§ 1. Розвиток і становлення організаційного забезпечення діяльності судів

Перші кроки до побудови моделі управління судами з до­триманням принципу незалежності судів від інших гілок влади на території Російської імперії були здійснені під час проведення судової реформи 1864 р. Увесь попередній період діяльності судів можна охарактеризувати як період їх підвідомчості помісним князям, а в подальшому — намісни­кам і губернаторам. Так, ще Судовими статутами 1857 р. пе­редбачалося здійснення нагляду за судовою діяльністю з боку губернаторів. Проте статті 249-256 «Учреждения су- дебньїх установлений», змінені і доповнені Законом про пе­ретворення місцевого суду 1912 р., чітко визначили чотири види нагляду за судами і над судовими працівниками:

1. нагляд вищих судових місць над нижчими;

2. внутрішній нагляд в кожному судовому місці з боку голів;

3. прокурорський нагляд в кожному судовому місці;

4. загальний нагляд з боку міністра юстиції.

Характерно, що в процесі ухвалення редакції ст. 256 про

повноваження міністра юстиції з метою недопущення втру­чання в судову діяльність чиновників було ухвалене рішен­ня, що ревізії судових місць мають відбуватися за участі членів судових палат, інших чинів судового відомства.

326

Певний досвід у галузі судового управління за декілька століть був накопичений і на території України, який фактич­но був знехтуваний в період побудови системи радянського народного суду.

Незважаючи на те, що ще Конституцією СРСР 1936 р. був продекларований принцип незалежності суддів, в законо­давстві загалом зберігався цей механізм організаційного за­безпечення судової діяльності.

Після нетривалої перерви, протягом якої цю функцію по відношенню до обласних і районних судів виконували Вер­ховні Суди союзних республік через відповідні управління, 12 серпня 1971 р. в Основи законодавства про судоустрій була внесена ст. 381, якою організаційне керівництво суда­ми було покладене на міністерства юстиції союзних рес­публік та їх органи на місцях.

Ця норма про організаційне керівництво повністю була продубльована Законом «Про судоустрій УРСР» (1971р.) і фактично проіснувала до ухвалення Закону України «Про судоустрій України», що набув чинності з 1 червня 2002 р. Однак у 1994 р. поняття «організаційне керівництво» було замінено на «організаційне забезпечення» із доповненням про те, що ця діяльність структур виконавчої влади повинна здійснюватися при суворому дотриманні принципу незалеж­ності суддів.

Концепція судово-правової реформи в Україні (1992 р.) проголосила головною метою реформи формування незалеж­ної судової влади шляхом ефективного розмежування пов­новажень, покликаного гарантувати самостійність і неза­лежність судових органів від дії законодавчої і виконавчої влади.

Новий імпульс у напрямі реформування системи органі­заційного забезпечення судової діяльності додала Конститу­ція України, що закріпила принцип розподілу влади на за­конодавчу, виконавчу і судову.

У суспільстві сформувалося розуміння, що до тих пір, поки основними ланками судової системи управлятимуть структури виконавчої влади, про реалізацію принципу роз­поділу влади не може бути і мови.

Саме суддівська спільнота активно виступала за вихід із системи Міністерства юстиції, розраховуючи на поліпшення матеріально-технічного забезпечення судів і соціально-по­бутового рівня всіх працівників судів. Про це свідчать резо­люції чотирьох з'їздів суддів України.

З урахуванням цього переважна більшість законопроектів про судовий устрій, кардинально відрізняючись навіть у концептуальних підходах до побудови судової системи, були одностайними у питанні про необхідність створення судової адміністрації.

Проте внаслідок активної протидії чи конкуренції різних політичних сил процес ухвалення закону про судоустрій за- тягся з 1998 р. до лютого 2002 р.

На цей час вже був певний позитивний досвід діяльності структур Судового департаменту при Верховному Суді Росій­ської Федерації, однак в Україні було ухвалене рішення про створення Державної судової адміністрації України — цент­рального органу виконавчої влади, покликаного здійснити організаційне забезпечення діяльності судів України.

Цей варіант побудови системи управління судами є на­слідком компромісу між прихильниками збереження існую­чої системи та їх супротивниками, що пропонували більш радикальний шлях, відповідно до якого в структурах судо­вої влади створюються адміністративно-господарські управ­ління, підпорядковані головам відповідних судів, через які здійснюється кадрове і матеріально-технічне забезпечення всіх ланок самої судової влади.

Підсумки перших років діяльності в Україні Державної судової адміністрації (ДСА) призводять до висновків про те, що управлінський апарат у порівнянні з існуючим раніше варіантом побудови цієї структури усередині самої судової системи зріс у декілька разів. Крім того, виникла маса про­блем, пов'язаних з розмежуванням функцій між головами вищих судів та начальниками управлінь ДСА, деякі з яких можливо усунути лише в процесі подальшого вдосконален­ня законодавчої бази.

З метою забезпечення незалежності судів і суддів при здійсненні правосуддя діяльність усіх структур ДСА певною мірою детально регламентована розділом VI Закону України «Про судоустрій України» та Положенням про Державну су­дову адміністрацію України.

Концепцією вдосконалення судівництва для утвердження справедливого суду в Україні відповідно до європейських стандартів передбачено єдину юрисдикцію, подальше рефор­мування системи управління судами. У Концепції зазна­чається, що належне забезпечення діяльності судів є однією з гарантій незалежності судів та суддів. Дотримуючись прин­ципу поділу влади, судові та організаційно-управлінські функ­ції не повинні поєднуватися в межах судової влади. Суди по­винні здійснювати правосуддя, а спеціалізовані органи — від­повідати за забезпечення діяльності судів і бути при цьому підконтрольними суддівському самоврядуванню.