Нова література

Іван Котляревський 1769 - 1838 рр.

З «Енеїди» судилось народи­тись такому, що зрослось із на­шою долею навіки, чого не муси­мо забути, чого не занапас­тить ні панський егоїзм, ні госу- дарня політика: народилась ук­раїнська література.

П. Куліш

Іван Петрович Котляревський, зачинатель но­вої української літератури та нової літературної мови народився, 9 вересня 1769 року в Полтаві в сім'ї канцеляриста магістрату. У 1780—1789 рр. навчався в Полтавській гімназії. З 1793 року вчи­телював у поміщицьких маєтках на Полтавщині. У 1797—1808 рр. розпочав військову кар’єру, брав участь у війні з турками (нагороджений орденом).

1798 Року вийшли друком перші три частини «Енеїди» («піратське» видання м. Пурпури), повністю поема була надрукована 1842 року.

Упродовж 1818—1821 рр. І. Котляревський займав посаду директора Полтавського театру, для якого написав «Наталку Полтавку» і «Мос- каля-чарівника». Був ініціатором викупу М. Щепкіна з кріпацтва.

Помер письменник у батьківському будинку в Полтаві 10 листопада 1838 року. У цьому місті й похований.

У спільному слові від українських письменників, які 1903 року приїха­ли до Полтави на відкриття пам’ят­ника І. Котляревському, прозвучала оцінка подвижницької діяльності за­чинателя нової української літерату-

529

ри: «Ще зоря не зоріла на темному небі захмареному, як у Полтаві з уст Івана Котляревського продзвеніло натхненне поетичне слово. Воно рід­ну мову піднімало до високостей національного письменства, воно жи­вило наш дух народний животворною силою. І слово стало ділом».

На смерть І. Котляревського щиро відгукнувся Т. Шевченко, безпо­милково визначивши роль автора «Енеїди» в історії українського пись­менства. Молодий поет провістив йо­му земне безсмертя:

Будеш, батьку, панувати,

Поки живуть люди;

Поки сонце з неба сяє,

Тебе не забудуть!

«Енеїда»

«Енеїда* (1798,1809,1842) — тра­вестійна бурлескна поема. Травестія (від італійського ігаиезИге — пере­вдягати) — різновид жартівливої бур­лескної поезії, коли твір із серйозним чи героїчним змістом та відповідною формою переробляється на твір ко­мічного характеру з використанням панібратських, виразно розмовних зворотів. Котляревський переодяг­нув героїв римської «Енеїди» Вер- гілія в український національний одяг і взагалі переселив їх в українсь­ке середовище, де троянці (читай за­порожці) уживають українські національні страви, п’ють українські

напої, тут звучать українські народні інструменти, співають українських пісень, грають в народні ігри:

Тут їли різнії потрави,

І все з олив’яних мисок,

І самі гарнії приправи

З нових кленових тарілок: Свинячу голову до хріну І локшину на переміну,

Потім з підливою індик;

На закуску куліш і кашу...

І кубками пили слив’янку,

Мед, пиво, брагу, сирівець, Горілку просту і калганку, Куривсь для духу я ловець. Бандура горлиці бриньчала, Сопілка зуба затинала,

А дудка грала по балках...

Боги одягнені, як українські жін­ки та чоловіки XVIII ст.:

А послі гарно нарядилась,

Як би в оренду на танець,

Взяла кораблик бархатовий, Спідницю і корсет шовковий І начепила ланцюжок;

Червоні чоботи обула,

Та і запаски не забула А в руки з вибійки платок.

«Енеїда» Котляревського не по­в’язана з першоджерелом. Автор пос­тавив перед собою інше завдання: У відомому для всіх сюжеті дати опи зовсім нового, маловідомого досі Дл світу життя українського народу-

530

Нова література

рутульцями, бо цар рутульців Турн, як і Еней, хоче одружитися з дочкою царя Латина. І все-таки твір Котля­ревського оригінальний, насамперед за композицією: у римського автора

11. частин, в українського — 6. Низку епізодів (розповідь Енея про загибель Трої) Котляревський зовсім випус­кає, а деякі розгортає в ширші сцени (гостювання троянців у Дідони), пек­ло і рай описує по-своєму, інші кар­тини теж оригінальні, бо вони в дусі українського фольклору.

Географічні назви в поемі — ук­раїнські. Приймання гостей, полю­вання, готування до війни у Вергілія немає. До того ж описи побуту ук­раїнського суспільства у Котляревсь­кого часто такі обширні, що забуваєш про першооснову поеми. Та й автор зізнається:

Я, може, що-небудь прибавлю, Переміню і що оставлю,

Писну — як од старих чував.

«Правдиві й мальовничі картини життя України відтіснили античний світ на другий план. Завдяки тако­му самостійному підходу до справи «Енеїда» і на запозичений сюжет вийшла оригінальним твором. По су­ті, крім імен героїв та основної нитки подій, від Вергілієвого твору нічого не залишилося, бо минуле тут стало сучасним, сучасне — минулим, ге­роїчне — побутовим, а побутове — під­несено урочистим» (Б. Степанишин).

531

Проте гумор «Енеїди* — не розва­жальний. Поема зорієнтована на су­часність (ХУШ-ХІХ ст.). Ніби жарту­ючи, автор відтворив минуле й загля­нув у майбутнє. Як зауважує М. Жу- линський, міф про легендарного Енея, якого письменник «зобов’язу­вав* заснувати новий Рим (у націо­нальній інтерпретації) зрощується з народним уявленням про героя, який здатен віднайти дорогу до обіцяного краю — до нового Риму. Його мета, яка означена в поемі, полягає у від­родженні колишньої слави слов’ян­ської Трої — Києва, зруйнованої столиці українства, у відновленні втраченої Батьківщини.

Еней збудує сильне царство І заведе своє там панство,

Не малий буде він панок.

Він збудує сильну державу зі свої­ми порядками, зі своїм — національ­ним — устроєм, який відповідав би інтересам українців — енейців.

Нехай поселить тут свій рід.

Но тільки, щоб латинське

плем’я

Удержало на вічне врем’я Імення, мову, віру, вид.

Еней Котляревського створив нову Трою, що є, за переконанням Валерія Шевчука, «образом Козацької держа­ви*, не випадково в поемі Еней пос­тає в героїчному ореолі козацького провідника, його троянці — це ук­раїнці. Вирушаючи на величний

двобій з Турном, який підбадьорім своїх воїнів-рутульців російським- «Ребята», Еней звертається до _ук’ раїнців-троянців: «Козацтвої ЛицарЦ Трояне!» — і перемагає Турна.

Зображаючи сучасну йому дій_с. ність, Котляревський висміює соціаль­ну й моральну нікчемність панівних класів, паразитизм, жорстокість, ха­барництво, пияцтво, зажерливість, пихатість. Автор української «Енеї­ди» порушує низку суспільно важли­вих для нашого народу проблем: соціальної нерівності, захисту рідної землі від ворогів, громадського обо­в’язку, честі сім’ї, виховання дітей, дружби, кохання та ін.

Проте «Енеїда» не тільки антифео­дальна сатира. У картинах бенкету­вання богів, які «забули наших людських бід», маємо критичне по­цінування всього самодержавного Олімпу. Як доречно зауважує В. Пог- ребенник, якщо в радянські часи соціально-сатиричним мотивам «Ене­їди» приділялася навіть надмірна увага, то ще важливіші в поемі національно-патріотичні мотиви, нав^- паки, затушовувалися. Чи не тому» що попри всю лояльність І. Котля ревського до панівної влади, поем» містить багато двозначних місД^ь' Скажімо, троянці-козаки прямую⁴¹¹ до Кумської землі, співають:

Про Сагайдачного співали, Либонь, співали і про Січ,

532

Як в пікінери набирали,

Як мандрував козак всю ніч;

Полтавську славили шведчину...

М. Павлишин зазначає: «Виника­ють питання: який саме був зміст пісень про рекрутування козаків у пікінери — регулярні полки російсь­кої армії — відразу після знищення Запорізької Січі? І далі: оспівуючи «полтавську шведчину», котре з двох військ вони прославляли — військо Петра І, з яким воювала більшість козаків Гетьманщини, чи військо Карла XII, Мазепи й запорожців? Та­ка сама невиразність значення спос­терігається й у пам’ятних, часто ци­тованих рядках «Любов к отчизні де героїть, Там сила вража не устоїть». Сам читач має право пристосувати цю сентенцію до будь-якої «отчиз- ни», яка йому дорога ».

У1775 році за наказом Катерини II Запорізьку Січ зруйновано. Зобра­ження Котляревським козаків в об­разах відомих троянців було спробою нагадати про героїзм, незламність ду­ху, волелюбність, патріотизм наших предків і відновити притлумлену ца­ризмом національну гордість ук­раїнського народу, його прагнення до волі й самостійності. Патріотичною мрією полтавця наснажено Анхізів заповіт Енеєві: «розплодити великий ¹ завзятий рід», по-господарськи «жи­ти та поживати». На жаль, панівна бурлескна манера викладу, — наго­

лошує В. Погребенник, — надала ба­гатьом сторінкам поеми характеру глумливої самоіронії, глузування над принизливим своїм становищем у Росії («Пропали! Як Сірко в базарі! Готовте шиї до ярма!»). Емоційна й естетична невідповідність такого то­ну до трагізму історичних подій зу­мовила критичність висловлювань про «Енеїду» зрілих Т. Шевченка («все-таки сміховина на московський кшталт») і П. Куліша («бурлацьке юродство»), що добре розуміли непе- рспективність дальшого саморуху літератури бурлескно-травестійним шляхом. Однак у тім-то й полягає не­однозначність і навіть парадоксаль­ність нашої «Енеїди», що її автор під­свідомо став тим голосом народного духу, який змагався за відродження.

Завдяки бурлеску Котляревський здійснив майже неможливе. У тра­вестії можна було вживати соціально упосліджену українську мову й писа­ти про народні звичаї та побут, не ви­ходячи за межі класицистичної тра­диції. Котляревський повною мірою використав можливості мови й ство­рив україномовний шедевр комічної поезії низького стилю. Він увів нелі- тературну мову в літературу, вико­риставши для цього єдиний жанр, який міг послужити такому задуму. Його компетентність як поета та знавця мови спиралася на життєздат­ність народної основи майбутньої но-

533

вої української літературної мови. Комічне начало, на думку М. Павли- шина, прозвучало як заклик до на­ступників творити літературу шир­ших інтелектуальних та емоційних діапазонів. А «Енеїда», хоч би якою жартівливою й легкою на перший погляд здавалася, порушує надзви­чайно серйозні проблеми національ­ного буття.

«Наталка Полтавка»

«Наталка Полтавка» (1819) запо­чаткувала становлення національної драматургії. П’єса поєднала в собі ри­си кількох напрямів та жанрів, що на той час були представлені в літера­турі: сентименталізму з його праг­ненням викликати співчуття, почут­тя жалю; просвітительського ре­алізму, класицизму. Автор зберігає класицистичний закон єдності місця (приворсклянське село), часу (дія відбувається протягом одного дня) та самої дії. Характерологічне прізвище

• Терпилиха (терпіти лихо) також має своє коріння в класицизмі.

Сюжет. Сюжет п’єси, хоч і був, можливо, пов’язаний з місцевим пе­реказом, але є традиційним для євро­пейського сентиментального письме­нства: нерівне кохання, на яке не по­годжуються батьки, та намір нелюба одружитися з дівчиною. Заможний господар Терпило не погоджується віддати свою дочку Наталку за наз­

ваного сина Петра, хоч молоді коха­ють одне одного, і виганяє його. Бать­ко помирає, сім’я розорилася й пе­реїздить до села. Щоб якось зрадити скруті, стара Терпилиха хоче віддати Наталку за нелюбого возного Тетер- ваковського. Майже кожен персонаж у п’єсі Котляревського переживає внутрішній конфлікт, що свідчить про психологізм драматурга. Він пе­редає неоднозначність людської сут­ності, наявність позитивної основи в кожній людині. Наталка любить Пет­ра та хоче догодити матері, тому подає рушники нелюбу. Благородний Петро здатен пожертвувати власним щас­тям заради благополуччя Наталки. Мати поважає Петра, але вигідне од­руження дочки її зваблює більше.

Кульмінаційний момент у п’єсі нас­тає, коли шляхетність Петра вражає Тетерваковського, й возний теж спромігся на великодушний учинок і відступився від коханої дівчини.

Цей твір був глибоко новаторським і за гостротою розвитку соціально- побутового й психологічного кон­флікту, майстерністю використання уснопоетичних мотивів та образів₍ органічного поєднання ліричних і гУ мористичних тональностей. І сьогоД «Наталка Полтавка» сприймаєте як твір досконалий з погляду жанр⁰ во-композиційної майстерності- розгортається природно, ^коН .^_с0- загострюється поступово, дійові

би виявляють сутність своїх характе­рів У життєво достовірних ситуаціях.

Григорій Квітка- Основ’яненко (Григорій Квітка) 1778-1843 рр.

Українські повісті Квітки з на­родного життя були у всьому світі першими, у яких реально змальовано селянське життя. У світовому письменстві це був перший голос про народ, навія­ний щирою до нього прихиль­ністю, бажанням знати, як сам Квітка говорив, «героїв і ге­роїнь у квітках і запасках», по­казати, що і під простим сіря­ком людське серце б’ється.

С. Єфремов

Народився Григорій Федорович Квітка-Ос- нов’яненко 28 листопада 1778 року в с. Основа (тепер у межах Харкова) у дворянській сім’ї. По­чаткову освіту здобув удома, потім навчався у курязькій монастирській школі.

У 1793—1797 рр. служив у війську, у відстав­ку вийшов капітаном. 1802 року вступив послуш­ником у монастир, перебував там із перервами

4. роки.

Григорій Квітка-Основ’яненко — один із зас­новників і директор професійного театру в Хар­кові, співвидавець першого в Харкові й в Україні Українського журнала».

Літературну діяльність почав критичними замітками «Супліка до пана іздателя».

У 1834, 1836 рр. вийшли друком дві книги «Малоросійських повістей...», скомпоновані як безпосередня оповідь простолюдина Грицька з Основи.

Помер письменник 20 серпня 1843 року в Хар­кові, там і похований.

Григорій Квітка-Основ’яненко — зачинатель нової української прози, драматург, культурний і громадський діяч. Перу письменника належать 80 творів: вірші й фейлетони, п’єси російською мовою, гумористичні оповідання й повісті «Солдатський патрет», «Мертвецький Великдень», «Пархомове снідання», «Конотопсь­ка відьма»; сентиментально-реа- лістичні твори: повість «Маруся», «Козир-дівка», «Сердешна Оксана», драматичні твори українською мо­вою: «Сватання на Гончарівці», «Шельменко-денщик»; романи та повісті російською мовою: «Панна сотникова», «Пан Халявский», та ін. Як народний прозаїк, він поглибив зв’язки літератури з уснопоетичною творчістю українців, їхніми звичая­ми, мовою, створив галерею виразно національних характерів.

«Маруся»

«Маруся» (1832) — сентименталь­но-реалістична повість. Письменник поставив за мету не лише зачепити душу читача оповіддю про долю прекрасної, сповненої доброчеснос- тей дівчину та її коханого, яким, не-

535

зважаючи на силу їхніх взаємних по­чуттів, не судилося пізнати родинно­го щастя, а довести спроможність української мови виявити найтонші порухи людської душі. В основу сюже­ту повісті покладено історію ідеаль­ного кохання сільської дівчини Ма­русі та міського парубка Василя. Сільський багач Наум Дрот відмов­ляється віддати єдину доньку за бідного сироту, якого ще й в рекрути записано. Щоб відкупитися від сол­датчини, парубок іде на заробітки. У той час Маруся, застудившись, поми­рає. Повернувшись із заробітків та не заставши Марусі живою, Василь іде в монастир і там з горя за коханою нев­довзі помирає.

Реалістичності твору надає зобра­ження правдивих картин сільської дійсності, патріархальної родини працьовитих, богомільних Дротів.

Сентиментальним впливом позна­чені сцени й пейзажі, здатні розчули­ти: описи любовних сцен, солов’їної ночі. Найяскравіший приклад — пе­редсмертна картина Марусиного про­щання з батьками, у якій «розкрито ціле море трагічних емоцій*. (В. Пог- ребенник). Етнографічно-достовірни­ми є детальні описи побуту, звичаїв, обрядів. Епічно виписано, наприклад, сватання із «законним словом» сватів, розговіння, традиційні способи народ­ного лікування Марусиної хвороби та похорону її «дівування*.

«Конотопська відьма»

Повість «Конотопська відьма* - бурлескно-реалістичний твір, сатира на дійсність останнього періоду Геть­манщини. У ньому зображено мора­льно розбещену старшину, пасив­ність і затурканість селянства, слух­няність сотенного козацтва, яке відробляє сотнику — неначе кріпаки панові. Представниками звироднілої старшини в повісті є конотопський сотник Микита Уласович Забрьоха та його писар Прокіп Пістряк. Отри­мавши «предписаніє» іти на Чернігів з усією сотнею, сотник за лукавою по­радою писаря лишається в селі, щоб топити відьом у ставку. Задля здій­снення своїх планів обидва зверта­ються до справжньої відьми — Явдо- хи Зубихи. Забрьоха, щоб здобути Олену Хорунжівну ладен спалити рідне місто. Та Явдоха помстиласяза свій сором. У результаті — минулося панство і Забрьохи, і Пістряка. Незрівнянний майстер оповіді. Квітка-Основ’яненко збагатив по­вість незвичайними гумористичними ситуаціями: епізод з переламаною хворостиною, політ Микити У ласо вича над Конотопом, мова писаря безглузда і неоковирна, портрет С° лохи, прийом анафори — «Смутний невеселий» — так розпочинаєте кожен розділ повісті. Повість завер шується 14-тим розділом «Закін⁴ нієм*, сповненим моралізаторськ

536

Нова література

У Галичині провідником цього напряму виступила «Руська трійця* (М. Шашкевич, І. Вагилевич, Я. Го- ловацький), яка випустила збірник «Русалка Дністровая» (1837), що проголошував ідеї народності й слов’янського братерства.

З кінця 30-х - на початку 40-х рр. XIX ст. з’явилося нове покоління ро­мантиків — Київська школа (А. Мет- линський, М. Максимович, П. Ку­ліш, Т. Шевченко, М. Костомаров).

У літературі цей етап засвідчений появою історичного роману «Чорна рада» П. Куліша, історичної драми «Сава Чалий», «Переяславська ніч» М. Костомарова, розвитком інтим­ної, пейзажної, громадянської ліри­ки (В. Забіла, Є. Гребінка, В. Пет­ренко, О. Афанасьєв-Чужбинський), утвердженням жанрів побутової, історичної, ліро-епічної поеми, бала­ди, виробленням літературної мови й стилю, конкретно-історичних форм художнього освоєння дійсності.

На підставі розуміння естетичного ідеалу, концепції особистості, головних рис поетики виділяють чотири тема­тично-стильові течії романтизму:

• фольклорно-побутову;

• фольклорно-історичну;

• громадянську;

• психологічно особистісну.

Тематично в романтиків виокрем­люються: мотиви розчарування в су-

часній дійсності, неприйняття її, спроба «втекти» від неї в інший, іде­альний світ; мотиви світової туги, обґрунтування самоцінності людсь­кої особистості, милування старови­ною, оспівування та смуток за мину­лою славою рідного краю.

Левко Боровиковський 1811-1889 рр.

Романтичні впливи позначалися на його перших творах — українсь­кій баладі «Молодиця» та російській поемі-билині «Пир Владимира Вели­кого* (1828). Помітним явищем ук­раїнського романтизму стали ук­раїнські перекази О. Пушкіна, А. Міцкевича, наслідування Гора- ція. Літературний доробок Л. Боро- виковського становлять байки — збірка «Байки і прибаютки» (1852), перенесені на український ґрунт мандрівні сюжети, відомі ще від Езо- па, та 12 романтичних балад, створе­них за сюжетами українських народ­них переказів. Найвідоміша з-поміж них балада «Маруся», написана за мотивами балади німецького роман­тика Бюргера «Ленора» — про щиру любов парубка та дівчини. Тісним зв’язком з народною поезією, пере­дусім із соціально-побутовою і лірич­ною піснею та історичними думами, позначені його твори, у яких зобра­жено героїчне історичне минуле

(«Гайдамак», «Козак», «Бандурист» тощо). Працював Л. Боровиковський над літературними обробками ук­раїнських народних казок, легенд, бувальщин. Перший поет-романтик уніс в українську літературу нові те­ми, мотиви, ту, як він писав, «Сер­йозність, що заперечує несправедли­ву думку, начебто малоросійською мовою, крім жартівливого, смішно­го, писати не можна».

Українську поезію збагатив новими жанрами, як-от: літературною піснею («Убійство», «Вивідка», «Материна стріча», «Розставання»), романтич­ною баладою («Маруся», «Ледащо», «Чорноморець»), елегійно-медитатив­ною лірикою («Журба», «Рибалка»), зразками перекладацької техніки.

Євген Гребінка 1812-1848 рр.

Поет, прозаїк, видавець. Значну роль відіграв у організації українсь­кого літературного процесу. Брав діяльну участь у викупі з кріпацтва Т. Шевченка, в організації видання його «Кобзаря». Видав альманах «Ластівка» (1841), де були опубліко­вані кращі твори тогочасних У^к' раїнських письменників (Т. Шевчен­ка, Г. Квітки-Основ’яненка, Л. Бор⁰ виковського, В. Забіли та ін.).

Ліричні поезії писав українською¹ російською мовами. їхня художня

538

структуре базувалася на романтизмі, у них він успішно переборював бурле­скну традицію. Народними сьогодні називають пісні та романси Є. Гре­бінки «Очи чёрные», «Молода ещё девица я была», «Ні, мамо, не можна нелюба любить».

Російською мовою написав чимало оповідань, повістей, романів («Запис­ки студента», Нежинский полковник Золотаренко», «Чайковский», «Док­тор»). Та байкарська спадщина

1. Гребінки (усього 27 творів) є найціннішою частиною його творчого доробку. Байки письменника стали художнім виявом народної мудрості, у них чітко заявлені симпатії та анти­патії автора, який глибоко розуміє естетику народного життя, побуту, звичаїв — «Ячмінь», «Ведмежий ^СУД», «Рожа та Хміль», «Рибалка», «Сонце та Хмари». Байки Є. Гре­бінки представляють усі різновиди Цього жанру: власне байку, байку- казку, байку-приказку.

Микола Костомаров 1817-1885 рр.

Історик, письменник, літературо- ^Заавець і критик, фольклорист, вида- ®Ць, політичний і громадський діяч.

• Костомаров був одним з найближчих ДРУзів, побратимів Т. Шевченка, з ^ЯкИм познайомився весною 1846 року ⁸ Києві. Він був засновником Кири­

ло-Мефодіївського братства, автором програмних документів цієї організа­ції («Книга буття українського наро­ду»), одним з організаторів і видавців журналу «Основа». Створив більш як 200 праць з історії України та Росії.

Головна проблематика його худож­ніх творів — український народ, ге­роїчні сторінки його боротьби за во­лю. Визначне місце в українській літературі початку XIX ст. посідають драма М. Костомарова «Сава Чалий» і трагедія «Переяславська ніч».

У прозових історичних творах М.Костомарова широко зображено життя й побут українського народу різних епох — від часів Козаччини до остаточного поневолення України Московщиною.

Повість «Холоп» (інша назва «Хо­луй») письменника викриває кріпос­ницьке свавілля часів Катерини II. У повісті «Кудеяр» обґрунтовується думка про те, що ніколи чужинці не будуть захищати Україну. На реаль­них історичних фактах зловживання владою з боку московських воєвод в Україні доби Дорошенка заснована історична повість «Черниговка».

Перу М. Костомарова належить одна з перших літературознавчих праць «Обзор сочинений, писаных на малороссийском языке» (1842), у якій він проголосив, що українська мова не є наріччям російської, що во­на самобутня, багата.

539

Упродовж усього життя вчений послідовно боровся за права україн­ської мови, виступав проти царської заборони, шовіністичних цькувань і принижень.

У статті «Две русские народности» показав відмінність українського на­ціонального характеру від російського.

Амвросій Метлинський 1814-1870 рр.

Поет-романтик, перекладач, ет­нограф. Автор етнографічних збірни­ків «Народные южнорусские песни» (1854) та «Южного русского сборни­ка». Центральне місце в літературній спадщині посідає збірка віршів «Думки і пісні та ще дещо» (1839), у якій він оспівує героїчну історію ук­раїнського народу.

Уболівав А. Метлинський, що вже ♦не чувати дідівської мови» (вірш «До вас»), закликав свого героя не зрікатися колишньої вольниці, не за­биратись у «панські хороми», бо є ви­ща мета в житті козака «... під конем трощити Ворогів наших невірних проклятії кості». Зрадником називав того, хто покидав рідний край (вірш «Зрадник»). У творі образ України й родини ототожнюються. Зрадникові адресує поет своє застереження й прокляття: «Хто свою віру, хто край свій покине, Хай той без роду на чу­жині загине», Сам він од себе в пущі І

тікатиме, Бо він од себе долі не зна­тиме, Йому пісня в серці вуглем горітиме.

Віктор Забіла 1808-1869 рр.

Поет-романтик. Поетична спадщи­на невелика: близько 40 віршів і пісень. Завдяки глибокому ліризму, мовному й образному багатству чима­ло поезій В. Забіли стали народними піснями, як-от: «Гуде вітер вельми в полі», «Не щебечи, соловейку», «Не плач, дівчино», «Туга серця». Моти­ви нерозділеного почуття, розлуки, зради, втрати коханої людини в по­езії В. Забіли розроблені в дусі харак­терного для романтизму своєрідного культу душевного страждання.

Михайло Петренко 1817-1862 рр.

Поет-романтик. Літературна спад­щина складається з 19 віршів та п’єси «Панська любов» (утрачена).

М. Петренко — автор перших в українській літературі зразків ме­дитативної лірики, яка тоді активно розроблялася в поезії європейських народів. Завдяки високій культур поетичного слова, вдалій мелоД¹¹ окремі твори стали

народними

піснями «Дивлюсь я на небо», «ТуД^й мої очі» тощо.

540

Олександр Афанасьєв- Чужбинський 1816-1875 рр.

Письменник, етнограф, історик, мовознавець. З ім’ям О. Афанасьєва- Чужбинського пов’язаний в ук­раїнському романтизмі розвиток осо- бистісно-психологічної та пейзажної лірики. Найвідомішими є його по­святи Є. Гребінці («Скажи мені прав­ду, мій добрий козаче»), Т. Шевчен­ку («Гарно твоя кобза грає»), інтимні вірші «Прощання», «Безталанна». 1861 року О. Афанасьєв-Чужбинсь- кий написав статтю-некролог «Зем­лякам. Над могилою Т. Шевченка» та «Спогади про Шевченка».

Петро Гулак-Артемовський 1790-1865 рр.

Спадщина Гулака-Артемовського невелика за обсягом, але різнома­нітна за жанрами: російські й ук­раїнські поезії, байки, переспіви, пе­реклади, балади тощо.

Вірщ-послання «Справжня доб­рість» (1817) присвячений Г. Квітці- Основ’яненку — людині, шанова- ^Ній у Харкові за глибокий де­мократизм, невгамовну активність і

благодійництво.

Гуманним ставленням до трударя, ^Ригнобленого та приниженого, про­йнята «Справжня добрість». Усі лю- |

ди, незалежно від соціального стану, рівні перед Богом.

До часу над слабим, хто дужчий

вередує, До часу мужиків ледачий пан

мордує,— Колись до їх усіх смерть

в гості примандрує.

Байка «Пан та Собака» акцентує увагу читача на становищі кріпаків, на порушенні панами християнської заповіді: люби ближнього свого, як самого себе.

З глибоким співчуттям і любов’ю виписано образ Рябка. Працьовитий, покірний, він трудиться без відпо­чинку, намагаючись догодити пано­ві, та ні його сумлінність, ні його пра­цю належно не оцінюює кріпосник, а навпаки жорстоко карає Рябка.

Трагізм становища Рябка — у соціальній беззахисності й безправ­ності. Ані сумлінна служба, ані покірність, ані зусилля догодити не рятують його від панського самодур­ства, сваволі.

Приниження й покарання вик­ликає в Рябка обурення й протест:

«Чорт би убив того, Явтух, з

панами батька,

І дядину, і дядька За ласку їх!.. — сказав Рябко тут

наодріз

Нехай їм служить більш рябий в болоті біс!

541