожив, став бідувати, найнявся пас­тухом. І хотів він їсти, та й тих стручків, що свині їли, ніхто йому не дав. Тоді молодший син спам’ятався, що в батька його наймити хліба ма­ють надмір. І вирішив повернутися додому й покаятися, що согрішив, Батько, угледівши сина, переповнив­ся жалем і став його цілувати. Син просив прощення в батька, що про- грішився і недостойний зватися його сином. Батько наказав своїм рабам принести найкращий одяг, одягти сина й заколоти відгодоване теля. Старший син прийшов з поля і, поба­чивши це, розгнівався на батька, бо за роки тяжкої роботи батько ніколи йому й козеняти не дав, щоб т°^и улаштував забаву зі своїми приятеля ми. Коли ж вернувся блудний син.т батько його радісно прийняв.

Батько відповів старшому сивовь що він завжди з ним і все батькове його. «Веселитися ж і тішитися Тр ба, бо цей брат був мертвий —* і^03ІСЙ ' був пропав — і знайшовся».

Глибинним духом божого ^всЄ щення сповнена ця притча. Бон кликає людей бути милосердний

494