полемістами, бо мав могутній літературний хист і запал релігійного пророка.

У біографії Івана Вишенського дуже багато не виясненого. Не знаємо, чи Вишенський — справжнє прізвище письменника, чи літератур­ний псевдонім. «Іоан мніх з Вишні», — так підписував він свої твори. Тому його походжен­ня пов’язують з містечком Судова Вишня (Львівська область). Час народження датують приблизно 1545-1550 рр. Відомо, що перебу­вав у Луцьку й, вірогідно, в Острозі при дворі ук­раїнського князя Василя-Костянтина Острозь­кого, який піклувався про розвиток освіти в Ук­раїні й був поборником православ'я.

У розквіті своїх фізичних і духовних сил пись­менник здійснює далекий шлях у Грецію на Афон (або так звану Святу гору), змінює світський одяг на чернечу рясу, стає аскетом. І до кінця життя вже не зрадить чернечого стану, майже сорок років він проведе на Афоні й там помре.

Його писання, які він надсилатиме з чужини на батьківщину, творилися в складних обставинах посилення релігійної боротьби наприкінці XVI ст. Письменник включився в по­леміку між православними, з одного боку, і єзуїтами та уніатами — з дру­гого. Безпосереднім поштовхом до по­яви численних полемічних (полеміка

• дискусія з приводу якогось питан­ня суспільного характеру) творів бу­ла політична Люблінська унія 1569 року та Берестейська церковна унія 1596 року (унія — союз, угода, об’єднання). Основою полеміки були релігійні розходження, але учасники її у своїх творах порушували й важ­

ливі суспільні питання. Перший значний український твір полемічної літератури «Ключ царства небесно­го» Герасима Смотрицького. Анти- унійна боротьба почалася в травні 1596 року маніфестом князя К. Ост­розького проти єпископів-уніатів. Невдовзі відбувся розкол українсько­го суспільства навпіл: Берестейський уніатський собор і православний си­нод прокляли один одного: прийняли унію зразу майже самі єпископи- змовники. Чи була унія добром, чи злом, писав історик С. Рудницький, залишиться «спірним, доки като­лики католиками, а православні православними ».

Проте той факт, що унія, новоутво­рена греко-католицька конфесія, уп­родовж наступних століть за неспри^- ятливих умов довела рацію існуван­ня і свою животворчу силу, У*® свідчить на її користь. У сучасній історіографії переважає думка, й° зайняти в цій полеміці об’єктивну¹¹^ зицію завадив релігійний фанатизмі¹ учасників. Події 1596 року активів вали обмін сторін полемічними ¹¹ сланнями. У творах апологетів ПР вослав я східна церква и ви вподібнюються зганьбленій мат

блй^с'

що оплакує дітей своїх.

Полемічне письменство, «не куче з літературного погл

(Д. Чижевський), знайшло в ■

ггя0Р^й

шенському натхненного

516

який зумів надати своїм писанням про релігійні незгоди непроминаль- ного значення. Відомо 17 його руко­писів (Д. Чижевський їх знав 19). Після «Книжиці» 1958 року деякі твори І. Вишневського видрукував М. Костомаров у 1865 році. Дослід­ники спадщини І. Вишенського від­значають людинолюбство й грома­дянську мужність видатного по­леміста, який різко критикував увесь державний устрій Польщі, особисто

• короля та католицтво як агресив­ну конфесію. «Викриваючи католи­цизм, — пише В. Харитонов, — він користується соціальними кри­теріями й створює нову, зовсім не бо­гословську публіцистику. Вона поз­начена реальним розумінням стану речей у земному, повсякденному житті й відповідає на питання, пос­тавлені цим життям перед народом у Цілому і кожною людиною зокрема». Наприклад, діалог «Обличеніє дия­вола...» є символічним і до певної міри автобіографічним образом «го- ляка-странника», що вбивчою логі­кою підрядних питальних речень твердо відкидає всі спокуси диявола, навчає «простоти Ісусової», вказує Шлях духовного очищення. Надзви­чайно цікава й емоційно насичена ха­рактеристика вельможі з «Поради», Що містить влучні неологізми: «Єще ^єси кровоїд, м’ясоїд, волоїд, скотоїд, ³віроїд, свиноїд, гускоїд, птахоїд, си-

тоїд, сластьоїд, маслоїд, пирогоїд; єще єси периноспал, м’якоспал, по- душкоспал; єще єси тілоугодник; єще єси тілолюбитель; єще єси кров- прагнитель, єще єси перцолюбець, шафранолюбець, імбиролюбець, кминолюбець, цукролюбець... »

«Писаніє к утекшим од православної віри єпископам»

«Писаніє к утекшим од православ­ної віри єпископам» (1598 рік) — один з найяскравіших творів полеміста. Цей твір адресований ініціаторам Бе­рестейської унії: М. Рогозі — київсь­кому митрополитові, єпископам Іпатію Потію, Кирилові Терлецько- му, Леонтію Пелчинському, Діони- сію Збируйському, Григорію Заго- ровському. Безпосереднім поштовхом до написання твору послужила праця Іпатія Потія «Оборона згоди».

Усі єпископи, що відійшли від пра­вославної віри, на думку І. Вишенсь­кого, стали на шлях зради, бо своїми підписами скріпили ганебну згоду, стали ворогами українського народу. Іван Вишенський уважає, що вони не мали морального права вершити справи християнської віри в Україні, бо їхні дії суперечать шести за­повідям, «од Христа узаконених»: голодних нагодувати, спраглих на­поїти, подорожнім дати притулок, голих одягти, хворим допомогти, ув’язнених відвідати. Усі єпископи,

517

твердить полеміст, — грішні: ніхто з них у нестримній жадобі до наживи не дотримувався цих заповідей. Тя­гар гріхопадіння зрадників Іван Ви- шенський збільшує способом градації негативної дії. Вони голодних «ого- лоднюють* (це вже хижацтво), бід­них роблять спраглими (грабіж­ництво), подорожніх «злословлять» і не пускають на поріг дому (людино­ненависництво), голих оголюють (жи­водерство), за правду мучать у тюр­мах, катують і вбивають (тиранія).

Істинно християнськими є виснов­ки автора з приводу нерівності сус­пільних верств. Це ідеї рівності, братерства нижчих (хлопів, кожу- м’яків, шевців) і вищих (князів церкви). Справді вищі для нього — ті, хто ліпші «вірою діяльною». Іван Вишенський твердить, що єпископи- уніати знеславили («зґвалтили») за­кон церковний, єпископських посад досягли не способом «всенародного вибору*, а шляхом усяких шахрайсь­ких махінацій, підкупів.

У властивій йому стильовій манері полеміст нанизує риторичні фігури (оклично-питальні інтонації, пов­торення), виявляючи свою любов до скривджених і ненависть до кривдників.

Громадянський подвиг Вишенсько- го-гуманіста виявився в запереченні права шляхти на панування в Ук­раїні. Він не побоявся викрити не ли­

518

ше короля, хабарництво й продаж­ність його двору, а й самого папу римського.

Свіжість барв слова, безпосеред­ність чуття, сполучення високого пафосу і «низьких» просторічних елементів, багатство риторичних відтінків гумору, іронії, сатири, роз­маїття жанрових полемічних струк­тур і стилістичних засобів від анафор до неологізмів — усе це характеризує українського полеміста, як видатно­го представника барокового стилю.

Якуб Гаватович 1598-1679 рр.

Польсько-український письмен­ник і культурно-освітній діяч. За­кінчив Ягеллонський університет і здобув ступінь бакалавра. Згодом висвятився на ксьондза, жив у міс­течках Вишняки й Бережани (Львів­ська обл.). Був учасником оборони Львова від нападу турків (1669). Ав­тор польськомовних віршів і прозо­вих творів на теологічну тематику ^и перекладів з латинської мови: «Казан­ня», «Школа терпіння», «Дзеркало духовної любові». Написав віршова­ну трагедію на біблійний сюжет «Тр^а гедія, або Образ смерті пресвятого Івана Хрестителя, посланця БоЖ° го», поставлену на ярмарку в Кам ян ці-Струмиловій. Після другої та тр тьої дії трагедії виконували дві

раїнські інтермедії — «Продав кота в мішку» і «Найкращий сон». Ці твори е найранішими з відомих на сьогодні публікацій українських інтермедій.

Лазар Баранович 1620-1693 рр.

Письменник, ректор Києво-Моги- лянської колегії, релігійний діяч, ме­ценат, одна з центральних постатей у суспільно-культурному житті Ук­раїни II половини XVII ст.

У Чернігові Лазар Баранович мав велику друкарню, видавав і поширю­вав чимало книжок, тут сформувало­ся перше українське мистецько-літе- ратурне об’єднання. Паралельно в ті ж часи в Києві навколо Печерської друкарні виникло ще одне об’єднан­ня письменників. І чернігівці, і кия­ни — це перше покоління барокових діячів української культури, позбав­лених комплексу національної не­повноцінності.

Літературна школа Барановича бу­ла об’єднанням митців, які прагнули До синтезу церкви й мистецтва.

Лазар Баранович — автор бо­гословських проповідей, трактатів, Духовних і світських поезій. Його творчість як проповідника реалізу­валася у двох книгах проповідей «Меч духовний» і «Труби словес проповідних», написаних церков­нослов’янською з домішками по­

льської, латинської та староукраїн­ської мов.

Основу творчості Лазаря Баранови­ча становлять польськомовні пое­тичні збірки: «Житія святих» (1670), «Аполлон християнський» (1670), «Аполлонова лютня» (1671), «Книга смерті» (1676), «П’ять нот» (1680), «У вінок Матері Божої» (1680) та ін., де є вірші духовні та світські. Ду­ховні вірші присвячені уславленню Бога, пресвятої Діви, апостолів, про­років, ангелів, святих. Фактично во­ни були продовженням проповідно- полемічної практики теолога. Здо­бутком поета можна вважати світські вірші, у яких він торкався різних су­часних йому проблем: про любов до ближнього, милосердя, викриття по­років і вад тодішнього суспільства — паразитизму, пияцтва, лінивості, хвалькуватості, прагнення до роз­кошів. Засвідчені в його поезії й пейзажні замальовки, які супрово­джуються філософськими роздумами про людину, світ і місце людини в ньому. У поезії Лазар Баранович висловлював свої громадсько-полі­тичні погляди: патріотизм, біль за руїну, за пасивність народу та нарос­тання міжусобних чвар, негативне ставлення до унії.

Його політичний ідеал — авто­номія України в складі Росії. Як по- ет-громадянин, він закликав до національного єднання:

519

Боже, дай людям святу, живу

згоду

і по негоді дай нам погоду.

На Україні постійно гинуть.

Вкраїна — це море.

Воно червоне. Хто сам — потоне,

в гурті — переборе.

Іван Величковський 6л. 1650-1701 рр.

Поет, перекладач, теоретик літера­тури, культурний і громадський діяч П половини XVII ст.

Навчався в Києво-Могилянській колегії, потім жив у Чернігові, пра­цював у друкарні Лазаря Барановича і входив до чернігівського гуртка по­етів. Пізніше оселився в Полтаві, служив священиком.

І. Величковський справедливо вва­жається одним з найоригінальніших барокових поетів. Його творчості при­таманні як духовні, так і світські мо­тиви, що розкриваються через філо­софську й морально-повчальну тема­тику. Поезіям І. Величковського властиві типові для Бароко орнамен- тальність, афористичність, влучність, дотепність та курйозність; побудовані твори на контрастах й антитезах.

І. Величковський — визнаний майс­тер епіграм та панегіриків. Перекла­дав він і з європейських мов, прагнучи ознайомити українського читача з то­гочасним літературним процесом.

Однією з найбільших заслуг поета є розробка теорії та практики курйоз­ного віршування, яке він назвав «штуки поетицкіє». Узагальнений європейський та український теоре­тичний матеріал він ілюструє влас­ними поетичними прикладами. Ці теоретичні положення й сьогодні слу­жать основою для сучасної теорії зо­рової поезії. Автор розглядає близько 20 традиційних видів курйозної по­езії (акровірш, вірш-лабіринт, фігур­ний вірш).

Наведемо приклад знаменитих двовіршів І. Величковського: Магнат, як магніт, кожний

добре знає:

Сей залізо, а той злото притягає. У вбогого трохи є, в жебрака

нічого.

Понад міру в багача, а досить — ні в кого.

В судний день одвідать мають

усі люди,

Та для того чи задосить дня одного буде?

Хто ловить не своє, зловлении

буває.

Смерть рівняє нас усіх, голуб жовчі не має.

Для української літератури велике значення має той факт, що І. Велич ковський більшість своїх творів на писав староукраїнською мовою з И^еР ковнослов’янськими та народнор⁰³ мовними елементами.

520

Феофан Прокопович 1681-1736 рр.

Український і російський церков­ний та громадський діяч, учений-гу- маніст, педагог-просвітник, драма­тург, поет, перекладач, публіцист. Хоч Феофан Прокопович був далекий від українського національно-виз­вольного руху (тривалий час служив головним помічником Петра І у цер­ковних справах, підтримував та воз­величував у своїх панегіриках рефор­маторську політику російського царя, брав участь у заснуванні російської Академії наук), його діяльність і творчість сприяли розвиткові ук­раїнської літератури й загаль­нолюдському суспільно-історичному поступові. Феофан Прокопович залишив велику творчу спадщину, яка складається з філософських трактатів, «Поетики», «Риторики», «Математики», численних про­повідей, драми, віршів, перекладів, листів. Більшість творів припадає на київський період життєдіяльності, коли письменник працює спочатку викладачем, а потім ректором Києво- Могилянської академії. Він ство­рив учення про просвітницько-абсо­лютистську державу, де ствер­джується примат світської влади над Церковною.

Феофан Прокопович — автор кіль­кох історичних праць («Собрание от

летописателей», «Реестр государей росийских», якими започаткував, за­довго до М. Ломоносова і В. Татище- ва, російську історичну науку.

Феофан Прокопович — автор пер­шої історичної драми в українській літературі «Володимир», яку 1705 року поставили студенти Києво-Могилянської академії. Це твір про запровадження князем Во­лодимиром християнства на Русі. У центрі п’єси князь Володимир — са­мовладний, але розумний правитель, борець за освіту і прогрес загалом.

Стиль драми, написаної тогочас­ною книжною українською мовою, перебуває на межі між бароко і кла­сицизмом. Характерна для бароко символіка простежується у фабулі (Володимир — Мазепа — Петро І). П’єса має алегоричний підтекст. В образі князя Володимира — роз­судливого державця — прослав­ляється культурницька діяльність гетьмана Івана Мазепи та Петра /, а в сатиричних образах жерців (Жери- вол, Курол, Пияр), які відстоюють поганство, висміюються захисники старовини.

Після офіційної анафеми І. Ма­зепи автор переприсвятив драму Петрові І (у першому варіанті па­негірик виголошувався І. Мазепі та Петру І), чим висловив свою підтримку політиці російського самодержавця.

521

Григорій Сковорода 1722-1794 рр.

Протягом усього життя Ско­ворода послідовно уникав всьо­го того, що могло уярмити його дух і волю до свободи, і з повним правом заповів написати на мо­гилі слова: «Світ ловив мене, та не впіймав».

І. Іваньо

Григорій Савич Сковорода народився в с Чорнухи, тепер смт Полтавської обл.

1738 року вступив до Києво-Могилянської академії, навчався з перервами 10 років. Відмо­вився від духовної кар’єри. У 1745-1750 рр. пе­ребував в Угорщині, подорожував по Австрії, Польщі, Італії. Ознайомився з німецькою філо­софією, італійською культурою. Працював вик­ладачем Переяславського й Харківського ко­легіумів, домашнім учителем у поміщика.

Полишив педагогічну діяльність через невідповідність змісту й методів викладання офіційним постановам. З 1769 року Г. Сковоро­да вів мандрівний спосіб життя. На цей час при­падає написання більшості творів, які через за­борону книгодрукування в Україні не друкували­ся, а переписувалися й поширювалися усно. Вибрані твори вийшли в Петербурзі 1861 року.

Щастя письменник убачав не в маєтках і славі, а в житті в злагоді із совістю, шляхом до щастя вважав самопізнання. Ченці Києво-Печерської лаври запрошували Сковороду стати ченцем: «Доволі блукати по світу! Час причалити до га­вані, нам відомі твої таланти, свята Лавра прийме тебе, як мати своє чадо, ти будеш стовпом церк­ви і окрасою обителі». На це Г. Сковорода сар­кастично відповів: «Ох преподобні! Я стовпо­творіння умножати собою не хочу, доволі і вас,

стовпів неотесаних у храмі божому! Світ мене не піймає». І таки не піймав. Навіть Катерині II не вдалося заманити Сковороду в золоті тенета со­лодкого життя при царському дворі. «Я не поки­ну батьківщини, — гордо відповів філософ. — Мені моя сопілка і вівці дорожчі за царський вінець». Він обрав шлях утечі від світу зла й до­сягнення свободи в царині духу. Помер великий мудрець так просто, як і жив. Мабуть тільки пра­ведникам Господь дарує таку смерть. У щирому товаристві серед друзів, своїх прихильників він у задушевних розмовах провів свій останній день. Згодом вийшов у сад і край дороги став копати яму. На здивоване запитання, що то він задумав, філософ як про щось буденне сказав: «Копаю собі могилу, бо прийшов мій час». А коли всі розійшлися, Сковорода помився, переодягнувся в чисту білизну, ліг на лаві й... заснув навіки.

З творчої спадщини Григорія Ско­вороди залишилися збірка ліричних поезій «Сад божественних пісень», книга «Байки харківські», філософ­ські трактати й притчі.

Сковорода-лірик є одним з пред­ставників класичного бароко. Харак­терним для творів Сковороди є те, що в ліричних поезіях він — філософ, а у філософських працях — лірик.

До «Саду божественних пісень* увійшло ЗО пісень. Кожна з них, час­то взаємопов’язаних, є варіацією на біблійні теми. Провідні в збірці "■ барокові мотиви уславлення Хри^с та, любові до нього й посвяти себе йому (пісні 1, 3, 17, 28, ЗО), здолаг ня пристрастей суєтного світУ> відкидання влади плоті над дуіп^е10 (2, 11,29).

522