Екзаменаційний білет № 30 Вроджені та набуті форми поведінки людини

Поведінка кожної людини складається із вроджених та індивідуально набутих форм пристосування. До вроджених форм поведінки належать безумовні рефлекси, інстинкти, інстинктивна поведінка.

Генетика поведінки – це наука, яка з’явилася в процесі диференціації загальної генетики і психології в середині ХХ століття. Наука про спадкові фактори що визначають поведінку здорових і хворих людей.

Фахівці з генетики поведінки ведуть пошук генів, від яких залежать індивідуальність людини і її пізнавальні здатності. Вивчаються також генетичні основи пам’яті, розумових відхилень і психічних захворювань. Основоположник – Ф.Гальтон (він першим використав індивідуальні відмінності між людьми як предмет дослідження).

Задачі генетики поведінки – з’ясування ролі генетичних факторів в визначенні особливостей поведінки, визначення співвідносної ролі і взаємодії генетичних і середовищ них впливів на формування поведінки в онтогенезі.

Онтогенез – це сукупність генетично обумовлених біохімічних, фізіологічних і морфологічних змін, які відбуваються в організмі з моменту виникнення його із зиготи і до біологічної смерті.

Особливе значення для генетики поведінки має вивчення нервової діяльності людини в нормі і патології в залежності від активності генів. Це пов’язано з тим, що розумова відсталість і психічні захворювання мають спадкову етіологію, пов’язану з генетичними порушеннями обміну речовин, змінами кількості і структури хромосом і іншими змінами генетичного апарату.

Види родинних укладів: особливості їх прояву

Основоположник сімейної психокорекції, американський психолог В. Сатір виділяє два типи сімей: проблемні і зрілі (безпроблемні). При цьому вона звертає увагу на те, що проблемні сім'ї характеризуються низькою самооцінкою, неспрямованими, заплутаними, нереалістичними і нечесними комунікаціями; ригідними, інертними, стереотипними, негуманними, неспрямованими на допомогу іншим правилами поведінки; соціальними зв'язками, що забезпечують спокій у сім'ї або ж, навпаки, наповненими страхом і загрозою. Щодо зрілих сімей, то автор характеризує їх такими якостями, як: висока самооцінка, безпосередні, прямі, чіткі і чесні комунікації; наявність гуманних правил, які орієнтовані на прийняття іншого, при цьому і члени сім'ї можуть змінюватися; соціальні зв'язки відкриті з позитивними установками. Отже, згідно В. Сатір, базовими складовими для життя сім'ї є: самооцінка, комунікації, правила і соціальні зв'язки.

С В. Ковальов, узагальнюючи думку фахівців, які вивчали внутрішньосімейні конфлікти, поділяє всі відносно неблагополучні сім'ї на три типи: конфліктні, кризові і проблемні. У конфліктних сім'ях існують сфери, де їх інтереси, потреби, наміри і бажання постійно знаходяться у зіткненні, породжуючи сильні і тривалі негативні емоції. Кризовими є сім'ї, де протиріччя інтересів і потреб подружжя має особливо різкий характер, захоплюючи важливі сфери життєдіяльності сім'ї, і проблемними є подружні союзи, в яких виникли особливо важкі життєві ситуації, що можуть істотно вплинути на стабільність шлюбу: відсутність житла і засобів для існування сім'ї, важка і тривала хвороба членів подружньої пари, а також тривале засудження одного із шлюбних партнерів.

Автор найбільш схильний поділяти думку Т. А. Семикіної, яка у залежності від причин виникнення міжособистісних конфліктів у сім'ї та особливостей їх вирішення, умовно поділяє всі сім'ї на три типи: стабільні, проблемні, нестабільні. Вона зазначає, що стабільними є сім'ї, в яких конфлікти вирішуються повністю і мають конструктивний характер для кожного з її членів. До проблемних належать сім’ї, з яких конфлікти вирішуються неповністю і можуть мати як конструктивний, так і деструктивний характер, і, нарешті, до нестабільних належать сім’ї, в яких конфлікти практично не вирішуються.