§ 3. Сутність виконавчого провадження. Предмет діяльності органів державної виконавчої служби

У ст. 1 Закону України «Про виконавче провадження» за­значено, що виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження та примусове виконання рішень ін­ших органів (посадових осіб) — це сукупність дій органів і посадових осіб, зазначених у законі, спрямованих на приму­сове виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), які здійснюються на підставах, у спосіб та в межах пов­новажень, визначених законом, іншими нормативно-право- вими актами, виданими відповідно до закону, а також рішен­нями, що відповідно до цього Закону підлягають примусово­му виконанню.

Отже, виконавче провадження можна розуміти у двох значеннях:

• по-перше, як завершальну стадію судового розгляду справ, яка має своїм результатом винесення відповід­ного рішення (завершального етапу прийняття конк­ретною посадовою особою владного рішення), в межах якої виникають і реалізуються виконавчі правовідно­сини між суб'єктами виконавчого провадження, тобто між особою, на котру покладений обов'язок по приму­совому виконанню рішень, що становлять предмет її діяльності, — державним виконавцем, — та сторонами й іншими учасниками виконавчого провадження (екс­пертами, спеціалістами, перекладачами);

• по-друге, як процесуальну діяльність визначених зако­ном осіб, яку вони здійснюють за допомогою виконан­ня покладених на них повноважень, тобто шляхом здійснення сукупності дій, спрямованих на примусове виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб).

Специфіка виконавчого провадження як стадії полягає в існуванні певних передумов для її початку та реалізації. Так, суд відповідно до вимог процесуального законодавства зобо­в'язаний надати своєму рішенню певної процесуальної фор­ми та виконати процедуру щодо звернення рішення до його подальшого виконання, для чого підготувати на підставі цьо­го рішення визначений законом виконавчий документ — ви­конавчий лист, наказ, ухвалу тощо. Щодо інших органів (по­садових осіб), які уповноважені приймати рішення, котрі підлягають подальшому примусовому виконанню, законо­давство передбачає такі ж вимоги щодо дотримання процеду­ри видання документів та звернення їх до подальшого вико­нання.

Але при цьому виконавче провадження не може бути роз­почате і без певного волевиявлення на те осіб, які бажають реалізувати прийняті на їх користь рішення, та органів (по­садових осіб), які за законом зобов'язані вживати заходів щодо звернення до виконання прийнятих ними рішень, при­мусове виконання котрих покладено на органи ДВС. Зокре­ма, ними є органи (посадові особи), уповноважені законом розглядати справи про адміністративні правопорушення у випадках, передбачених законом (суди, органи МВС, ДПА, адміністративні комісії при виконавчих комітетах тощо).

Окрім того, процедура здійснення волевиявлення фізич­них та юридичних осіб, відповідних органів (посадових осіб) має ґрунтуватися на підставах, які передбачені процесуаль­ним законодавством та які визначають їх право на порушен­ня виконавчого провадження та своєчасне виконання рі­шень.

Відповідно до ст. 18 Закону України «Про виконавче про­вадження» державний виконавець відкриває виконавче про­вадження на підставі виконавчого документу:

1. за заявою стягувача або його представника про приму­сове виконання рішення;

2. за заявою прокурора у випадках представництва інте­ресів громадянина або держави в суді;

3. в інших передбачених законом випадках (наприклад, КУпАП, Закон України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування»).

При цьому законом не встановлені вимоги щодо змісту та форми даної заяви. Однак в заяві має бути відображено про­хання про примусове виконання постановленого на користь заявника рішення.

Що стосується органів (посадових осіб), законом передба­чені додаткові вимоги щодо їх дій з приводу звернення до ви­конання рішень. Так, зі змісту ст. ст. 307, 308 КУпАП мож­на дійти висновку про обов'язок цих органів (посадових осіб) надати порушнику строк для сплати штрафу. Невиконання цього обов'язку не дасть змогу посадовій особі правомірно направити виконавчий документ для подальшого примусо­вого виконання в порядку, встановленому законом.

Отже, однією з передумов того, чи розпочнеться виконав­че провадження, є звернення зазначених осіб із заявами до органів державної виконавчої служби.

Але реалізація цими особами свого права або обов'язку щодо звернення до органів державної виконавчої служби з метою примусового виконання рішення неможлива без на­дання до відповідної заяви належним чином оформленого виконавчого документу. Значення виконавчого документу полягає в можливості реалізувати на його підставі процеду­ру щодо захисту порушеного, оспорюваного або невизнаного права.

За наявності виконавчого документу державний викона­вець зобов'язаний прийняти його до виконання, відкрити ви­конавче провадження та вжити заходів примусового виконан­ня, неупереджено, своєчасно, повно вчиняти виконавчі дії. Вимоги щодо його оформлення та змісту закріплені в ст. 19 Закону України «Про виконавче провадження».

Виконавче провадження як процесуальна діяльність характеризується тим, що при її реалізації поєднуються такі методи як імперативний та диспозитивний, які знаходять своє відбиття у характері повноважень (державні виконавці; органи та їх посадові особи — на стадії ініціювання виконав­чого провадження) та прав (фізичні, юридичні особи; органи та їх посадові особи — під час самого виконавчого провад­ження), котрими ці особи наділені законом.

Імперативність в діях вказаних осіб полягає у наявності зобов'язальних та заборонних норм, які безпосередньо вка­зують на обов'язок вчинити певну дію або утриматися від її вчинення. Диспозитивність же притаманна зазвичай лише сторонам виконавчого провадження.

В якості завдання, покладеного законом на органи ДВС, виступає примусове виконання рішень владних органів. У да­ному випадку під виконанням відповідного рішення слід ро­зуміти не тільки буквальне виконання приписів, що містять­ся у такому рішенні, а й здійснення державним виконавцем усіх можливих процесуальних виконавчих дій, спрямова­них на отримання бажаного для сторін результату, навіть коли настання такого результату неможливе з об'єктивних причин (наприклад, коли за рішенням про арешт майна дер­жавний виконавець здійснив усі передбачені законом дії щодо його виявлення, проте судове рішення не може бути виконане фактично через відсутність належного майна).

З огляду на вищевикладене вбачається за можливе визна­чити в якості предмету діяльності органів ДВС визначені у ст. З Закону України «Про виконавче провадження» вико­навчі документи, до яких, зокрема, належать:

• виконавчі листи, що видаються судами, та накази гос­подарських судів, у тому числі на підставі рішень тре­тейського суду;

• ухвали, постанови судів у цивільних, господарських, адміністративних та кримінальних справах у випад­ках, передбачених законом;

• судові накази;

• виконавчі написи нотаріусів;

• посвідчення комісій по трудових спорах, що видаються на підставі відповідних рішень цих комісій;

• постанови органів (посадових осіб), уповноважених розглядати справи про адміністративні правопорушен­ня у випадках, передбачених законом;

• рішення органів державної влади, прийняті з питань володіння і користування культовими будівлями та майном;

• постанови державного виконавця про стягнення вико­навчого збору, витрат на проведення виконавчих дій та накладення штрафу;

• рішення інших органів державної влади у випадках, якщо за законом їх виконання покладено на державну виконавчу службу;

— рішення Європейського суду з прав людини з урахуван­ням особливостей, передбачених Законом України «Про виконання рішень та застосування практики Європей­ського суду з прав людини» від 23 лютого 2006 р.