1 Поняття «суд» у значенні «судове засідання» є найбільш вживаним на побутовому рівні, у засобах масової інформації, де нерідко є такі, на-

Четверте значення слова «суд» щільно пов'язане з особа­ми, які судять, тобто суддями, незалежно від їх кількісного складу. І суддя, що постановляє вирок чи рішення одноосо­бово, і суд у складі декількох суддів чи у складі суддів і на­родних засідателів — всі вони діють як суд¹.

Вказані значення поняття «суд» не вичерпують всього різноманіття змісту цього слова, але дозволяють при вивчен­ні навчальної дисципліни «Організація судових та правоохо­ронних органів» розглянути основні ознаки названої кате­горії і її функціональне призначення в законодавстві про су­доустрій.

Склад суду. Суд є установою, в якій можуть працювати від декількох до більше ста суддів. (Поряд з ними в суді пра­цює апарат суду, що складається з державних службовців, діяльність яких націлена на організаційне забезпечення ро­боти суду. Вони є працівниками суду і ніколи не охоплюють­ся поняттям «склад суду» в будь-якому значенні.) Більший, у порівнянні з місцевими судами, обсяг повноважень вищих судів потребує утворення певних структурних підрозділів, на які покладено виконання окремих повноважень. Ці, а та­кож деякі інші фактори вплинули на те, що і в законодавстві, і, відповідно, в теорії судоустрою словосполучення «склад суду» набуло декілька значень.

У першому значенні «склад суду» означає посадовий склад суддів того чи іншого суду. Наприклад, місцевий суд скла­дається з суддів місцевого суду, голови та заступників голови суду (ч. З ст. 21 Закону України «Про судоустрій України»). Або до складу апеляційного суду входять судді, як правило, обрані на посаду безстроково, голова суду та його заступники (ч. 4 ст. 25 вказаного Закону). Отже, під судом тут розуміється певна судова установа, а під складом суду — посадовий склад суддів цієї судової установи. У вказаному значенні словоспо­лучення застосовується також у ст. 38 «Вищі судові органи спеціалізованих судів» і ст. 48 «Склад Верховного Суду Ук­раїни» Закону України «Про судоустрій України».

У другому значенні словосполучення «склад суду» харак­теризує наявність певної внутрішньої структурованості су­дової установи і тому застосовується для визначення кон­кретних структурних підрозділів. Так, ст. 25 «Види і склад апеляційних судів» Закону у п. 6 визначає, що «Апеляційний суд України діє у складі:

1. судової палати у кримінальних справах;

2. військової судової палати».

Це ж значення вказаного поняття застосовується у ч. 2 ст. 48 «Склад Верховного Суду України».

Третє значення поняття «склад суду» означає кількісний та якісний склад суддів, уповноважених законом для роз­гляду і вирішення конкретної судової справи (ст. 13 Закону України «Про судоустрій України»).

Вкладаючи саме такий зміст у це поняття, закон визначає, що суд першої інстанції розглядає справи одноособово (тобто одним суддею, який діє як суд), колегією суддів або суддею і народними засідателями, а у випадках, визначених проце­суальним законом, — також і судом присяжних¹. У двох ос­танніх випадках змінюється і якісний склад суду, оскільки в нього вводиться народне представництво. Склад суду пер­шої інстанції деталізовано у процесуальному законодавстві України (див.: ст. 4⁶ «Склад господарського суду» ГПК; ст. 18 «Склад суду» ЦПК; ст. ст. 23-24 Кодексу адміністративного судочинства; ст. 17 «Колегіальний і одноособовий розгляд справ» КПК). Вказані норми свідчать про те, що склад суду при розгляді справ у першій інстанції обумовлений також видом справи: кримінальної, цивільної, господарської чи адміністративної.

Наприклад, розгляд справ у господарському суді за суттю по першій інстанції здійснюється одноособово. Однак залеж­но від категорії і складності справи її може бути розглянуто колегіально у складі трьох суддів.

Кримінальні справи розглядаються в суді першої інстан­ції одноособово, крім випадків, передбачених законом. Так, кримінальні справи про злочини, за які законом передбаче­не покарання у вигляді позбавлення волі на строк більше де­сяти років, розглядаються в суді першої інстанції судом у складі трьох осіб, якщо підсудний заявив клопотання про такий розгляд. А якщо розглядається кримінальна справа про злочин, за який законом передбачена можливість при­значення покарання у виді довічного позбавлення волі, суд діє у складі двох суддів і трьох народних засідателів.

Якщо ж справа розглядається в апеляційному, касаційно­му порядку, суд діє у складі на менш трьох професійних суд­дів відповідно до процесуального закону. ГПК передбачає і такий варіант: колегію суддів у складі трьох або більшої не­парної кількості суддів (ч. З ст. 4⁶).

Іноді закон потребує у порядку виключного провадження і більшої чисельності при колегіальному вирішенні справи. Так, розгляд клопотання про перегляд судового рішення з підстав неправильного застосування кримінального закону чи суттєвого порушення вимог кримінально-процесуального закону, які істотно вплинули на правильність судового рі­шення, здійснюється на спільному засіданні судових палат Верховного Суду України, уповноважених на розгляд кримі­нальних справ (тобто Судової палати з кримінальних справ і Військової судової колегії). Судове засідання є правомочним за наявності не менше двох третин складу кожної із палат.

Судові інстанціїСудова інстанція — це поняття кате­горіального значення, яке є одним з визначальних чинників побудови судової системи. Інститут судових інстанцій, їх види, кількість, сутність є відбиттям усього історичного шля­ху існування суду в кожній державі з її традиціями, досвідом, надбанням.

За часів Київської Русі суд був народним і самостійним. Навіть князі, що мали також і владу суду, здійснювали її че­рез уповноважених осіб, які справляли правосуддя спільно з обраним представником народу. Така побудова суду мала пе­редумовою велику повагу до нього, яка не залежала від того, хто саме вчинював правосуддя, а відтак, і не було потреби в оскарженні і перегляді судових рішень.

Після входження південної частини Київської Русі до Ве­ликого Князівства Литовського і Польщі, в судовій системі котрих вже існували повноваження по перегляду судових рішень, апеляція (тобто новий розгляд справи по суті суддя­ми вищого суду) стала звичайним видом перегляду справ з визначенням, які саме суди і відносно яких мають бути суда­ми апеляційної інстанції.

В Російській державі інститут перегляду судових рішень існував з часів Судебника 1497 року: спочатку у вигляді не за­гального (звичайного), а надзвичайного способу оскарження, а значно пізніше (у XVIII сторіччі) — у вигляді апеляційного оскарження. За своїм змістом це апеляційне провадження було ревізійним, а саме: просування справи у вищий суд від­бувалося або на вимогу закону, або у випадках протиріч між судом і адміністрацією, судом і прокурором. Право скарги, тобто реалізація суб'єктивного права зацікавленої особи, було вкрай обмежене. Справа послідовно проходила багато інстанцій, кожна з яких мала право винести своє рішення.

Судова реформа 1864 р. встановила принципи двох ін­станцій, тобто справи по суті могли розглядатися лише у двох інстанціях: першій та апеляційній. Рішення судів дру­гої (апеляційної) інстанції були остаточними і підлягали невідкладному виконанню. У якості надзвичайного порядку оскарження було запроваджено касаційне оскарження рішень, які набрали сили закону. Загальним правилом було, що для кожної справи встановлювалося не більше однієї апе­ляційної і однієї касаційної інстанції. Касаційний перегляд мав інші підстави й інші завдання: перегляд здійснювався з метою забезпечення державного завдання єдності застосу­вання законів у всій державі. І апеляційний, і касаційний суди були обмежені в обсязі перегляду межами скарги. Але оскільки апеляційний суд розглядав справу, то він був зо­бов'язаний їі вирішити, не повертаючи її до суду першої інстанції для нового розгляду. Касаційний суд справу не роз­глядав, тобто не вирішував спір між сторонами, а оцінював постановлене судове рішення з позицій розуміння судом істинного змісту закону і правильності застосування його на практиці. Отже, касаційний суд судив не справу, а рішення по справі, його зусилля були спрямовані не на досягнення вірного рішення, а на скасування незаконного. Визнаючи рішення незаконним, касаційний суд скасовував його і пере­давав справу в інший суд, але того ж рівня, що й суд, рішен­ня якого було скасовано.

Ці повноваження, а головне, завдання забезпечення одна­кового розуміння, тлумачення та застосування законів, яке могло бути реалізоване за наявності єдиного судового органу з такою функцією, мали своїм наслідком утворення тільки одного касаційного суду: Кримінального та Цивільного ка­саційних департаментів Правлячого сенату. їхні рішення мали керівне, спрямовуюче, повчальне значення для суддів. Тому Статути передбачали обов'язкове оприлюднення усіх касаційних рішень у офіційних виданнях.

У судах загальної юрисдикції (загальних та спеціалізова­них), що діють в Україні, судочинство здійснюється у декількох інстанціях, кожна з яких має свою особливість. Усі процесуальні кодекси передбачають розгляд справ у трьох судових інстанціях: першій, апеляційній та ка­саційній.

Судом першої інстанції є суд, який уповноважений в ме­жах своєї компетенції первісно розглянути і вирішити кримінальні, цивільні, господарські, адміністративні спра­ви. Суди першої інстанції розглядають справу по суті, вста­новлюючи обґрунтованість, необґрунтованість чи часткову обґрунтованість позову (спір про право цивільне чи про за­хист прав, свобод та інтересів у публічно-правових відноси­нах) або винність чи невинність особи (при обвинуваченні її у вчиненні злочину). При розгляді справи по суті до суду викликаються позивач, відповідач, обвинувачений (підсуд­ний), потерпілий, свідки, щоб завдяки їхнім свідченням, а також документам, речовим доказам були отримані фак­тичні дані, на підставі яких встановлювалися б обставини, що мають значення для вирішення справи. Вирішення спра­ви по суті завершується відповідним актом правосуддя: ви­роком по кримінальних справах, рішенням по цивільних та господарських, постановою по справах адміністративної юрисдикції.

Суд апеляційної інстанції — це суд, який розглядає апе­ляції на рішення судів першої інстанції, що не набрали за­конної сили, з вирішенням питання про законність і обґрун­тованість оскаржуваних рішень.

Метою звернення до апеляції є перерішення, тобто по­вторний розгляд справи у цілому або в частині.

Існують два види апеляції: повна і неповна.

Неповна апеляція означає перегляд рішень судів першої інстанції на підставі лише фактичних даних, встановлених ним з матеріалів, наданих особами, які брали участь у справі в суді першої інстанції.

При повній апеляції особи, що беруть участь у справі, мо­жуть надавати в апеляційних судах поряд з раніше дослідже­ними й нові матеріали. При повній апеляції, на відміну від неповної, суд при розгляді скарги не вправі повернути спра­ву для нового розгляду в суд першої інстанції, а повинен сам винести нове рішення. Таким чином, при повній апеляції суд апеляційної інстанції здійснює перевірку правильності розгляду і вирішення судом першої інстанції справи, а при неповній — перевірку рішення (вироку). Запропоноване у вітчизняному судочинстві апеляційне провадження є зміша­ним, тобто воно містить елементи як повної, так і неповної апеляції, вид якої залежить переважно від змісту апеляцій­ної скарги та тих вимог, що в ній сформульовані.

У суді апеляційної інстанції справа може перевірятися або у повному обсязі, або в обсязі вимог, вказаних в апеляції. При створенні інститутів перегляду судових рішень за­хідноєвропейські держави виходили з принципу іапіит сіеиоіиіит £иапіит арреііаіит — «скільки скарги — стільки й рішення». Відбиттям цього принципу стали відповідні правила у законодавстві цих країн, згідно з якими апе­ляційний суд перевіряє вірність рішення першої інстанції відносно особи, що подала скаргу, і лише відносно тієї час­тини рішення суду першої інстанції, що нею оскаржена.

В Україні до введення апеляційного порядку другою інстанцією була касаційна. Суд касаційної інстанції був зо­бов'язаний перевірити законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції у повному обсязі як в оскарженій, так і в неоскарженій частині, як відносно осіб, котрі подали скарги, так і відносно тих, які скарги не подавали. Тобто ка­саційна інстанція мала значні ревізійні повноваження. Після запровадження у якості другої інстанції апеляційної обсяг перегляду був визначений у процесуальному законо­давстві по-різному. Якщо цивільне процесуальне законодав­ство виходячи з диспозитивності цивільного судочинства повністю втілило принцип пов'язаності суду вимогами скаржника, то кримінально-процесуальне законодавство ре- алізуючи принцип публічності, залишило суду можливість вийти за межі апеляції, якщо її розгляд дає підстави для прийняття рішення на користь осіб, щодо яких апеляції не надійшли. У такому випадку апеляційний суд зобов'язаний прийняти таке рішення.

Поряд з правом на оскарження рішення суду в апеляцій­ному порядку Конституція надає право учасникам процесу оскаржувати судові рішення в касаційному порядку. Тобто в Україні запроваджена двохінстанційність перевірки судо­вих рішень за ініціативою сторін. За загальним правилом, касаційний порядок перегляду здійснюється відносно рі­шень, що набрали законної сили, тобто виконані чи викону­ються, і лише відносно законності судового рішення. Пе­ревірка обґрунтованості судового рішення (оцінка відпо­відності висновків суду встановленим у справі обставинам) відбувається при апеляційному перегляді.

Нове вітчизняне процесуальне законодавство розви­вається в цілому саме у такому напрямку.

По-перше, касаційна скарга може бути подана лише на рішення, що набрало законної сили.

По-друге, підставами касаційного оскарження є непра­вильне застосування судом норм матеріального права чи по­рушення норм процесуального права.

По-третє, до суду касаційної інстанції звернення можли­ве після використання механізмів захисту прав та інтересів у суді попередньої — апеляційної інстанції. (Це правило не є загальним. З нього є винятки, які передбачені Кримінально- процесуальним та Господарським процесуальним кодексами України. І якщо у КПК це обумовлено незавершеністю побу­дови підсистеми загальних судів зі збереженими повнова­женнями апеляційних судів розглядати у визначених зако­ном випадках справи по першій інстанції, то у ГПК це обу­мовлено наявністю застарілих підходів до формулювання вказаних норм.)

Судом касаційної інстанції в Україні у системі загальних судів є Верховний Суд України, а в системі спеціалізованих судів — відповідний Вищий суд.

Отже, під судовою інстанцією розуміють судовий орган в цілому або його структурний підрозділ, що виконує певну процесуальну функцію при здійсненні правосуддя. Судові інстанції відрізняються колом процесуальних повноважень по розгляду справи і прийняттю судових рішень. Кожна на­ступна інстанція є вищестоящим судом відносно судової інстанції, що раніше постановила рішення по справі. Суд апеляційної інстанції є вищим відносно суду першої інстан­ції. Суд касаційної інстанції є вищим відносно суду апе­ляційної інстанції. Іноді одна судова установа наділяється декількома інстанційними повноваженнями. Наприклад, апеляційні обласні суди наділені повноваженнями по роз­гляду кримінальних справ як суди другої (апеляційної) ін­станції, а у випадках, передбачених законом, і як суди пер­шої інстанції.

Аналогічна структура повноважень в апеляційних адміністративних та господарських судах округів. Одна й та сама скарга не може послідовно проходити обидві інстанції в одному й тому ж суді. Це порушило б міжнародно-правові вимоги, підтверджені багатьма рішеннями Європейського суду з прав людини щодо забезпечення здійснення правосуд­дя безстороннім, неупередженим судом.

Отже, такі чинники як необхідність забезпечення кожному розгляду його справи в суді за суттю (по першій інстанції), ре­алізація його права (окрім випадків, встановлених законом) на апеляційне і касаційне оскарження рішень з одночасною забороною розгляду справи в одній судовій установі по двом інстанціям стали найважливішими критеріями побудови су­дової системи, а саме визначили кількість її рівнів (ланок).

Поняття «ланка» — суто судоустрійне, воно застосову­ється для відокремлення в окремій судовій підсистемі судо­вих установ, що за своїм статусом знаходяться на одному рівні. Зміст поняття «ланка судової системи» визначається колом повноважень, наданих тій чи іншій судовій установі, і обсягом обов'язків, які вона виконує. Суди, які утворюють певну ланку судової системи, мають однакову предметну компетенцію, аналогічну структуру, ті ж самі функції і діють в межах територіальних одиниць, прирівняних одна до од­ної. Так, основну, нижню ланку в системі загальних судів утворюють районні, районні в містах, міські та міськрайонні суди, а також військові суди гарнізонів. Другою ланкою є апеляційні суди областей, міст Києва та Севастополя, апе­ляційний суд Автономної Республіки Крим.

Отже, юридично коректним є застосування поняття «лан­ка» лише в кожній підсистемі судів: загальних, адміністра­тивних, господарських, тому що систему судів загальної юрисдикції утворюють не тільки загальні, а й спеціалізовані суди. Вони відрізняються як від загальних, так і поміж со­бою. У загальних, господарських та адміністративних судах різні предмет компетенції, структура, інстанційні повнова­ження, територія. Тому й суди, що утворюють певну ланку в підсистемі господарських чи адміністративних судів, не є ідентичними за вказаними ознаками ланці такого ж рівня в підсистемі загальних судів. Тому застосовувати поняття «ланка судової системи » необхідно поряд з визначенням пев­ної підсистеми: загальної чи спеціалізованої, адміністратив­ної чи господарської.

У спеціалізованих судах нижчу ланку судової системи утворюють:

• господарські суди Автономної Республіки Крим, облас­ні, міські Києва та Севастополя;

• адміністративні окружні суди.

Другу ланку утворюють:

• апеляційні господарські суди округів;

• апеляційні адміністративні суди округів.

Третю ланку утворюють відповідно Вищий господарський суд України і Вищий адміністративний суд України.

Четвертою ланкою для обох гілок спеціалізованих судів є Верховний Суд України.

Для визначення підсистеми судів, які входять до єдиної системи судів загальної юрисдикції, в літературі застосову­ють також поняття «гілка судової системи». На відміну від поняття «ланка», яке покликане бути елементом системати­зації такого складного і різноманітного утворення як судова система України «по горизонталі», поняття «гілка судової системи» застосовується для відокремлення певних її підсис­тем, тобто «по вертикалі», констатуючи певну їх автоном­ність у межах єдиної судової системи: гілка загальних судів, гілка адміністративних судів, гілка господарських судів.