Принципи кодування інформації в нервовій системі

Однією з простих способів кодування інформації визнається специфічність рецепторів, вибірково реагують визначені параметри стимуляції, наприклад колбочки з різною чутливістю до довжини хвиль видимого спектра, рецептори тиску, больові, тактильні та інших.

Інший спосіб передачі отримав назву частотного коду. Найбільш явно пов'язаний із кодуванням інтенсивності роздратування. Частотний спосіб кодування інформацію про інтенсивності стимулу, що включає операцію логарифмування, цілком узгоджується з психофізичним законом Р. Фехнера у тому, що обсяг відчуття пропорційна логарифму інтенсивності подразника.

Та краще пізно закон Фехнера було піддано серйозній критиці. З. Стівене виходячи з своїх психофізичних досліджень, проведених на людей із застосуванням звукового, світлового і електричного роздратування, замість закону Фехнера запропонував закон статечної функції. Цей Закон говорить, що пропорційно показнику ступеня стимулу, у своїй закон Фехнера становить лише окреме питання статечної залежності.

Аналіз передачі про вібрації від соматичних рецепторів показав, що про частоті вібрації передається за допомогою частоти, та її інтенсивність кодується числом одночасно активних рецепторів.

Як альтернативного механізму до перших двом принципам кодування – міченої лінії частотного коду – розглядають також патерн відповіді нейрона. Стійкість тимчасового патерну відповіді – характерна риса нейронів специфічної системи мозку. Система передачі стимули з допомогою малюнка розрядів нейрона має низку обмежень. У нейронних мережах, які працюють у цьому коду, неспроможна дотримуватися принцип економії, оскільки він потребує додаткових операцій та часу з обліку початку, кінця реакції нейрона, визначення її тривалості. З іншого боку, ефективність передачі про сигналі істотно залежить стану нейрона, що робить цю систему кодування не досить надійною.

Екзаменаційний білет № 34 Особливості консультування клієнтів із страхами та фобіями

Фобії (від грецького – страх) – нав'язливі неадекватні переживання страхів конкретного змісту, що охоплюють суб'єкта у визначеній (фобічній) обстановці та таких, що супроводжуються вегетативними дисфункціями (серцебиття, пітливість). Фобії, як вид страху, зустрічаються в рамках психозів та захворювань головного мозку. При невротичних фобіях хворі, як правило, усвідомлюють необґрунтованість своїх страхів, відносяться до них, як до хворобливих та суб'єктивно тяжких переживань, котрі вони не в силах контролювати. У хворих розрізняються нозофобії (страх захворіти – концерофобії, кардіофобії), соціофобії (страх публічного виступу), боязнь простору (клаустрофобія) – закритих помешкань, агрофобія – страх відкритого простору.

Якщо хворий не виявляє чіткого критичного розуміння безпідставності своїх страхів, то частіше це не фобія, а патологічний сумнів; бредові фобії мають визначені поведінкові прояви, мета яких уникнути предмета фобії, або зменшити страх за допомогою нав'язливих, ритуалізованих дій.

Невротичні фобії виникають, як правило, у людей з образним мисленням і в той же час із відомою душевною інертністю, вегетативною нестійкістю. У більшості випадків вони проходять тільки за кваліфікованого психотерапевтичного втручання.

Проаналізуйте зв’язки між методологічними принципами психологічної науки (зокрема, суб’єктивно-генетичним принципом, принципом детермінізму, принципом єдності свідомості і діяльності, та ін.) та поширеними практичними підходами до управління персоналом

Багато принципів психології управління взяті із загальної психології – напря­му, який вивчає універсальні положення для всіх об'єктів дослідження, а також акумулює базові теорії. Особливу цінність для психології управління ма­ють засади загальної психології, які описують ха­рактер, здібності, функціонування психічних проце­сів людини (волі, емоцій, уявлень тощо).

Визнаючи загальним поняттям, що репрезентує предмет сучасної психології, людину як суб'єкта психіки, логічно дійти висновку, що загальним пояснювальним принципом психології при цьому має бути суб'єктивно-генетичний принцип, згідно з яким породження, становлення і розвиток психіки пояснюються з позицій самопричинності й спонтанності саморозгортання сущого, суто людського завдяки власній активності людини як суб'єкта – автора, ініціатора й виконавця індивідуалізованої програми творення свого світу психіки й себе в ньому. Біологічне й соціальне, весь культурно-предметний світ за цим принципом мають розглядатися лише як більш чи менш необхідні умови такого самотворення, але не причини, не детермінанти.

Дослідження, проведені істориками психології, дозволили виявити принципи, на яких ґрунтується поступальність психологічного знання. Одним з них є принцип детермінізму, за яким історія психології відображає зміну форм причинного пояснення природи психіки. Це залежить від характеру домінуючої у певний історичний час наукової картини світу. Відтак, якщо ця картина складається в результаті успіхів, наприклад, механіки, то й у психології панує механістичний детермінізм, якщо біології – то біологічний, якщо соціології – соціологічний.

За вчинковим принципом, історія психології прямує до цілісного та всеохоплюючого уявлення про людину. Цей принцип докладно опрацьовано у працях академіка В. А. Роменця. На відміну від принципу детермінізму, він акцентує увагу тих, хто вивчає психологію, на власних закономірностях її розвитку. Його застосування показало, що в процесі історичного самопізнання послідовно відкриваються компоненти людського вчинку – ситуативний, мотиваційний, дійовий та післядійовий.

Принцип єдності свідомості і діяльності означає, що свідомість і діяльність не протилежні один до одного, але і не тотожні, а складають єдність. Свідомість утворює внутрішній план діяльності особи, воно проявляється і формується в процесі здійснення людиною різних видів діяльності. Принцип цей дозволяє психологам, вивчаючи поведінку, діяльність, з'ясовувати ті внутрішні психологічні закономірності, які забезпечують успішність досягнення цілей дій, тобто відкривати об'єктивні властивості осіб.

Принцип розвитку психіки, свідомість в діяльності означає, що психіка і свідомість можуть правильно зрозуміти і бути пояснений, якщо вони розглядаються як продукт розвитку і результат діяльності (ігровою, учбовою, трудовою, громадською та ін.). Причому тут мається на увазі не лише предметно-практична сторона діяльності, що відбиває стосунки типу "суб'єкт – об'єкт", але і та сторона, яка проявляється в комунікативних актах (актах спілкування), що відбиває стосунки типу "суб'єкт – суб'єкт".