шу лікарню. Ліками та молитвами допомагав людям монах Даміан. Сла­вився й монах Прохор Лободник, який також лікував хворих. Усі вони зараховані до лику святих.

Музика й театр також увійшли в життя Давньоруської держави. Най- популярнішими були такі музичні інструменти, як флейта, труба, дуд­ка, гуслі, барабани та інші. Музика поділялася на церковну, світську та військову. Музиканти та актори пе­реходили від міста до міста, від села до села, виконуючи музичні твори, ставлячи спектаклі, виступаючи з хижими звірами.

§11. Розвиток писемності та літератури

Дослідники вважають, що за князя Володимира почали виникати школи «ученія книжного», у яких навчали дітей феодальної верхівки, а з часом і «менших» людей Русі різних наук та іноземних мов. Із цих шкіл виходили освічені, здатні вести державні спра­ви люди, які могли перекладати різноманітні церковні, наукові та ху­дожні твори, найчастіше з грецької та латинської мов.

У Київській Русі були поширені два алфавіти: глаголиця та кирилиця.

Чимало зробив для освіти князь Ярослав Мудрий. Літописець зазначив, що «князь Володимир орав

освітню ниву, князь Ярослав Мудрий її засівав, а сучасники мають мож­ливість збирати врожай книжних знань».

Винятковим явищем давньорусь­кої культури було, на думку дослід­ників, літописання, що не мало ана­логів у літературі середньовічної Європи того часу.

Основу літописання Київської Русі становить «Повість временних літ», укладена Нестором у Києво-Пе­черському монастирі близько 1130 року. Повість розповідає, звідки «пі­шла Руська земля, хто в Києві пер­ший став князювати й звідки Руська земля стала бути».

Джерелом написання цього твору критики називають Біблію, візан­тійські хроніки, князівські архіви, народні перекази та легенди. У літо писі поетично та емоційно мовиться про події в Київській Русі, стосунки З іншими державами, походи князів- народні звичаї. Ідеться в «Повісті» про історію інших країн світу. Д цінним у відтворенні хронол подій. ₀

«Повість временних літ» умі в Лаврентіївському та Іпатіївс літописних зводах.

Лаврентіївсь* літопис зберігся в єдиному ^сП у написаному ченцем ЛавреН 1377 році. Іпатіївський літопис жить до початку XV ст. Він ^_д-

низку зводів південноруськог

Прадавня література

новідомо, що творцем слов’янського письма (близько 863 р.) був Кирило (до постригу в ченці — Костянтин) та його брат Мефодій — вихідці з міста Солунь (Солоніки в Греції). Перші пе- реклади богослужбових текстів здійснили брати з грецької на мову слов’ян околиць цього міста (ма- кедонсько-болгарський діалект).

Старослов’янська мова зазнала роз- квіту, збагатилася граматично й лек- сично в Болгарському царстві. У цій формі вона й перейшла на Русь.

Старослов’янська (пізніше — цер- ковнослов’янська — назва за сферою її застосування) мова була багатою, високорозвиненою, її визнано в Єв- ропі поряд з латинською й грецькою як знаряддя культури. Ця мова була зрозумілою й близькою східним слов’янам. Дослідники відзначають, що історичні обставини склалися так, що розквіт церковнослов’янсь- кої писемності в Київській Русі роз- почався за часів завоювання Болгарії Візантією й найбільшого розквіту Давньоукраїнської держави.

Важливим явищем культурного

І життя Київської Русі стала поява літератури. Її виникнення й розви- ток тісно пов’язані з соціально-еко- номічним, політичним та культур- ним піднесенням Русі, поширенням писемності.

«Слово про закон і благодать» мит­рополита Іларіона.

Деякі дослідники вважають, що І одним з найперших і найкращих ху- | дожньо-публіцистичних творів Київ­ської Русі є «Слово про закон і благо­дать* митрополита Іларіона. Це не лише пам’ятка літератури, а й твір ораторського мистецтва. Уважаєть- ся, що «Слово про закон і благодать» було виголошене перед представни­ками найвищої київської знаті на чолі з Ярославом Мудрим у 1037-1051 рр., очевидно, у Софійсь­кому соборі з нагоди якогось свята.

Твір містить три частини. У першій автор спочатку торкається теми все­ленського значення християнства, взаємозв’язків Старого й Нового за­повітів, «закону» й «благодаті», а потім послідовно розвиває основну ідею про рівноправність народів у ду­ховному житті.

У другій частині «Слова про закон і благодать» автор наголошує на то­му, що Русь отримала християнство за власним бажання князя Володи­мира. Третя ж частина твору — це похвала Володимирові Святославо­вичу та продовжувачу його справ Ярославу Мудрому.

«Слово про закон і благодать» мит­рополита Іларіона — видатний твір давньоруської літератури першої половини XI ст. У ньому втілено патріотичну ідею незалежності Київської Русі, прославлено її ви­датних політичних та культурних

діячів — Володимира, Ольгу, Ярос­лава Мудрого.

Дослідники вважають, що митро­политові Іларіону належать ще кіль­ка богословсько-догматичних творів: «Ісповіданієвіри», «Молитва», «Сло­во к брату столпнику» та інші.

Значний інтерес в історії давньо­руської літератури становить ора­торсько-учительська проза, яскрави­ми представниками якої в XII ст. були Климент Смолятич та Кирило Туровський.

Климент Смолятич є авто­ром декількох «Слів», серед яких варто виділити «Послання» до смо­ленського священика Фоми. Цей твір написаний в епістолярному жанрі', автор звинувачує адресата в не­вігластві та із запалом відстоює своє право на титул «філософа». У «Пос­ланні» Климент Смолятич, аргумен­туючи свою позицію, посилається не тільки на отців церкви, а й на Арісто теля, Гомера, Платона. Це є свідчен ням того, що освічені люди Київсько Русі були знайомі з творами анти них авторів.

Кирило Туровський -— ^вй датний майстер урочистого ^кР^аС®.₀ мовства другої половини XII ст. був церковним діячем, єпископ МІСТІ Турові (теперішня БІЛО-0$$ Популярність йому принесли пов ня, урочисті слова, молитви- ™^ І ники Кирила Туровського пис

486