навчання молоді, через них переда- І вався життєвий досвід народу, знан­ня, з їх допомогою розвивалися розу­мові здібності, кмітливість. Пізніше загадування загадок набрало розва­жального характеру: їх загадували під час свят та забав, на вечорницях. Сьогодні загадки майже повністю пе­рейшли в дитячий фольклор. Народ ¹ пам’ятає старі загадки та весь час скла­дає нові, у яких відображено спосте­реження за новими явищами життя.

З появою книги, автомобіля, літака, паровоза з’являються загадки про ці предмети: «Мовчить, а всіх навчить*

(книжка), «Що летить — крило має, а крилами не махає?» (літак), «Ог­нем не запалиш, водою не погасиш»

(електрика), «Дерево та дріт — кри­чить на весь світ» (телеграф).

§5. Казки

Казка — епічний твір народної словесності, у якому відображене уявлення первісних людей про нав­колишній світ. Вона має чітку компо­зиційну будову, яскраво виражену колізію, в основі якої лежить проти­борство між добром і злом, що завер­шується перемогою добра.

Казка — твір, побудований на ви­мислі, тому вже не сприймається як дійсність.

У казці час і простір мають своє­рідне відображення. Герой проводить

у дорозі 3, 5, 7, 9, 12 років, але додо­му завжди повертається таким, яким покинув свою оселю. Простір у казці теж величина умовна. Ніколи деталь­но не описується житло, природа, оточення. У багатьох творах простір ділиться на два виміри — цей світ і той світ — реальність і «тридев’яте царство».

Казкові персонажі змальовані зага­льними рисами, вони ідеалізуються, звеличуються, гіперболізуються. Го­ловні образи тут завжди антагоніс­тичні: один уособлює добро, прекрасне, інший — втілення зла, потворного.

Традиційним є поділ казок на каз­ки про тварин (птахів, рослин, ко­мах); чарівні (фантастичні); соціаль­но-побутові (реалістичні). Найдав­ніші за походженням — казки про тварин.

Казки про тварин. Найпоширені­шим образом у цих казках є образ Вовка, що свідчить про вшанування цього звіра у східнослов’янських народів. Бажання прадавніх людей володіти силою та спритністю свого лісового ворога, можливістю захи тити себе, породило велику кількість епічних творів про вовкулаків.

Найдавнішим зразком оповіД¹ центральним образом вовка є «Казк* про вовка-колядника

(щедрувальн¹¹

на)», який приходить на Різдв° Д° діда й виколядовує в нього овечкУ’ козу, коня, бабу, а потім — саМО^г

діда, відносить усе до лісу і там з’їдає. Казка збереглася в небагатьох варіантах і зафіксувала давнє став­лення людини до дикого тотема, з яким «не сила боротися», а треба за­добрювати, виконуючи його волю та побажання. Проте вовк не завжди постає в казках грізним і лютим. Він не завжди панує в лісовому царстві, його неважко обдурити. Поширине звертання до вовка в казках «вовчи- ку-братику», «вовчику-панібрати- ку», у якому приховане бажання лю­дини поріднитися з ним, заручитися його підтримкою й покровительст­вом (адже брат — це «свій» — не мо­же завдавати шкоди).

Схоже змальовано образ іншого лісового хижака — Лисиці, яку вели­чають «лисичкою-сестричкою». Вона хитра, здатна на всілякі вигадки, то­му може обдурювати сильніших за себе. У багатьох казках вовк та лиси­ця — спільники. Однак часто вони намагаються обдурити одне одного, Щоб забрати собі всю здобич («Про ли- сичку-сестричку і вовка», «Лисичка- сестричка і вовк-панібрат»).

Ведмідь, володар лісу, нерідко ви­ступає в казках разом з вовком та лисицею. Під впливом фольклору ін­ших народів в українській казці з’яв­ляється Лев — цар звірів.

Люди у творах цього жанру відтво­рили своє уявлення про життя тва­ринного світу, моделюючи його за

зразком світу людського. Хижаки в народних казках панують над слаб­шими — зайцем, білкою, їжаком. Менші за допомогою хитрощів мо­жуть обдурювати страшного й силь­ного ворога («Як заєць обдурив вед­медя», «Лев та заєць»).

Чарівні казки. Найбільшу групу казкового народного епосу станов­лять чарівні (фантастичні) казки. Незвичайність є обов’язковим еле­ментом цього жанрового різновиду. Окрему підгрупу становлять героїчні казки. їх називають так тому, що центральним у них є образ героя-бо- гатиря, лицаря, доблесного, мудрого та звитяжного. Цей герой веде склад­ну й важку боротьбу з ворогами, до­лаючи численні перешкоди («Кирило Кожум’яка», «Котигорошко», «Іван- богатир»). Це — богатирі, що перема­гають зміїв-людожерів, Кощія Без­смертного, Бабу-Ягу, допомагають знедоленим, покривдженим, захища­ють їх інтереси, уміють досягти по­ставленої мети. їм допомагають і шапка-невидимка, і чарівний меч, і чоботи-скороходи, і килим-самоліт, а також рослини й тварини, що гово­рять людською мовою.

У чарівних казках центральним пер­сонажем постає знедолена героїня, яка потрапляє, як правило, в інший світ (дивний ліс, підземне чи морське царство), і там з нею відбуваються не­звичайні події («Дванадцять місяців»,

459