§ 1. Виникнення та розвиток інституту судової влади

Виникнення судової влади сягає в далеке минуле, а про­цес її розвитку триває вже багато століть і пройшов декілька етапів. Цей розвиток не був поступовий, судова влада розви­валася у межах історичних умов становлення конкретних держав.

За первинною формою організації вся повнота державної влади зосереджувалася у руках одного органу, наприклад,

28

монарха. Така організація мала низку позитивних моментів, а саме: а) забезпечувала оперативне вирішення будь-яких питань; б) виключала можливість перекладання відповідаль­ності і провини за помилки на інші органи; в) «звільняла» від боротьби з іншими органами за обсяг владних повнова- жень.

Однак з часом більшість державознавців прийшли до вис­новку, що кожен носій влади прагне до її зловживання, зав­жди простирає свою владу якомога далі. Щоб вирішити цю проблему, світова наукова думка дійшла висновку, що дер­жавна влада повинна бути «умовно» поділена на декілька частин, які виконують різні функції, щоб одна гілка влади зупиняла, стримувала іншу.

Провідні мислителі минулого вважали за потрібне поділя­ти діяльність держави за трьома основними напрямками: за­конодавча діяльність (що полягає у прийнятті загально­обов'язкових для членів даної спільноти норм, правил по­ведінки); контроль за виконанням законів (або управління процесом дотримання членами суспільства загальнообов'яз­кових правил); діяльність по здійсненню правосуддя (тобто розгляд виникаючих у суспільстві справ, що мають юридичні наслідки). Учені і державні діячі підкреслювали, що різні ор­гани держави спеціалізуються на виконанні того чи іншого виду діяльності.

Аналізуючи античні політико-правові погляди (Аристо- тель, Полібій) з проблем класифікації різних органів держа­ви, можна зробити висновок, що вже тоді зароджувалася ідея поділу влади та її невід'ємної частини — концепції су­дової влади.

Важливий етап у розвитку теорії поділу влади, визначенні ролі й місця судової влади пов'язано з іменем Дж. Локка. Проблемам державної влади, становлення політичного суспільства й держави приділяється увага в його трактаті «Про громадянське правління».

Але найбільш повно й послідовно концепція поділу влади викладена французьким юристом XVIII ст. ПІ. Монтеск'є у праці «Про дух законів». На його думку, перша влада — за­конодавча — видає і скасовує закони, друга — виконавча — відає зовнішніми зносинами й забезпечує безпеку держави, третя — судова — карає злочинців і стримує зіткнення двох перших. Головним у доктрині поділу влади, з його точки зору, є неприпустимість поєднання різних гілок влади в ру­ках однієї особи чи органу: «Якщо влада законодавча і вико­навча будуть поєднані в одній особі або установі, то свободи не буде, оскільки можна побоюватися, що цей монарх або се­нат створюватиме тиранічні закони для того, щоб так само тиранічно застосовувати їх. Не буде свободи і в тому разі, якщо судова влада не відокремлена від влади законодавчої і виконавчої. Коли вона поєднана із законодавчою владою, то життя і свобода громадян потраплять під владу сваволі, адже суддя буде законодавцем. Якщо судова влада поєднана з ви­конавчою, то суддя дістає можливість стати гнобителем»¹.

Розроблена Ш. Монтеск'є концепція поділу влад, що діє на основі права та взаємного стримування її гілок з метою най­повнішого забезпечення прав і свобод людини, стала ядром класичної теорії поділу влади. Його вчення мало певний вплив на досвід конституціоналізму країн Заходу. Багато текстів конституцій цих держав відносять до органів державної вла­ди лише основні центральні органи держави. Законодавча влада підпорядковується парламенту, виконавча — прези­дентові й уряду, судова — судам, які очолює вища судова інстанція.

Але доля доктрини поділу влади виявилася непростою. Протягом двох минулих століть було немало намагань визна­ти поділ влади застарілим, нереальним, таким, що супере­чить потребам соціального прогресу. Було висловлено багато протилежних думок. Так, Г. Гегель застерігав від «абсолют­ної самостійності» гілок влади щодо одна одної, що може призвести до їх взаємної ворожнечі, і закликав не до рівнова­ги або відокремлення окремих гілок, а до їх єдності².1. Кант указував на необхідність їх взаємного доповнення, зв'язку й узгодженості задля блага держави¹.

Більшість українських і російських дореволюційних уче­них (В. Гессен, А. Градовський, М. Ковалевський, М. Кор- кунов, О. Лазаревський) підтримували теорію поділу влади, але з певними обмеженнями. Зазначені юристи звертали увагу на неможливість використання поняття «поділ вла­ди», а вважали за доцільне вести мову про розподіл окремих функцій державної влади.

29 вересня 1862 р. в «Основних положеннях судоустрою» в Російській імперії було законодавчо закріплено саме ідею поділу влади: «Влада судова відокремлюється від виконав­чої, адміністративної й законодавчої» (ст. 1).

Із прийняттям ідей марксизму-ленінізму концепція поділу влади заперечувалася як непотрібна й навіть шкідлива.

В історії українського державотворення перші спроби ви­знання принципу поділу влади з'явилися в Конституції щодо прав і вільностей Війська Запорізького Пилипа Орлика (1710 р.). Далі ідея поділу влади знайшла відбиття в Універ­салі Української Центральної Ради (1917 р.), а потім у Кон­ституції Української Народної Республіки (1918 р.). Згідно з останньою судова влада в рамках цивільного, кримінально­го й адміністративного законодавства мала здійснюватися ви­ключно судовими установами. У радянський період ані в Конституції УРСР 1919 р., ані в Конституції УРСР 1937 р., ані в Конституції УРСР 1978 р. принцип поділу влади не знай­шов свого втілення. У них йшлося про судову систему, але нічого не говорилося про судову владу як окрему її гілку².

Дуже тривалий час радянські вчені розглядали проблему поділу влади лише з позиції розподілу праці, функціональ­ної компетенції державних органів.

Із середини 80-х — початку 90-х років XX ст. ставлення до принципу поділу влади починає змінюватися. З'являють­ся висловлювання, що «трактування цієї теорії тільки в ме­ханістичному аспекті або в сенсі розмежування компетенції навряд чи може відіграти важливу роль у справі формуван­ня соціалістичної правової держави»¹.

Перший крок у напрямку легалізації принципу поділу влади було зроблено 8 червня 1995 р. при підписанні Кон­ституційного договору «Про основні засади організації та функціонування державної влади і місцевого самоврядуван­ня в Україні на період прийняття нової Конституції Ук­раїни». За цим договором визнавалося, що державна влада в Україні будується на засадах її поділу на законодавчу, вико­навчу й судову. Останню здійснюють лише суди (ст. 36). Та­ким чином, термін «судова влада» у значенні принципу поділу влади в сучасному його розумінні вперше з'явився в законодавстві вже незалежної й самостійної України саме в цьому договорі¹.

Згідно з прийнятою 28 червня 1996 р. Конституцією Ук­раїни державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу й судову (ст. 6).

З аналізу конституційних норм видно, що український законодавець цілком сприйняв принцип поділу влади й за­жадав, щоб правова держава розбудовувалася згідно із цим принципом. Так, влада повинна поділятися і ввірятися в «різні руки», її будуть здійснювати різні люди, які незалеж­но один від одного здійснюватимуть державні функції. Отже, сучасна теорія поділу влади говорить не просто про розподіл повноважень між ланками держапарату, а про три відносно незалежні й самостійні сфери владарювання особливими ор­ганами. Роль судової влади в механізмі поділу влади полягає ще й у стримуванні двох інших гілок у рамках консти­туційної законності й повноваженні здійснення консти­туційного нагляду й судового контролю за ними. Консти­туція України вперше на конституційному рівні закріпила судову владу як рівноправну й самостійну в системі двох інших гілок влади — законодавчої і виконавчої.