§ 3. Джерела навчальної дисципліни «Організація судових та правоохоронних органів»

Оскільки предмет дисципліни «Організація судових та правоохоронних органів» є комплексним, пізнання основ організації судової влади та правоохоронних органів потре­бує вивчення значної кількості нормативно-правових актів. Адже діяльність кожного правоохоронного органу регламен­тується багатьма актами законодавства. Для подолання цих труднощів необхідно провести класифікацію масиву норма­тивно-правових актів. Здійснювати її доцільно за двома кри­теріями: по-перше — за їх юридичною силою, по-друге — за їх змістом (предметом).

Ієрархія нормативно-правових актів у порядку змен­шення їх юридичної сили виглядає таким чином: Консти­туція України, міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, закони України, постанови Верховної Ради України, укази і розпорядження Президента України, постанови і розпорядження Кабінету Міністрів України, відомчі та міжвідомчі правові акти.

На найвищому щаблі у цій ієрархії знаходиться Консти­туція України. Вона приймається з додержанням особливої процедури і вирішує основні питання державного і суспільного життя, у тому числі й організації і діяльності правоохоронних органів. Усі нормативно-правові акти ниж­чого рівня мають точно відповідати конституційним поло­женням. Тому й заведено говорити, що Конституція Ук­раїни має найвищу юридичну силу. Якщо закон або інший нормативно-правовий акт суперечить Конституції України, то застосовуються норми Конституції України, оскільки вона є актом прямої дії.

Міжнародні договори, згода на обов'язковість яких нада­на Верховною Радою України, є частиною національного за­конодавства, тому всі правозастосовні органи повинні у своїй діяльності керуватися цими актами.

Закони України підлягають безумовному виконанню і до­держанню на всій території України. Відповідно до ст. 92 Конституції України виключно законами України визнача­ються: судоустрій, судочинство, статус суддів, організація і діяльність прокуратури, органів дізнання і слідства, но­таріату, органів і установ виконання покарань, основи ор­ганізації та діяльності адвокатури. Отже, саме в законах і вирішується більшість питань організації та діяльності пра­воохоронних органів України.

Постанови Верховної Ради України видаються відповідно до Конституції України і законів України. Здебільшого вони вирішують організаційні питання діяльності правоохорон­них органів, які не входять до складу виконавчої влади. Так, постановою Верховної Ради України затверджено Дис­циплінарний статут прокуратури України, Положення про класні чини працівників органів прокуратури України.

Наступний щабель в ієрархічній структурі нормативно- правових актів відведений указам і розпорядженням Прези­дента України. Вони стосуються тих питань організації та діяльності правоохоронних органів, що входять до його ком­петенції.

Постанови і розпорядження Кабінету Міністрів Ук­раїни видаються в межах компетенції Кабінету Міністрів України, визначеної Конституцією України. Вони не мо­жуть суперечити Конституції, законам та указам Президен­та України. Ці акти звичайно уточнюють порядок застосу­вання окремих положень, визначених законами і указами Президента України. Наприклад, Законом України «Про адвокатуру» передбачено право адвокатів створювати адво­катські об'єднання, а постановою Кабінету Міністрів Ук­раїни затверджено Положення «Про порядок реєстрації ад­вокатських об'єднань».

Відомчі та міжвідомчі нормативно-правові акти, які ви­даються відповідними керівниками, теж можуть регламен­тувати окремі питання організації і діяльності правоохорон­них органів. Вони можуть називатися по-різному: накази, інструкції, вказівки, положення та ін. Значна кількість ві­домчих нормативних актів видається Міністерством юстиції України, Міністерством внутрішніх справ України, Гене­ральним прокурором України, Державною судовою адмі­ністрацією України. Так, наприклад, Державною судовою адміністрацією видаються акти, що стосуються органі­заційного забезпечення діяльності судів, Генеральним про­курором України — накази щодо організації і діяльності працівників прокуратури та ін.

Все більшого значення для регламентації діяльності пра­воохоронних органів в останні роки набувають рішення і висновки Конституційного Суду України. Цей орган не ви­дає нормативно-правових актів, але прийняті ним рішення, що визнають закон або окремі його положення неконсти­туційними, тягнуть за собою втрату юридичної сили закону в цілому або окремих його положень. Рішення Консти­туційного Суду приймалися і щодо актів, які регулюють ор­ганізацію і діяльність правоохоронних органів.

Для встановлення єдності в практиці правозастосування велике значення мають роз'яснення законодавства, що да­ються Верховним Судом України і Вищим господарським судом України. Ці роз'яснення оформлюються відповідними постановами. Деякі з цих роз'яснень стосуються ор­ганізаційних питань правоохоронної діяльності.

Всі нормативно-правові акти залежно від їх змісту (предмету) можна поділити на такі групи актів:

• загального характеру;

• про судову владу, правосуддя, суди і суддів;

• про органи юстиції та державну виконавчу службу;

• про діяльність органів прокуратури;

• про органи досудового розслідування злочинів;

• про організацію правової допомоги;

• про нотаріат.

Акти загального характеру. До цієї групи належать нормативно-правові акти, зміст яких має значення для ви­значення сутності та спрямованості діяльності правоохорон­них органів, а також такі, які комплексно визначають ор­ганізацію і діяльність кількох правоохоронних органів, а саме:

• Конституція України;

• міжнародні договори, згода на обов'язковість яких на­дана Верховною Радою України;

• Кримінально-процесуальний кодекс України.

Конституція України. Згідно зі ст. 19 Конституції Ук­раїни органи державної влади, до числа яких належить більшість правоохоронних органів, їх посадові особи зо­бов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Для дисципліни «Організація судових та правоохорон­них органів» першочергове значення мають положення розділів II («Права, свободи та обов'язки людини і громадя­нина»), VII (« Прокуратура »), VIII (« Правосуддя »), XII (« Кон­ституційний Суд України »). У розділі II, наприклад, містять­ся такі принципи судової влади як право на судовий захист (ст. 55), право на правову допомогу (ст. 59), презумпція не­винуватості (ст. 62), а також положення щодо судового кон­тролю за правомірністю обмеження свободи людини та осо­бистої недоторканності, недоторканності житла, таємниці листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої корес­понденції та інші важливі положення, які безпосередньо ви­значають зміст діяльності правоохоронних органів. Роз­діл VII визначає функції прокуратури України, порядок при­значення та звільнення Генерального прокурора України, строк його повноважень. І, нарешті, розділ VIII визначає ос­нови організації судової влади в Україні, основні засади су­дочинства, а також компетенцію і склад Вищої ради юстиції. Заслуговує на увагу і розділ XV Конституції України «Пе­рехідні положення», зокрема пункти 9,12 і 13, що стосують­ся строків і порядку приведення у відповідність з Консти­туцією України судової системи і функцій прокуратури, а також порядку арешту, тримання під вартою і затримання осіб, підозрюваних у вчиненні злочину, порядку проведення огляду і обшуку житла або іншого володіння особи.

Міжнародні договори, згода на обов'язковість яких нада­на Верховною Радою України. Відповідно до ст. 9 Консти­туції України чинні міжнародні договори, згода на обов'яз­ковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства. Серед таких міжнародних правових актів є цілий ряд договорів, які визначають спосо­би захисту прав і свобод людини, вимоги щодо організації судової влади, забезпечення її незалежності та ін. Найваж­ливішими з них є:

• Загальна декларація прав людини, схвалена Генераль­ною асамблеєю ООН 10 грудня 1948 р.;

• Міжнародний пакт про громадянські та політичні пра­ва людини, схвалений Генеральною асамблеєю ООН 16 грудня 1966 р.;

• Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод від 4 листопада 1950 р.;

• Конвенція проти катувань та інших жорстоких, не­людських або принижуючих гідність видів поводжен­ня або покарання;

• Основні принципи незалежності суддів, схвалені резо­люцією Генеральної асамблеї ООН 13 грудня 1985 р., та ін.

Ці нормативні акти проголошують і розкривають зміст невід'ємних прав людини, а також містять авторитетну рег­ламентацію питань, пов'язаних з оскарженням несправед­ливих з погляду зацікавлених осіб рішень вищих судових інстанцій України в міждержавні органи, зокрема, до Євро­пейського суду з прав людини. Така можливість оскарження прямо передбачена частиною четвертою ст. 55 Конституції України. Що ж стосується останнього з названих документів, то його вивчення дозволяє одержати уявлення про те, як по­винні вирішуватися питання забезпечення принципу неза­лежності судової влади.

Кримінально-процесуальний кодекс України регламентує процедуру здійснення дізнання та досудового слідства; пов­новаження прокурора при здійсненні нагляду за додержан­ням законів органами, які проводять дізнання та досудове слідство, а також при підтриманні державного обвинувачен­ня у судах; принципи судочинства, процедуру розгляду справ у всіх судових інстанціях, порядок оскарження рішень суду та ін.

Законодавство про судову владу, правосуддя, суди і суддів. Нормативно-правові акти, які регламентують питан­ня організації та реалізації судової влади в Україні, прий­няті у відповідності й у розвиток конституційних положень. До них належать: закони України « Про судоустрій України », «Про Конституційний Суд України», «Про статус суддів», «Про порядок обрання на посаду та звільнення з посади про­фесійного судді Верховною Радою України», «Про доступ до судових рішень», «Про Вищу раду юстиції»; «Положення про порядок розгляду питань та підготовки матеріалів щодо призначення на посаду професійного судді», затверджене Указом Президента України, а також акти Державної судо­вої адміністрації щодо організаційного забезпечення діяль­ності судів.

Визначальне місце у законодавчому масиві цієї групи на­лежить Закону України «Про судоустрій України», прийня­тому 7 лютого 2002 р. Цей закон визначає організаційні ос­нови судової системи України, у тому числі види, склад і повноваження судів усіх рівнів; види судочинства; засади здійснення правосуддя; деякі питання статусу професійних суддів, народних засідателів та присяжних; систему, повно­важення та організацію роботи кваліфікаційних комісій суддів; засади, завдання і повноваження органів суддівсько­го самоврядування, а також питання організаційного забез­печення діяльності судів та інші питання судоустрою.

Закон України «Про Конституційний Суд України», прийнятий 16 жовтня 1996 р., визначає статус Консти­туційного Суду, принципи його діяльності, суб'єктів права на конституційне подання та конституційне звернення, ста­тус і гарантії діяльності суддів Конституційного Суду, пи­тання організації та діяльності Конституційного Суду, поря­док конституційного провадження у справах.

У Законі України «Про статус суддів», прийнятому 15 грудня 1992 р. (з численними наступними змінами та до­повненнями), закріплені вимоги, що висуваються до судді; його обов'язки; порядок обрання (призначення) суддів; га­рантії їх незалежності; строки і порядок атестації суддів; підстави дисциплінарної відповідальності суддів; процедура розгляду дисциплінарної справи, а також вирішено питання матеріального і соціально-побутового забезпечення суддів.

Закон України «Про Вищу раду юстиції», прийнятий 15 січня 1998 р. (із змінами, внесеними згідно з Рішенням Конституційного Суду України №9-рп/2002 від 21 травня 2002 р.), визначає статус Вищої ради юстиції як колегіаль­ного незалежного органу, відповідального за формування високопрофесійного суддівського корпусу, а також за прий­няття рішень стосовно порушень суддями і прокурорами ви­мог щодо несумісності та у межах своєї компетенції про їх дисциплінарну відповідальність. Цей закон регламентує по­рядок утворення і організацію роботи Вищої ради юстиції, порядок вирішення питань, віднесених до її компетенції.

Законодавство про органи юстиції та державну вико­навчу службу. Цю групу нормативно-правових актів можна розділити на дві підгрупи.

До першої підгрупи належать нормативно-правові акти, які регламентують організацію і діяльність органів юс­тиції: Положення «Про Міністерство юстиції України», за­тверджене Постановою Кабінету Міністрів України від 14 листопада 2006 р.; Постанова Кабінету Міністрів України «Про систему органів юстиції» № 592 від 30 квітня 1998 р.; Положення про головні управління юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим, областях, м.м. Києві та Севастополі, затверджене наказом Міністерст­ва юстиції України № 36/5 від ЗО серпня 2000 р.; Положен­ня про районні, районні в містах, міські (міст обласного зна­чення), міськрайонні управління юстиції, затверджене на­казом Міністерства юстиції України №36/5 від 30 серпня 2000 р.

Постанова Кабінету Міністрів України «Про систему ор­ганів юстиції» визначає систему органів юстиції, а також не­обхідні організаційні і фінансові заходи для забезпечення діяльності новостворених районних (міських) управлінь юс­тиції (до цього у районах і містах управлінь юстиції не було).

Вищезазначені положення регламентують завдання, структуру і повноваження органів юстиції усіх рівнів.

До другої підгрупи належать нормативно-правові акти, що визначають організацію і діяльність державної виконав­чої служби, яка входить до системи органів Міністерства юс­тиції України: закони України «Про державну виконавчу службу», «Про виконавче провадження», інші підзаконні нормативні акти, прийняті на їх виконання.

Закон України «Про державну виконавчу службу», прий­нятий 24 березня 1998 р. (з наступними змінами та допов­неннями), визначає основи організації та діяльності держав­ної виконавчої служби, її завдання, правовий статус пра­цівників органів державної виконавчої служби та їх соціаль­ний захист.

Закон України «Про виконавче провадження», прийня­тий 21 квітня 1999 р. (з наступними змінами та доповнення­ми), визначає порядок і умови примусового виконання рішень судів та інших визначених законом органів і посадо­вих осіб, права та обов'язки державних виконавців.

Законодавство про діяльність органів прокуратури. До нормативно-правових актів, які регламентують ор­ганізацію й діяльність прокуратури, належать: Закон Ук­раїни «Про прокуратуру», Положення «Про класні чини працівників органів прокуратури», Дисциплінарний статут прокуратури України, а також накази, розпорядження, інструкції Генерального прокурора України.

У Законі України «Про прокуратуру», прийнятому 5 лис­топада 1991 р. (з наступними змінами та доповненнями), до­сить детально вирішені всі основні питання організації й діяльності прокуратури, а саме: система органів прокурату­ри, принципи організації і діяльності прокуратури, її функції, статус працівників органів прокуратури, їх повно­важення.

Дисциплінарний статут прокуратури України, затверд­жений постановою Верховної Ради України від 6 листопада 1991 р., встановлює порядок заохочення та притягнення до дисциплінарної відповідальності прокурорсько-слідчих працівників, а також працівників навчальних, наукових та інших установ прокуратури, які мають класні чини.

Положення «Про класні чини працівників органів проку­ратури», затверджене постановою Верховної Ради України від 6 листопада 1991 р., визначає порядок встановлення і при­своєння класних чинів працівникам органів прокуратури.

Нормативні акти, які видає Генеральний прокурор Ук­раїни, визначають завдання і стратегію здійснення нагляду за додержанням законів у відповідній сфері.

Законодавство про органи досудового розслідування злочинів. До численної групи нормативно-правових актів, що регламентують досудове розслідування злочинів, нале­жать: Кримінально-процесуальний кодекс України, Митний кодекс України, закони України «Про міліцію», «Про Служ­бу безпеки України», «Про оперативно-розшукову діяль­ність», «Про державну податкову службу України», «Про Державний кордон України», Положення про Міністерство внутрішніх справ України та ін. Така неоднорідність і чис­ленність нормативно-правових актів цієї групи пояснюється тим, що, по-перше, виявлення і розслідування злочинів про­водиться шляхом здійснення оперативно-розшукової діяль­ності, дізнання і досудового слідства, а по-друге, здійснення цієї діяльності покладається на різноманітні органи, перелік яких визначається законом.

В рамках дисципліни, що вивчається, немає необхідності досконально засвоювати повний зміст вищезазначених нор- мативно-правових актів. До предмету цієї дисципліни нале­жать положення, що стосуються кола органів, які виявля­ють і розслідують злочини, їх структури, основних повнова­жень, взаємодії між собою та іншими державними і недержавними органами.

Законодавство про організацію правової допомоги. Право кожного на правову допомогу передбачено Консти­туцією України. Надання правової допомоги є багатогран­ною правоохоронною функцією. Серед нормативно-правових актів, що регламентують цю діяльність, основним слід вва­жати Закон України «Про адвокатуру». До цієї групи вхо­дять нормативно-правові акти, що визначають статус адво­ката: Положення «Про кваліфікаційно-дисциплінарну комі­сію адвокатури» і Положення «Про Вищу кваліфікаційну комісію адвокатури », а також відповідні положення законів, що визначають права і обов'язки осіб, які надають правову допомогу (Кримінально-процесуальний кодекс, Цивільний процесуальний кодекс, Кодекс адміністративного судочин­ства, Господарський процесуальний кодекс, Кодекс України про адміністративні правопорушення).

Закон України «Про адвокатуру», прийнятий 19 грудня 1992 р., визначає завдання, принципи та організаційні фор­ми діяльності адвокатури, види адвокатської діяльності, статус адвоката, гарантії адвокатської діяльності, підстави притягнення адвоката до дисциплінарної відповідальності і види дисциплінарних стягнень.

Положення «Про кваліфікаційно-дисциплінарну комісію адвокатури», затверджене Указом Президента України № 155/93 від 5 травня 1993 р. (з наступними змінами), ви­значає порядок організації та діяльності кваліфікаційно- дисциплінарної комісії адвокатури, її повноваження.

Положення «Про Вищу кваліфікаційну комісію адвока­тури», затверджене Указом Президента України № 155/93 від 5 травня 1993 р., визначає порядок діяльності і повнова­ження Вищої кваліфікаційної комісії адвокатури.

Законодавство про нотаріат. Центральне місце серед нормативно-правових актів, що регламентують цю діяльність, посідає Закон України «Про нотаріат». Питання організації та діяльності нотаріату в Україні визначаються також указами Президента України, нормативно-правови- ми актами Кабінету Міністрів України (наприклад, декрет Кабінету Міністрів України «Про державне мито»), інструк­ціями і наказами Міністерства юстиції України.

Закон України «Про нотаріат», прийнятий 2 вересня 1993 р., визначає коло органів і осіб, які вчиняють нотарі­альні дії, статус нотаріуса, предмет нотаріальної таємниці, повноваження щодо вчинення нотаріальних дій, загальні правила вчинення нотаріальних дій.

Розділ II

СУДОВА ВЛАДА

Метою розпочатої ще в 1992 р. в Україні судової реформи є формування такої судової влади, яка відповідала б принци­пам правової держави. Ратифікувавши в 1997 р. Конвенцію про захист прав людини та основоположних свобод, наша держава прийняла на себе зобов'язання забезпечити умови для ефективного функціонування судової влади, здатної справедливо розв'язати будь-яку соціально значущу справу, що має юридичні наслідки. Але перед тим як з'ясувати на­явні в арсеналі судо'вої влади форми, методи, процедури розв'язання соціально значущої справи, що має юридичні наслідки, звернімося до аналізу природи судової влади як інституту, передумови його виникнення і формування. Лише з'ясувавши природу судової влади та її місце в системі поділу влади, ми зможемо повніше зрозуміти її сутність і зміст.