До тебе, люба річенько,

Ще вернеться весна;

А молодість не вернеться,

Не вернеться вона.

Незважаючи на сум («Пробігли дні щасливії і радощі мої»), ліричний ге­рой стверджує радість життя:

Як хороше, як весело На білім світі жить!..

«Журба* — де медитація про ми­нущість людини й вічне оновлення природи.

Творча спадщина Леоніда Глібова

• ліричні перлини, байки, дитячі твори — класичне надбання ук­раїнської словесності.

Марко Вовчок (Марія Олександрівна Вілінська)

1833. 1907 рр.

Письменницький доробок Марка Вовчка був високо оцінений ви­датними людьми свого часу. /. Франко відніс її твори «до найкращих перл нашої літера­тури», а Шевченко назвав їх «джерелом істини і краси». Марія Вілінська народилася 22 грудня 1833 року в сім7 армійського офіцера в маєтку Єкате- рининське (тепер с. Козаки Липецької обл. Росія).

У 1846—1848 рр. виховувалася в приватному пансіоні в Харкові. Згодом жила в м. Орлі в сім’ї

багатої тітки. Тут познайомилася з відомим нографом і фольклористом Опанасом Марков чем, ідо відбував заслання за участь у Кирил Мефодіївському братстві.

1851 року одружилася з О. Марковичем і ви­їхала в Україну. Почала вивчати її мову, фольк лор. Жила в Чернігові, у Києві, Немирові та Вінниччині.

1857 Року в Петербурзі за редакцією п. Ку- ліша вийшли «Народні оповідання» Марка Вовчка.

У 1871-1872 рр. редагувала журнал «Пере­воды лучших иностранных писателей», перекла­дала з французької, англійської, німецької польської (Жуля Верна, Дж. Грінвуда, Г. К. Ан­дерсена, Б. Пруса). Разом з Д. Писарєвим пе­рекладала «Походження людини» Ч. Дарвіна

Померла Марія Вілінська 1907 року на хуторі Долинськ (тепер м. Нальчик), де й похована.

«Народні оповідання»

До першої книги «Народних оповідань» (1857) увійшло 11 творів «Сестра», «Козачка», «Горпина», «Одарка», «Сон», «Викуп», «Чумак» тощо, до другої (1862) — «Три долі», «Не до пари», «Два сини», «Ледащи­ця», «Чари» та психологічна повість «Три долі».

«Сестра». Як і в інших народних оповіданнях, розповідь ведеться від першої особи. Сестра спокійно-ла- гідно, без гніву, не втрачаючи людсь­кої гідності, розповідає про себе, про своє стражденне життя. Брат її Ш^и' рий і приязний, але його дружина " черства й скупа, несправедлива жін^- ка. Безіменна жінка-оповідачка не

576

_аТила любові до брата і його дітей,

ч зазнала кривди й принижень.

• у^е в «Сестрі» окреслилися сталі _си прози Марка Вовчка. По-перше, ^Р_аНера викладу. Це оповідь від «я», ^овідачка — проста селянка, само- зречена у вірності добрим порухам серця та слухняна господарям, до яких найнялася, фактично продавши себе в добровільне рабство задля по­рятунку братової сім’ї. По-друге, місце ДІЇ- Це село, ще не зруйноване й заможне, хоч у ньому з’являються розорені та пролетаризовані. По- третє, характери. Як правило — контрастні: благородні й жорстокі та невдячні, безкорисливі та ненависні до всього «мужичого». Об’єднують «Народні оповідання» морально- етичні конфлікти, колоритні побу­тові малюнки, тонке відчуття краси природи, багата на влучне народне слово, приказку мова.

«Козачка». Оповідання розпочато в ідилічному ключі, як і ряд інших. У вільній домашній сім’ї козака Хмари зросла дівчина Олеся, як сонечко в небі. Жила в батька-матері, лиха не знала. Та так склалася доля, що вийшла заміж по любові за кріпака Івана Золотаренка. І гарний, і робо­тящий, і добрий чоловік був Іван, та Довелося Олесі випити гіркої долі ^кРіпачки до дна. Викривальні інто- ^НаЦії проти кріпацької неволі пере­ростають у гуманістичний протест,

коли в Олесі відбирають спочатку чо­ловіка, потім синів.

«Ледащиця». У творі відображено природне бажання й право людини бути вільною, бути господарем влас­ної долі. Без волі, як показано в оповіданні, людина «світом нудить», шукає втіхи в чарці, як Настя, зами­кається в собі, як Чайчиха. Особиста свобода перероджує людину, що пси­хологічно передано новим світоба­ченням героїні: «Тоді я тільки поба­чила, які в неї очі добрі, який усміх ласкавий — наче то не Чайчиха пере­до мною мовчуща, понура».

Усі «Народні оповідання» прой­няті гуманістичним співчуттям ав­торки до її знедолених персонажів, особливо жінок. «їхня доля оповита ліро-драматичним серпанком, як у народних піснях» (В. Погребенник).

«Кармелюк»

Історична повість-казка. Жанр цей започаткувала в українській літера­турі Марко Вовчок.

Історична та фольклорна основа. Устим Кармелюк (1787-1835) — ле­гендарний народний месник, що діяв на початку XIX ст. на Поділлі. Наро­дився він у сім’ї кріпака, але вихову­вався й навчався за кордоном разом з синами поміщика. Коли ж повернув­ся в панський двір, покірним кріпа­ком бути більше не зміг. За «бунтар­ство» його віддають у солдати, він

577

шщ ШЯШ НИ

тікає і разом з іншими селянами ор­ганізовує загін повстанців. 23 роки очолював Кармелюк антикріпосни­цький рух на Поділлі. Проти нього діяли загони жандармів, потім війсь­ко. Чотири рази ловили месника й за­суджували до каторжних робіт, стільки ж разів він тікав. І лише підступно, із засідки, шляхтичі вби­ли хороброго борця за волю. Народ створив чимало легенд про свого відважного лицаря, у яких наділяє його винятковими рисами, гіпер­болізуючи силу, мужність, винахід­ливість. У фольклорних творах Кар­мелюк став безсмертним. Широко відома історична пісня про Кармелю- ка «За Сибіром сонце сходить», яку використала письменниця у своєму творі.

У казці Марка Вовчка, створеній за народними переказами, Кармелюк теж лишається жити.

Сюжетну лінію Марко Вовчок ви­будовує поєднанням повстанської діяльності Кармелкжа та його осо­бистого життя. Якось Кармель зуст­рів молоду дівчину та й закохався в неї, незабаром Устим з Марусиною побралися. У подружньому житті Кармелюк був щасливий: «жили во­ни, як риба з водою», але не міг він тішитися щастям, коли стільки «людського лиха й вбожества». На­родний месник словами пісні так роз­повідає про себе:

Зовуть мене розбійником Кажуть, що вбиваю,

Я ж нікого не вбиваю,

Бо сам душу маю!

Якщо візьму в багатого,

Я вбогому даю,

І, так гроші розділивши,

Я гріха не маю.

Маю жінку, маю діти —

Коли ж я їх бачу?

Як згадаю про їх лихо,

Може, й сам я плачу.

Заклик закутого в кайдани Карме­ля сподіватися на ліпші часи — кульмінація твору. Розв'язка твору відповідає ідеальним уявленням на­роду про свого романтичного героя: «Востаннє бачили люди молодицю з дівчинкою тоді, як востаннє чутка, було, розбіглася, що Кармелюк ви­зволивсь, повернувшись — чутка та пропала, й ані Кармелюка, ані дружи­ни його, ані дитини вже не знайшли повік».

«Інститутка»

«Інститутка» — перша в україн­ській літературі соціальна повість. Була надрукована в журналі «Осно­ва» з посвятою Т. Шевченку. У тра­диційній для письменниці манері розповідь ведеться від імені персона­жа з простолюду. Перший розділ повісті є експозицією: у панському дворі всі готуються до приїзду ЛАН- ночки, котра навчалася в інституті-

578

устина, так звати оповідачку, ко- і ротко переповідає своє життя: «Бать- І _ка-матері не зазнаю: сиротою зросла я, при чужині, у людях», «На деся- І тиліттях взяли мене у двір». Іро­нічно-викривально звучать її слова І про стару пані, при якій «жили спо- І кійненько», бо битися вона стара вже І була. Спокійно, розмірено, навіть смиренно переповідаючи «день при І дні», ніби ненароком, мимоволі Ус- І тина висловлює те, що сховано глибо­ко на споді — заповітне, вимріяне, недосяжне: «Коли б воля, заспівав би так, щоб і на селі лунало». Зав'язкою є приїзд панночки й обрання Устини покоївкою. Розвиток дїі настає через загострення стосунків панночки з кріпаками, її одруження та переїзд на хутір. Кульмінація сюжету твору

• сцена, у якій панночка побила ста­ру кріпачку. Хотіла вдарити й Усти­ну, та її захистив Прокіп. Розв’язка: Прокопа віддають у рекрути, а Усти­на, як дружина рекрута, стає віль­ною і йде до міста в найми.

Психологічно тонко творить Мар­ко Вовчок виразні індивідуалізовані характери персонажів: терпляча Ус­тина, садистка-панночка, «добрий» пан-лікар (за влучною оцінкою Наза­ра «квач»), непокірні Назар та Про- кіп, велична у своєму християнсько­му терпінні бабуся.

Класичний гуманний реалізм, на­скрізна ідея визволення народу, не-

підробний демократизм прози Марка Вовчка, що знала й зуміла майстерно відтворити «такі тайни історичної душі українського народу і такі гли­бини, яких тепер уже ніхто не знає або виповісти не вміє» (І. Франко), забезпечили їй особливе місце в історії письменства.

Ще за життя письменниці її твори перекладали російською (І. Тур- генєв), французькою (П.-Ж. Сталь (Етцель)), німецькою, італійською, польською, чеською, болгарською, угорською мовами, що сприяло зміц­ненню зв’язків української літерату­ри з літературами народів Європи та піднесенню її авторитету у світі.

Пантелеймон Куліш 1819-1897 рр.

Куліш — це надзвичайно склад­на натура, палка в почуваннях («гарячий Куліш», як жарто­ма звало його товариство) і холодно-розсудлива в прак­тичному житті, зіткана з су­перечностей; людина велика в позитивнвй діяльності, велика і в помилках, хитаннях та і в самому занепаді.

С. Єфремов

Пантелеймон Олександрович Куліш наро­дився 7 серпня 1819 року в м. Вороніж (тепер Сумська обл.) у сім’ї заможних хліборобів, на­щадків давнього козацько-старшинського роду.

579