- •Організація судових та правоохоронних органів
- •§ 1. Правоохоронна діяльність. Правоохоронні органи
- •§ 2. Предмет і система навчальної дисципліни «Організація судових та правоохоронних органів»
- •§ 3. Джерела навчальної дисципліни «Організація судових та правоохоронних органів»
- •§ 1. Виникнення та розвиток інституту судової влади
- •§ 2. Поняття й основні ознаки судової влади
- •§ 2. Інституціональні принципи судової влади
- •§ 3. Організаційні (судоустрійні) принципи судової влади
- •3.1. Єдність судової системи і статусу суддів
- •§ 4. Функціональні (судочинні) принципи судової влади
- •4.1. Принцип державної мови судочинства
- •4.3. Принцип колегіального й одноособового розгляду судових справ
- •4.4. Принцип участі народу при здійсненні судової влади
- •4.5. Принцип здійснення судочинства на засадах рівності сторін
- •§ 1. Загальна характеристика судової системи
- •1 Поняття «суд» у значенні «судове засідання» є найбільш вживаним на побутовому рівні, у засобах масової інформації, де нерідко є такі, на-
- •1.2. Історія становлення судової системи в Україні
- •1.3. Міжнародно-правові принципи побудови судової системи держави
- •1.4. Принципи побудови судової системи за Конституцією України
- •§ 2. Система судів загальної юрисдикції
- •2.1. Структура системи судів загальної юрисдикції
- •§ 1. Конституційний Суд України — єдиний орган конституційної юрисдикції в Україні
- •§ 2. Порядок формування і структура Конституційного Суду України
- •§ 3. Статус судді Конституційного Суду України
- •§ 4. Повноваження Конституційного Суду України
- •§ 5. Конституційне провадження (провадження у справах в Конституційному Суді України)
- •§ 6. Рішення та висновки Конституційного Суду
- •§ 1. Суддівський корпус, його поняття та склад
- •§ 2. Формування суддівського корпусу
- •2.2. Вимоги, що висуваються до кандидатів на посади суддів
- •2.3. Порядок наділення кандидатів повноваженнями судді
- •§ 3. Правовий статус суддів
- •§ 4. Припинення повноважень суддів
- •§ 5. Народні засідателі та присяжні
- •5.3. Підстави та порядок звільнення від виконання обов'язків народного засідателя та присяжного
- •5.4. Порядок формування списків народних засідателів та присяжних
- •5.5. Залучення народних засідателів і присяжних до виконання обов'язків у суді
- •5.6. Права народних засідателів і присяжних та гарантії їх захисту
- •§ 1. Суддівське самоврядування: поняття, організаційні форми, загальна характеристика, завдання та значення
- •§ 1. Суддівське самоврядування: поняття, організаційні форми, загальна характеристика, завдання та значення
- •§ 2. Збори суддів: види, повноваження та порядок роботи
- •§ 3. Конференції суддів: повноваження та порядок роботи
- •§ 4. Ради суддів: поняття, повноваження та порядок роботи
- •§ 4. Ради суддів: поняття, повноваження та порядок роботи
- •§ 5. З'їзд суддів: повноваження та порядок
- •§ 6. Рада суддів України: повноваження та порядок роботи
- •§ 1. Статус кваліфікаційних комісій суддів: поняття, статус, види, склад, порядок формування
- •§ 1. Статус кваліфікаційних комісій суддів: поняття, статус, види, склад, порядок формування
- •§ 2. Повноваження кваліфікаційних комісій
- •§ 3. Кваліфікаційна атестація суддів
- •§ 4. Повноваження кваліфікаційних комісій щодо дисциплінарної відповідальності суддів
- •§ 1. Правовий статус Вищої ради юстиції
- •§ 2. Порядок формування та строк повноважень Вищої ради юстиції
- •§ 3. Повноваження та організація діяльності Вищої ради юстиції
- •3.1. Повноваження Вищої ради юстиції
- •3.4. Структура Вищої ради юстиції та порядок роботи
- •§ 1. Розвиток і становлення організаційного забезпечення діяльності судів
- •§ 2. Система забезпечення функціонування судової влади
- •§ 3. Загальні засади фінансування судів
- •§ 4. Матеріально-технічне забезпечення
- •§ 5. Державна судова адміністрація України
- •5.1. Повноваження Державної судової адміністрації
- •§ 6. Територіальні управління Державної судової адміністрації України
- •§ 7. Академія суддів України
- •§ 8. Апарат суду
- •§ 9. Бібліотека судів
- •§ 10. Служба судових розпорядників
- •§11. Забезпечення охорони і підтримка громадського порядку в судах
- •§ 12. Символи судової влади
- •§ 13. Посвідчення судді
- •§ 1. Прокуратура України, її місце в системі органів державної влади, завдання
- •§ 2. Основні етапи розвитку прокуратури в Україні1
- •§ 3. Система, структура та порядок утворення органів прокуратури
- •3.4. Прокуратури Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва й Севастополя (на правах обласних)
- •3.5. Прокуратури міст, районні, міжрайонні та прирівняні до них прокуратури
- •§ 4. Принципи організації та діяльності органів прокуратури
- •§ 5. Функції прокуратури1
- •5.1. Функції підтримання державного обвинувачення та представництва інтересів громадянина або держави
- •5.2. Функція досудового слідства
- •5.3. Нагляд за додержанням законів органами, що провадять оперативно-розшукову діяльність, дізнання, досудове слідство
- •5.5. Функція нагляду за додержанням прав і свобод людини і громадянина, додержанням законів з цих питань органами виконавчої влади, органами місцевого
- •§ 6. Кадри органів прокуратури. Класні чини працівників органів прокуратури. Заохочення та дисциплінарна відповідальність прокурорів і слідчих прокуратури
- •§ 1. Організація виявлення і розслідування злочинів: поняття, види
- •§ 2. Органи, що здійснюють оперативно- розшукову діяльність, їх компетенція
- •§ 3. Органи, що здійснюють дізнання, їх система і компетенція
- •§ 4. Органи досудового слідства, їх система і компетенція
- •§ 5. Статус слідчого
- •§ 6. Слідчий апарат, його структура
- •§ 1. Призначення органів внутрішніх справ
- •§ 2. Система і структура органів внутрішніх справ
- •2.1. Система органів внутрішніх справ
- •2.2. Структура та діяльність органів внутрішніх справ
- •§ 1. Завдання, засади та правові підстави діяльності Служби безпеки України
- •§ 2. Система та організація діяльності Служби безпеки України
- •§ 3. Основні напрямки діяльності і повноваження органів Служби безпеки України
- •§ 4. Кадри органів Служби безпеки України
- •§ 5. Контроль і нагляд за діяльністю Служби безпеки України
- •§ 1. Державна податкова служба, її система, завдання та правові засади діяльності
- •§ 2. Податкова міліція, її завдання та повноваження
- •§ 3. Структура і кадри податкової міліції
- •§ 1. Органи юстиції України. Їх завдання, система та повноваження
- •§ 1. Примусове виконання рішень. Органи, що його здійснюють
- •§ 2. Правові засади діяльності державної виконавчої служби
- •§ 3. Сутність виконавчого провадження. Предмет діяльності органів державної виконавчої служби
- •§ 4. Місце державної виконавчої служби
- •§ 1. Поняття та сутність інституту адвокатури в Україні
- •1.1. Виникнення та розвиток інституту адвокатури в Україні
- •§ 2. Статус адвоката
- •§ 1. Поняття нотаріату
- •§ 2. Організація нотаріату
- •§ 3. Право на зайняття нотаріальною діяльністю
§ 1. Поняття та сутність інституту адвокатури в Україні
1.1. Виникнення та розвиток інституту адвокатури в Україні
Вивчення адвокатури в різних її аспектах необхідно розпочати зі звернення до її історії. Без цього не можна зрозуміти зміст завдань, що стоять перед адвокатурою, обов'язків адвокатів за чинним законодавством і визначити перспективи розвитку адвокатури в цілому.
Зважаючи на специфіку функцій, покладених на адвокатуру, її альтернативність органам державної влади, ставлення до неї змінювалося в різні періоди історії нашої країни. Шлях становлення адвокатури був складним, постійно йшли пошуки кращих форм і способів її організації.
Самостійність адвокатури, незалежність її від державних органів є одним з основних моментів організації цього правового інституту. Зазначені фактори безпосередньо впливають на рівень здійснення професійної діяльності адвокатів, оскільки будь-яка підлеглість, підконтрольність, залежність адвоката від посадової особи чи якого-небудь органу не виключає можливості тиску на адвоката, спонукання його до компромісу, відходу від принципового виконання професійного обов'язку.
У «Стандартах незалежної юридичної професії», прийнятих Міжнародною асоціацією юристів на її конференції у ве-
473
ресні 1990 р.1, підкреслюється, що незалежність юридичної професії — істотна гарантія здійснення захисту прав людини, необхідна для отримання якісної юридичної допомоги. Справедлива система організації юстиції, що гарантує незалежність юристів під час виконання ними професійного обов'язку без яких-небудь необґрунтованих обмежень, прямого чи непрямого тиску або втручання, є абсолютно необхідною для побудови та функціонування правової держави.
До прийняття Закону України «Про адвокатуру» 19 грудня 1992 р., який заклав засади демократизації української адвокатури, цей інститут не відповідав тим вимогам, що склалися у світовому суспільстві. Причини такого становища адвокатури в Українській РСР випливали з недосконалості її організаційних засад, існуючих форм державного та партійного контролю за її діяльністю, монопольності колегій адвокатів та інших негативних факторів, що були закріплені на законодавчому рівні за часів СРСР.
В Україні адвокатура була визнана окремою системою, не об'єднаною у професійний союз, задовго до реформи 1864 р. У Литовському Статуті, що діяв на українських землях, адвокатська діяльність розглядалася як професія. Ще в ХУІ-ХУІІ ст. ст. мали місце перші спроби упорядкування адвокатської діяльності, зароджувалися принципи цієї професії. Саме з першим Литовським Статутом 1529 р. пов'язана поява в судах професійного юриста, який вже тоді мав відповідати визначеним вимогам (наприклад, він не міг бути іноземцем). Докладніше питання судового захисту розглянуті в третій редакції Литовського Статуту, який установив відповідальність за шкоду, заподіяну клієнту діями адвоката, передбачив спеціального урядового захисника для убогих людей, вдів і сиріт2.
Отже, на підставі Литовських Статутів в Україні вперше зроблена спроба упорядкувати справу судового захисту і чітко виділити адвокатську діяльність як певну професію1.
У пам'ятці українського права — проекті кодексу «Права, по которьім судится малороссийский народ» — уперше застосовуються терміни «адвокат», «повірений», передбачається реєстрація професійних адвокатів, їхня присяга, обов'язки, безкоштовна допомога адвоката громадянам, умови позбавлення права займатися адвокатською діяльністю і відповідальність за шкоду, заподіяну клієнту. До адвокатів пред'являлися суворі вимоги. Ними могли бути чоловіки без будь- яких відхилень, повнолітні, християни, розумово і фізично здорові, світського стану. Адвокатською діяльністю не могли займатися судові службовці у своїх округах2.
Таким чином, вже в період створення адвокатури виникали і зважувалися питання, безліч з яких актуальні й у наш час.
Як самостійний правовий інститут адвокатура в Україні (а точніше — у Росії, частиною якої тоді була Україна) була визнана на початку 60-х років XIX ст., після проведення судової реформи, в результаті якої поряд з проголошенням таких демократичних принципів як гласність процесу, загальний і рівний для всіх суд, було закріплено й право обвинуваченого на захист. Правову регламентацію інститут адвокатури одержав за Судовими статутами, затвердженими 20 листопада 1864 р. Адвокати поділялися на дві категорії — присяжні та приватні повірені.
Адвокатура формувалася на засадах професіоналізму і суворих вимог до особи присяжного повіреного, який повинен був мати вищу юридичну освіту, практичний стаж відповідної судової роботи і стаж роботи помічником присяжного повіреного не менше п'яти років. Обрання присяжних повірених здійснювалося при окрузі судової палати Радою присяжних повірених, на яку покладався й нагляд за їх діяльністю.
Приватними повіреними могли бути всі громадяни, що досягли 18 років, наділені правом «представляти на суді чужі інтереси», за винятком жінок (ст. 246 і ст. 406-5 Судових Статутів). На відміну від присяжних повірених вони не мали своєї корпоративної організації і могли виступати лише в тих судах, до яких були приписані і котрі здійснювали нагляд за їх діяльністю.
Характеризуючи українську адвокатуру періоду судової реформи 1864 р., слід зазначити, що вона відрізнялася демократичними принципами організації, але вже в той час почали намічатися тенденції контролю за діяльністю адвокатури з боку держави. Незважаючи на наявність прогресивних норм, що забезпечували всім громадянам можливість одержання юридичної допомоги, вже в першому правовому документі про адвокатуру мали місце обмеження її самостійності. Наприклад, незалежно від дисциплінарних стягнень, що накладав суд на повірених, міністр юстиції міг без порушення дисциплінарного провадження відстороняти від «ходатайст- вования по судебньїм делам лиц, которьіе по его бесспорньїм сведениям вели недостойньїй образ жизни, не отвечающий званню поверенного». Крім того, тільки з дозволу міністра юстиції євреї могли бути зараховані до адвокатури1.
Вже у 1874 р. організацію рад присяжних повірених було тимчасово припинено з передачею їхніх функцій окружним судам. Таким чином, у судових округах, де не було створено рад присяжних повірених, адвокат був поставлений у повну залежність від суду. Допускалося втручання у професійну діяльність адвоката з боку царського уряду, органів юстиції. Негативно ставилися до присяжних повірених судді, застосовувалися спроби обмежити участь адвокатів у судовому розгляді.
Залежність адвокатури від держави, втручання в її діяльність, що мали місце після створення цього правового інституту, за радянської влади досягли свого апогею. Після повного знищення в 1917 р. створення адвокатури будувалося на концептуально нових підходах до її організації та функціонування, що визначалося в підконтрольності і, по суті, підпорядкованості її державним органам1.
Зміна політичної влади в Україні призвела до зміни напрямку розвитку адвокатури. Більшовицька теорія порвала з віковою традицією, відповідно до якої на правову систему накладалися етичні обмеження. Право стало розглядатися як продовження політичної влади, а правові інститути ставали інструментами, котрі пролетаріат використовував у своїх цілях.
Постановою «Про введення народного суду» від 4 січня
р. новий уряд знищив усі судові органи попереднього державного ладу та інститути, що знаходилися при них, у тому числі — присяжну і приватну адвокатури.
Як і Декрет «Про суд» № 1, прийнятий РНК СРСР 24 листопада 1917 р.,2 постанова від 4 січня 1918 р. ввела нову форму обвинувачення і захисту як у загальних судах, так і в революційних трибуналах, відповідно до якої «усі громадяни старші 18 років могли бути обвинувачами і захисниками в суді і на попередньому судовому слідстві»3. Аналогічно вирішувалося і питання про захист в революційних трибуналах за Положенням, затвердженим 23 лютого 1918 р.4
Загальна судова система і система революційного трибуналу були утворені Декретом про суд і Тимчасовим положенням про народні суди і революційні трибунали від 14 лютого
р.5 Найважливішою особливістю організації захисту за зазначеним Положенням було утворення окремих колегій правозаступників і окремих колегій обвинувачів для народних судів і революційних трибуналів. Члени перших обиралися з числа громадян, які відповідали вимогам, установленим для виборців, відповідними виконкомами Рад, та одержували заробітну плату від держави1.
Ідея організації адвокатури на засадах правозаступництва знайшла своє законодавче вирішення у Декреті від 17 лютого 1919 р. і не піддавалася яким-небудь змінам аж до 1922 р. З новою силою дискусія про засади побудови адвокатури спалахнула напередодні судової реформи 1922 р. і в перші роки її проведення.
Завершення громадянської війни, перехід до нового, мирного етапу розвитку держави, до нової економічної політики зумовили широку законотворчу діяльність, перебудову судової системи, створення спеціального органу нагляду за законністю — прокуратури, а також утворення на нових засадах радянської адвокатури.
2 жовтня 1922 р. було прийнято Положення про адвока- ТУРУ Української РСР2, яким замість колегій правозаступників були створені нові адвокатські органи — губернські колегії захисників у кримінальних і цивільних справах. Ці колегії, на відміну від колегій правозаступників, були наділені деякими правами самоврядування. Так, після затвердження першого складу колегії захисників президією губвиконкому вони обирали свої президії, що здійснювали прийом нових членів колегії. На президію покладалося також вирішення інших питань діяльності колегії й юридичної консультації: нагляд і накладення дисциплінарних стягнень; призначення безкоштовного захисту; організація юридичних консультацій тощо.
Однією з особливостей діяльності адвокатури після 1922 р. було те, що надання юридичної допомоги, здійснення захисту в судах мали індивідуальний характер: адвокати приймали громадян, що зверталися до них, удома, у своїх приватних кабінетах. Разом із тим Положення про адвокатуру зобов'язувало їх чергувати в юридичних консультаціях. Таким чином, невідома дореволюційній адвокатурі функція організації юридичної допомоги населенню набула обов'язкового характеру.
Індивідуальна форма діяльності адвокатів відповідала суспільно-політичним умовам того часу, зокрема — новій економічній політиці, з якою пов'язаний новий важливий етап розвитку адвокатури України, обумовлений необхідністю судової реформи 1922 р. Таким чином, перше Положення про адвокатуру Української республіки становило собою важливий законодавчий акт, що заклав підвалини оформлення адвокатури України.
У розвиток Положення про адвокатуру НКЮ 27 грудня 1922 р. затвердив Положення про консультації для надання юридичної допомоги населенню, що організуються колегією захисників1. Кожну консультацію очолював завідувач, що обирався на строк шість місяців загальними зборами членів даної консультації з наступним затвердженням президією колегії захисників. Кошти консультацій складалися із сум, що надходили на їх утримання від президії, а також із доходів самої консультації.
Отже, колегії захисників уже в ті роки мали тверду структуру» чітке підпорядкування юридичних консультацій президії колегії. Узаконювалося втручання президії у професійну діяльність адвокатів шляхом безпосереднього керівництва, постійних перевірок, контролю з боку НКЮ. Це негативно позначалося на самостійності, принциповості адвокатів при виконанні ними професійних повноважень.
16 грудня 1922 р. ВЦВК прийняв Положення про судоустрій Української РСР, де передбачалося, що з метою забезпечення трудящих юридичною допомогою при вирішенні цивільних спорів та здійснення захисту у кримінальних справах при губернських судах (і під їхнім наглядом) діють колегії захисників2. Таким чином, натомість губернських рад народних судів нагляд за діяльністю колегій покладався на губернські суди.
При проведенні судової реформи 1922 р., у межах якої відбувалося становлення адвокатури, співіснували дві форми діяльності колегій захисників: приватна практика і робота в юридичних консультаціях. До середини 20-х років перша форма переважала. Але в ці роки зріс авторитет колегій, де юридична допомога переважно надавалася безкоштовно.
12 вересня 1928 р. колегія НКЮ УРСР прийняла постанову «Про реорганізацію колегій захисників»1, якою визнавався доцільним перехід до колективних форм організації праці захисників. Постановою наголошувався добровільний характер прикріплення захисників до консультацій і ліквідації приватних кабінетів. У директиві від 1 жовтня 1928 р. НКЮ України попередив місцеві органи, що відповідно до вказівок партії колективізація адвокатури знаходиться на стадії експерименту і тому не може проходити без попереднього затвердження комісаріатом2. Тоді ж колегія НКЮ затвердила тимчасове, додаткове до діючого від 27 грудня 1922 р. Положення про юридичну консультацію, у якому передбачався особливий порядок зарахування до консультацій тих захисників, які ліквідували свої приватні кабінети3.
Заключний виток колективізації українських колегій почався влітку 1929 р. Його кульмінацією було оголошення з 1 жовтня 1929 р. приватної адвокатської практики незаконною4.
Новим Положенням про судоустрій від 11 вересня 1929 р.5передбачалося, що колегії захисників знаходяться при окружних судах і діють на підставі як цього Положення, так і наказів і розпоряджень НКЮ УРСР.
20 жовтня 1929 р. НКЮ УРСР затвердив Положення про колективну форму роботи колегій захисників2. Кожен член окружної колегії захисників був зобов'язаний працювати в консультації відповідно до правил внутрішнього трудового розпорядку. Захист у суді член колегії захисників міг здійснювати лише за ордером юридичної консультації чи президії колегії. Члени колегії одержували заробітну плату в порядку, установленому загальними зборами і затвердженому окружним судом. При цьому вони повинні були працювати за сумісництвом юрисконсультами.
Аж до початку 90-х років мали місце спроби з боку державних органів установити фінансові плани колегіям адвокатів, обкласти їх податками і зборами, помилково дорівнюючи роботу адвокатів до різних побутових послуг, що надаються населенню.
Постановою НКЮ від 11 лютого 1932 р. «Про структуру і функції обласних органів НКЮ»3 міжрайонні колегії захисників були ліквідовані, а замість них створені колегії при обласних судах під керівництвом і наглядом останніх. Колективна форма діяльності колегій залишилася єдиною.
Справедливу оцінку даному періоду розвитку адвокатури України дають О. Д. Святоцький і М. М. Михеєнко, які вважають, що перехід колегій захисників республіки на колективні форми діяльності був певною мірою кроком, що мав вирішальне значення для її подальшої історії4. Саме впровадження колективізації в адвокатуру створило найбільш сприятливі умови для все більшого її підпорядкування державним органам, для посилення втручання у професійну діяльність адвокатів. Окрім того, нестабільність законодавства, зокрема щодо адвокатури, не сприяла її зміцненню і подальшому розвитку демократичних засад.
Наступний період розвитку організаційних форм діяльності адвокатури України визначався прийняттям нових конституцій: Конституції (Основного Закону) СРСР (5 грудня 1936 р.) і Конституції (Основного Закону) Української РСР (ЗО січня 1937 р.). Норми названих конституцій про забезпечення обвинувачуваному права на захист (відповідно статті 111 і 91), недоторканності особи (відповідно статті 127 і 107) стали підґрунтям для подальшого розширення сфери діяльності адвокатури.
У структурі Наркомату юстиції в січні 1937 р.1 був створений спеціальний відділ, на який покладалося загальне керівництво діяльністю колегій захисників та організація юридичної допомоги населенню. За наказом НКЮ УРСР від 15 жовтня 1937 р.2 фактично зберігалися організаційні форми діяльності захисників. Захисник одержував повний заробіток за встановленою таксою, за винятком відрахувань на утримання президії і витрат на колективні потреби, що не могли перевищувати ЗО % заробітку захисника.
Положення про адвокатуру СРСР 1939 р. було першим загальносоюзним нормативним актом щодо адвокатури. Ним було скасовано колективи захисників, що діяли в межах колегій, і визначено, що вся практична діяльність здійснюється через юридичні консультації. Прийом до членів колегії і виключення з її рядів проводила президія колегії.
В усіх республіках створювалися обласні (крайові) колегії адвокатів, які були добровільними об'єднаннями осіб, котрі займаються адвокатською діяльністю. Положенням передбачалася компетенція загальних зборів колегії і ревізійної комісії1. У структурі Наркомату юстиції УРСР був створений відділ адвокатури, а керівництво колегіями адвокатів покладалося на управління НКЮ України при обласних Радах депутатів трудящих2.
Після закінчення Великої Вітчизняної війни форми організації адвокатури залишилися без істотних змін. В ті роки назріла необхідність внесення змін і доповнень до союзного Положення про адвокатуру 1939 р. Особливої гостроти набуло питання участі адвоката у кримінальному судочинстві, його процесуального положення як захисника. У грудні 1958 р. Верховна Рада СРСР затвердила Основи законодавства про судоустрій Союзу РСР, союзних і автономних республік3, якими адвокатуру було децентралізовано.
Закон про судоустрій УРСР, прийнятий ЗО червня 1960 р., визначав, що колегії адвокатів — це добровільні об'єднання осіб, котрі займаються адвокатською діяльністю, що діють на підставі Положення про адвокатуру, яке затверджується Верховною Радою УРСР.
У Положенні про адвокатуру УРСР від 25 вересня 1962 р.4вказувалося, що колегії адвокатів є добровільними об'єднаннями осіб, які здійснюють захист на попередньому слідстві й у суді, представництво в цивільних справах у суді, а також надають іншу юридичну допомогу громадянам, підприєм- ствам, установам і колгоспам. Отже, основним призначенням адвокатури було надання юридичної допомоги фізичним та юридичним особам.
Організаційна побудова адвокатури — обласні колегії та юридичні консультації — загалом змін не зазнала. Але республіканським Положенням на відміну від Положення про адвокатуру 1939 р. значно підсилювалася роль місцевих Рад депутатів трудящих у керівництві діяльністю адвокатури. Про кожен факт прийому до членів колегії остання в семиденний термін повідомляла виконавчий комітет обласної Ради депутатів трудящих, який протягом місяця з дня надходження такого повідомлення мав у своєму розпорядженні право відводу кандидатури. Право виключення з колегії адвокатів надавалося президії колегії, виконкомам обласних Рад депутатів трудящих і міністру юстиції.
Приватна адвокатська практика навіть у межах, передбачених Положенням про адвокатуру 1939 р., заборонялася. Загальним зборам колегій надавалося право встановлювати їх чисельність, що поряд з повноваженнями виконкомів обласних Рад депутатів трудящих по керівництву колегіями обмежило певною мірою можливості багатьох кваліфікованих юристів стати адвокатами1.
Таким чином, до середини 70-х років адвокатура України пройшла шлях пошуків ефективних форм і методів надання юридичної допомоги громадянам і організаціям. Вона все ще залишалася під наглядом державних органів.
В історії розвитку адвокатури України важливе місце займали Конституція СРСР (1979 р.) і Конституція УРСР (1978 р.), а також прийняті на їхній підставі Закон «Про адвокатуру в СРСР» від ЗО листопада 1979 р.2 і Положення про адвокатуру УРСР від 1 жовтня 1980 р.3
Аналізуючи Закон «Про адвокатуру в СРСР», слід відзначити, по-перше, виняткову увагу законодавця до проблем правової допомоги населенню і, по-друге, чітке вирішення питання про соціальний статус радянської адвокатури. Спочатку на конституційному рівні, а потім на рівні спеціального загальносоюзного закону було вирішено питання про завдання колегії адвокатів щодо надання юридичної допомоги громадянам і організаціям.
Подальший розвиток законодавства про адвокатуру України зумовлений затвердженням Положення про адвокатуру УРСР 1980 р., яке надало суттєві повноваження колегіям адвокатів у самоврядуванні, здійсненні керівництва і контролю за професійною діяльністю адвокатів. Разом з тим нове законодавство передбачало й повноваження органів державної влади та управління стосовно загального керівництва колегіями адвокатів. Так, Міністерству юстиції УРСР було надано право зупиняти виконання рішень загальних зборів чи постанов президії колегії адвокатів у випадку невідповідності їх чинному законодавству, встановлювати порядок надання адвокатами юридичної допомоги та оплати праці, здійснювати інші повноваження, пов'язані з загальним керівництвом адвокатурою.
У другій половині 80-х років розпочалося оновлення всіх правових підвалин державного та суспільного життя України, формування в республіці правової держави. Виникла необхідність у реформуванні інституту адвокатури в напрямку її незалежності, зростання професіоналізму.
Відповідно до Основ законодавства СРСР і союзних республік про судоустрій від 13 листопада 1989 р. було значно розширено сферу діяльності захисника у кримінальному процесі. Він став допускатися до участі у кримінальній справі з моменту затримання, арешту чи пред'явлення обвинувачення (ст. 14 Основ). З 1991 р. відповідно до Закону України «Про підприємництво» допускається здійснення юридичної практики за ліцензією, що видається Міністерством юстиції України особам, які мають юридичну освіту.
Отже, колегії адвокатів перестали бути єдиною можливою формою об'єднання адвокатів, а юридична консультація — єдиним можливим місцем роботи адвоката.
Закон України «Про адвокатуру», що був прийнятий Верховною Радою України 19 грудня 1992 р.1, суттєво розширив спектр професійних прав адвокатів, передбачив гарантії адвокатської діяльності, які передусім служать меті надання адвокатові максимальних можливостей для захисту та представництва прав та законних інтересів громадян України. Він докорінно змінив роль і місце адвокатури в суспільстві, закріпив підвалини діяльності цього найважливішого пра- возахисного інституту як дійсно незалежного. Закон України «Про адвокатуру» був першим законом про адвокатську професію у пострадянському просторі, який заклав високий демократичний потенціал функціонування адвокатури на користь людині.
1.2. Поняття та сутність інституту адвокатури
«Адвокатура», як і «адвокат», походить від латинського слова асіиосаіиз, у свою чергу похідного від айіюсо — «запрошую». Як бачимо, цей корінь не має яскраво вираженого юридичного забарвлення. Справа у тому, що у Стародавньому Римі у міру ускладнення правових норм громадяни, які не мали спеціальної підготовки, були змушені звертатися по допомогу — запрошувати для ведення справ у суді осіб, котрі такою підготовкою володіють2. Це і були адвокати.
Відповідно до словника В. І. Даля, адвокат — правознавець, що бере на себе ведення позовів і захист підсудного; приватний заступник у позовах, стряпчий, ходок, ділок3. В «Юридичному словнику-довіднику» зазначено, що адвокат — це «той, хто надає юридичну допомогу, здійснює правовий захист, проводить справу»4. Ці визначення вказують на головну відмінність адвоката від «просто» юриста: надання юридичної допомоги у правоохоронних органах, у першу чергу — в суді.
Українське законодавство не дає визначення адвоката, але містить визначення адвокатури. Стаття 1 Закону України «Про адвокатуру» визначає її як добровільне професійне громадське об'єднання, покликане відповідно до Конституції України сприяти захисту прав, свобод і представляти законні інтереси громадян України, іноземних громадян, осіб без громадянства, юридичних осіб, надавати їм іншу юридичну допомогу. Звідси випливає, що:
адвокатура — це громадське об'єднання;
завдання адвокатури — надання фізичним і юридичним особам усіх видів юридичної допомоги.
Ставлення до адвокатури як до громадського об'єднання, а не як до спілки професіоналів-юристів суперечить вимогам міжнародних угод, ратифікованих Україною. Саме державний характер діяльності адвокатури, спрямованої на захист громадян певної держави, відрізняє адвокатуру від громадських об'єднань безпосередньо за своєю суттю. У Конституції та Законі України «Про адвокатуру» вона повинна бути визначена як правовий інститут, головна функція якого полягає у здійсненні захисту прав і свобод людини і громадянина. Вона має посісти чільне місце серед такцх важливих інститутів як суд і прокуратура1.
В Конституції України правовий статус адвокатури не визначено, але з окреслених у ній завдань адвокатури можливо зробити висновок, що остання є одним з інститутів правової системи держави, який виконує завдання, без здійснення котрих функціонування цієї системи неможливе. При цьому адвокатура не належить до жодної з гілок влади, передбачених ст. 6 Конституції, і певною мірою має відігравати роль «дружнього посередника» між державою та/або іншими суб'єктами права в громадянському суспільстві1.
Завдання адвокатури визначені у ст. 59 Конституції України, згідно з якою вони полягають у тому, що адвокатура діє для забезпечення права на захист від обвинувачення і надання правової допомоги при вирішенні справ у судах та інших державних органах. Саме це конституційне положення закладає загальні законодавчі засади діяльності адвокатури, розкриває її роль, завдання та повноваження.
Із статті 59 Конституції випливає, що усі інші, не названі у ч. 2 цієї статті види правової допомоги (наприклад, представництво інтересів фізичних та юридичних осіб) не становлять виключної компетенції адвокатури, але й вона може здійснювати усі не заборонені законом види правової допомоги.
Тим, що стаття, присвячена діяльності адвокатури, поміщена у розділ II Конституції «Права, свободи та обов'язки людини і громадянина», підкреслюється особливий характер цього правового інституту, діяльність якого спрямована на допомогу державі у виконанні нею певних функцій, визначених Основним Законом держави.
1.3. Правове регулювання адвокатської діяльності
Окрім Конституції України і Закону України «Про адвокатуру», адвокатська діяльність регулюється цілою низкою нормативно-правових актів. Перелічимо головні з них.
Укази Президента України:
«Про Положення про кваліфікаційно-дисциплінарну комісію адвокатури і Положення про Вищу кваліфікаційну комісію адвокатури» № 155/93 від 5 травня 1993 р.;
«Про деякі заходи щодо підвищення рівня роботи адвокатури» № 1240/99 від ЗО вересня 1999 р.
Постанови Кабінету Міністрів України:
«Про порядок реєстрації адвокатських об'єднань» № 302 від 27 квітня 1993 р.;
«Про затвердження порядку оплати праці адвокатів по наданню громадянам правової допомоги в кримінальних справах за рахунок держави» № 821 від 14 травня 1999 р.
Інші документи:
Положення про порядок оплати праці адвокатів за надання юридичної допомоги громадянам у кримінальних справах, затверджене Міністерством юстиції України і Міністерством фінансів України, № 9-396-1255 від 27 листопада 1991 р.;
Програма складання кваліфікаційних іспитів, затверджена протоколом Вищої кваліфікаційної комісії адвокатури України при Кабінеті Міністрів України від 1 жовтня 1999 р. № 6/2;
Порядок складання кваліфікаційних іспитів у регіональних кваліфікаційно-дисциплінарних комісіях адвокатури, затверджений протоколом Вищої кваліфікаційної комісії адвокатури України при Кабінеті Міністрів України від 1 листопада 1999 р. № 6/2;
Правила адвокатської етики, схвалені Вищою кваліфікаційною комісією адвокатури при Кабінеті Міністрів України 1 жовтня 1999 р.;
Регламент Вищої кваліфікаційної комісії адвокатури, схвалений Вищою кваліфікаційною комісією адвокатури 19 лютого 2003 р.
Діяльність адвокатури в Україні регулюється також і певними нормами відповідних міжнародних договорів. У першу чергу слід звернути увагу на Конвенцію про захист прав людини та основоположних свобод (Рим, 1950), яка набрала чинності для України 11 вересня 1997 р. Цей фундаментальний міжнародно-правовий документ передбачає низку прав і свобод людини, які безпосередньо стосуються адвокатури.
Відзначимо також такі міжнародні акти:
Основні положення про роль адвокатів, прийняті VIII
Конгресом ООН про запобігання злочинам (1990 р.);
Загальний кодекс правил для адвокатів держав Європейського Співтовариства, прийнятий делегацією дванадцяти країн-учасниць на пленарному засіданні в Страсбурзі (1988 р.).
Діяльність адвокатури крім актів, зазначених вище, регулюється також статутами адвокатських об'єднань. Статут — це правовий документ, який визначає правовий статус, внутрішню структуру та засади діяльності тієї чи іншої організації, повноваження її органів управління, права і обов'язки її членів, порядок реорганізації та ліквідації, інші питання.
1.4. Принципи і гарантії адвокатської діяльності
Відповідно до частини першої ст. 4 Закону України «Про адвокатуру» адвокатура України здійснює свою діяльність за принципами верховенства закону, незалежності, демократизму, гуманізму і конфіденційності.
Законність адвокатської діяльності визначається тим, що допомогу своєму клієнту адвокат повинен надавати винятково законними способами, додержуватися дотримання тих прав і свобод людини, що проголошені у Конституції України, визначені чинним законодавством і міжнародно-право- вими актами, ратифікованими Україною. Законні способи захисту — це засоби, які застосовуються відповідно до закону з метою з'ясування усього, що свідчить на користь підзахисного, що спростовує його обвинувачення чи пом'якшує його відповідальність1.
Згідно зі ст. 8 Конституції України визначається і діє принцип верховенства права. Оскільки закони повинні відповідати Конституції, а її норми є нормами прямої дії, то принципом діяльності адвокатури слід вважати принцип верховенства права1. Для адвокатів принцип верховенства права набуває особливого значення, оскільки вони мають спрямовувати свою діяльність на захист загальновизнаних принципів і норм міжнародного права, основним пріоритетом якого є права і свободи людини і громадянина. Визнання і дотримання цього принципу є однією з основних ознак правової держави, у побудові якої, керуючись своїм конституційним призначенням, бере активну участь адвокатура.
Незалежність адвокатів при виконанні своїх функцій полягає насамперед в незалежності адвокатури від органів виконавчої і судової влади, а також об'єднань громадян (політичних партій, рухів та інших громадських організацій).
У Загальному кодексі правил для адвокатів держав Європейського Співтовариства акцентується увага на незалежності адвоката, під якою розуміється неприпустимість підпорядкування адвоката будь-кому при виконанні своїх професійних обов'язків, впливу третіх осіб.
В Основних положеннях про роль адвокатів наголошується на обов'язку уряду країни забезпечити адвокатам можливість здійснювати професійні обов'язки без залякування, перешкод, завдання турботи і недоречного втручання.
Цей принцип забезпечується насамперед громадським (недержавним) характером формування адвокатури як добровільного самостійного незалежного об'єднання професійних юристів. Він полягає в тому, що юридична допомога щодо захисту прав і законних інтересів особи здійснюється представниками незалежної юридичної професії.
Закон «Про адвокатуру» встановлює певні гарантії принципу незалежності в адвокатській діяльності. Зокрема, містить заборону будь-якого втручання в адвокатську діяльність (ст. 10), заборону розголошувати відомості, що становлять предмет адвокатської таємниці (ст. 9). Кримінальний кодекс України передбачає відповідальність за будь-яке втручання в діяльність захисника чи представника особи (ст. 397).
Не повинні заважати адвокату виконувати свій професійний обов'язок і особисті інтереси. Тому адвокат не може працювати в суді, прокуратурі, державному нотаріаті, органах внутрішніх справ, національної безпеки, державного управління.
Принцип демократизму в діяльності адвокатури передбачає її створення на підставі демократичних засад, вільного ба- жання особи, яка підтвердила свої професійні знання шляхом складання кваліфікаційних іспитів та відповідає іншим вимогам, закріпленим у ст. 2 Закону України «Про адвокатуру».
До прийняття Закону України «Про адвокатуру», як вже відзначалося, для одержання статусу адвоката юрист мав стати членом єдиного в кожній області об'єднання адвокатів (колегії), що мало монополію щодо надання прав на професію адвоката. Закон України «Про адвокатуру» цю монополію порушив.
Самостійний вибір організаційних форм здійснення адвокатської діяльності, про які мова йтиме нижче, також є одним із проявів принципу демократизму.
Принцип гуманізму, характерний для адвокатської діяльності, виявляється перш за все у конституційних завданнях адвокатури щодо забезпечення права на захист від обвинувачення та надання правової допомоги.
У Правилах адвокатської етики особливо підкреслюється саме цей аспект адвокатської діяльності, побудований за принципом гуманізму, зокрема, домінантність інтересів клієнта, компетентність і добросовісність, чесність і порядність адвоката, надання правової допомоги малозабезпеченим громадянам тощо.
Адвоката, який здійснює захист обвинуваченого (підозрюваного, підсудного), не випадково не названо законом серед осіб, котрі приймають рішення у справі відповідно до власного внутрішнього переконання. Він покликаний здійснювати захист незалежно від будь-яких сумнівів, і обов'язковим моральним (етичним) правилом для нього, як і для лікаря, має бути принцип: «Не зашкодь!».
З принципу гуманізму випливають наступні правила:
при здійсненні професійної діяльності адвокат зобов'язаний використовувати всі засоби, передбачені законом;
ці засоби не повинні суперечити вимогам чинного законодавства;
адвокат не вправі використовувати свої повноваження на шкоду особі, в інтересах якої він прийняв доручення.
В Загальному кодексі правил для адвокатів держав Європейського Співтовариства йдеться про особливу роль адвоката, який «має діяти в інтересах права в цілому так само, як і в інтересах тих, чиї права і свободи йому довірено захищати».
Норми Закону України «Про адвокатуру» забороняють адвокату використовувати свої повноваження на шкоду особі, в інтересах якої він прийняв доручення; приймати доручення про надання правової допомоги у випадках, коли адвокат надавав таку допомогу особам, інтереси яких суперечать інтересам особи, яка звернулась з проханням про ведення справи, та в деяких інших випадках, коли можуть виникнути ситуації, що заважають адвокату об'єктивно діяти в інтересах клієнта (ст. 7).
Підвищена моральна і правова відповідальність адвоката за дотримання вимог професійної етики складає сутність принципу конфіденційності. Обов'язок виконання професійних стандартів та етичних норм прямо проголошується чинним законодавством. їхнє порушення може стати підставою для дисциплінарного провадження щодо адвоката.
Адвокат зобов'язаний зберігати адвокатську таємницю, дотримання якої є необхідною передумовою довірчих відносин між адвокатом і клієнтом, без яких неможливо належне надання юридичної допомоги. Адже особа, яка звернулася за правовою допомогою, має бути впевнена у нерозголошенні даних про неї, її близьких родичів, у неї мають бути гарантії збереження таємниці тих розмов, що велися з адвокатом, суті правових консультацій тощо.
Отже, адвокатська таємниця — це відомості, отримані адвокатом в процесі виконання своїх професійних обов'язків, розголошення яких може зашкодити юридичній чи фізичній особі1.
Предметом адвокатської таємниці є: факт звернення до адвоката; мотиви, що спонукали до звернення; відмова адвоката від доручення та її мотиви; умови договору про надання юридичної допомоги; документи, що передані адвокату клієнтом; суть консультацій, порад та роз'яснень; правові документи, що складені адвокатом; відомості, що отримані з матеріалів справи, включаючи матеріали дізнання та досудового слідства; процесуальні дії адвоката, що спрямовані на реалізацію права клієнта на захист; відомості про особисте життя клієнта та членів його родини; будь-які інші відомості, що не можуть бути розголошені без дозволу клієнта.
Відомості, що складають предмет адвокатської таємниці, забороняється розголошувати і використовувати у власних інтересах або в інтересах третіх осіб не тільки адвокату, але й помічникам адвоката, посадовим особам адвокатських об'єднань.
У той же час адвокат, який бере участь у кримінальній справі (як й інші учасники процесу — експерт, спеціаліст, перекладач та ін.), зобов'язаний дотримуватися таємниці досудового розслідування. Дані досудового слідства або дізнання, що стали відомі адвокату у зв'язку з виконанням ним своїх професійних обов'язків, можуть бути розголошені тільки з дозволу особи, яка провадить дізнання, слідчого чи прокурора. Адвокат, винний у розголошенні відомостей досудового слідства або дізнання, несе передбачену законом відповідальність.
Закріплення в законі поняття адвокатської таємниці має істотне значення для більш глибокого з'ясування обов'язків адвоката, визначення гарантій адвокатської діяльності. Зокрема, віднесення до адвокатської таємниці суті консультацій, порад, роз'яснень та інших відомостей, отриманих адвокатом при виконанні своїх професійних обов'язків, тісно пов'язане з обов'язком адвоката не приймати доручень на ведення справ, якщо він надає чи надавав юридичну допомогу особам, інтереси яких суперечать інтересам інших осіб, що звернулися за юридичною допомогою. У протилежному випадку адвокат мав би розголосити адвокатську таємницю1.
Закон України «Про адвокатуру» закріплює норму, що проголошує гарантії адвокатської діяльності (ст. 10). Відповідно до цієї норми професійні права, честь і гідність адвоката охороняються законом. Забороняється будь-яке втручання в адвокатську діяльність, вимагання від адвоката, його помічників, посадових осіб і технічних працівників адвокатських об'єднань відомостей, що складають адвокатську таємницю. Вони не можуть бути допитані щодо зазначених питань як свідки. Документи, пов'язані з виконанням адвокатом його доручень, не підлягають огляду, розголошенню чи вилученню без його згоди. Існує також заборона прослуховування розмов адвоката без спеціального на те дозволу.
Адвокату гарантується рівність прав з іншими учасниками процесу.
Органами дізнання, слідчим, прокурором не можуть виноситися подання, а судом — окремі ухвали (постанови) щодо правової позиції адвоката у справі.
Кримінальну справу проти адвоката може бути порушено тільки Генеральним прокурором України, його заступником, прокурором АР Крим, областей, міст Києва і Севастополя. Адвоката не можна притягнути до кримінальної, матеріальної або іншої відповідальності чи загрожувати її застосуванням у зв'язку з наданням ним юридичної допомоги громадянам і організаціям.
Окрім того, адвокати мають кримінально-правовий і цивільно-правовий імунітет, що виключає переслідування адвоката за письмові чи усні заяви у справі при безпосередньому виконанні своїх професійних обов'язків у суді чи іншому органі. «Незалежність адвокатів при веденні справ осіб, позбавлених свободи, повинна гарантувати такий спосіб спілкування з ними, який би виключав будь-яку змову з владою, прослуховування розмов адвоката з підзахисним чи залежність від влади адвоката, котрий діяв в інтересах особи, позбавленої свободи» (п. 12 «Стандартів незалежності юридичної професії»).
1.5. Організаційні форми діяльності адвокатури
Відповідно до положень статті 4 Закону України «Про адвокатуру» особа, яка одержала свідоцтво про право на зайняття адвокатською діяльністю, має право займатися такою діяльністю індивідуально, відкрити своє адвокатське бюро, об'єднуватися з іншими адвокатами в колегії, адвокатські фірми, контори та інші адвокатські об'єднання. Отже, організаційно адвокатська діяльність у нашій країні може здійснюватися у трьох формах. Адвокат вправі:
займатися адвокатською діяльністю індивідуально;
відкрити своє адвокатське бюро;
об'єднуватися з іншими адвокатами в колегії, адвокатські фірми, контори й інші адвокатські об'єднання.
Зайняття адвокатської діяльністю індивідуально — організаційна форма, за якою адвокат здійснює свою діяльність без створення юридичної особи. Цю норму було відновлено
Законом України «Про адвокатуру» у 1992 р. Адвокат повинен повідомити місцевий орган влади про одержання свідоцтва про право на зайняття адвокатською діяльністю. Він реєструється у податкових органах, стає на облік у Пенсійному фонді, сплачує відповідні податки, обов'язкові платежі, відкриває рахунок у встановленому законом порядку, має свою печатку. Адвокат має право від свого ім'я укладати угоди з громадянами та юридичними особами щодо надання правової допомоги.
Адвокат може мати помічника або кількох помічників з числа осіб, які мають вищу юридичну освіту. Умови роботи визначаються контрактом між адвокатом (адвокатським об'єднанням) і помічником адвоката з додержанням законодавства про працю.
Адвокати, як і адвокатські об'єднання, повинні відкривати поточні та вкладні (депозитні) рахунки в банках на території України, а у встановленому чинним законодавством порядку — і в іноземних банках, мати печатку і штамп із своїм найменуванням (ч. 5 ст. 4 Закону України «Про адвокатуру»).
Адвокатські бюро, колегії, фірми та інші адвокатські об'єднання є юридичними особами.
Адвокатське бюро. Відповідно до змін, внесених до Закону України «Про адвокатуру», адвокатське бюро визнано одним з видів адвокатських об'єднань (ч. 5 ст. 4), хоча у його складі може працювати лише один адвокат. Адвокатське бюро є юридичною особою і діє на підставі статуту, оскільки відповідно до закону діяльність адвокатури регулюється Конституцією України, Законом «Про адвокатуру», іншими законодавчими актами України і статутами адвокатських об'єднань (ст. 3).
До внесення змін до Закону України »Про адвокатуру» від 10 січня 2002 р. порядок реєстрації адвокатських бюро ні Законом «Про адвокатуру», ні іншими актами не було визначено, але практика склалася таким чином, що адвокатські бюро реєструвалися місцевими органами виконавчої влади за місцем їх знаходження. Зараз реєстрація бюро здійснюється відповідно до порядку реєстрації адвокатських об'єднань, встановленому Положенням про порядок реєстрації адвокатських об'єднань, а саме — в Міністерстві юстиції України1.
Адвокат, який створює адвокатське бюро, має право наймати технічних та інших працівників (окрім адвокатів) і користуватися іншими правами, що згідно з законодавством належать юридичній особі.
Адвокатські об'єднання — організаційна форма діяльності адвокатури, за якої адвокат для здійснення адвокатської діяльності об'єднується з іншими адвокатами. Перелік видів адвокатських об'єднань, наведений у законодавстві, не є вичерпним. Закон конкретизує лише деякі з них — колегії, адвокатські фірми, контори. Діють вони на засадах добровільності, самоврядування, колегіальності і гласності.
Адвокатські об'єднання не займаються підприємницькою діяльністю, не отримують прибутку, не виконують роботи, не надають послуги — відповідно до Конституції та чинного законодавства вони забезпечують право на захист та надають правову допомогу не на засадах підприємництва, а здійснюють це як специфічну конституційну функцію адвокатури2.
Адвокатські об'єднання є юридичними особами, вони діють на підставі законодавства та своїх статутів, які регулюють порядок утворення, діяльності, реорганізації і ліквідації адвокатських об'єднань, структуру, штати, функції, порядок витрачання коштів, права й обов'язки керівних органів, порядок їх обрання та інші питання. Адвокатські об'єднання вправі відкривати в банках, як українських, так і іноземних, поточні й депозитні рахунки, мають печатку і штамп зі своїм найменуванням.
Реєстрація адвокатських об'єднань здійснюється Міністерством юстиції України в порядку, визначеному Положенням про порядок реєстрації адвокатських об'єднань, затвердженим Постановою Кабінету Міністрів України № 302 від 27 квітня 1993 р. Для реєстрації подаються певні документи, перелічені в п. 2 Положення, зокрема заява, підписана уповноваженим представником об'єднання, статут адвокатського об'єднання, установчий договір чи протокол зборів адвокатів про створення адвокатського об'єднання, відомості про кількісний склад адвокатського об'єднання, наявність в його чле- йів свідоцтв про право на заняття адвокатською діяльністю, документ про внесення плати за реєстрацію (плата за реєстрацію адвокатських об'єднань складає десять неоподатковуваних мінімумів доходів громадян).
Про зміни, що мали місце в установчих документах, про припинення діяльності і про зміну адреси адвокатське об'єднання зобов'язане повідомити Мін'юст України у 5-денний термін.