Біхевіоріальна психотерапія: основні напрямки, парадигми, методи

Біхевіористи вважають, що невроз постає внаслідок неправильного способу мислення, почувань та поведінки і супроводжується й підтримується негативними явищами. Така набута неправильна поведінка входить у звичку, якої нелегко позбутися. Біхевіористи стверджують, що таку модель поведінки можна замінити безпосередньою маніпуляцією стимулів та чинників, які викликали цей невластивий стиль поведінки. Для досягнення цієї мети біхевіористи користуються відповідно опрацьованою технікою та методами.

У розвиток та в удосконалення згаданого методу великий вклад внесли: Вольпе, Скінер, Штате і Штате, Бандура і Волтерс, Бандура, Айзенк, Джоне, Єйтс, Макс, Маврер і Маврер, Гільґард, Кімбе, Лазарус, Ланг і Лазовіч та багато інших.

Класичний біхевіоризм Джона Вотсона у визначенні предмета психологічного дослідження зайняв жорстку об'єктивістську позицію, викинувши повністю зі свого лексикону поняття "свідомість", "суб'єктивне" – те, що раніше було предметом інтроспективної психології. Проте така принциповість більше закриває проблеми вивчення психіки, ніж їх відкриває, більше висуває штучних труднощів, ніж. їх долає.

Усупереч сподіванням самого Вотсона – підібрати надійні ключі до оволодіння людською поведінкою – біхевіоризм виявився у практичному сенсі зовсім безпорадним. Якщо рефлексологія, зокрема в особі І. Соколянського, могла наочно підтвердити результати його теоретичних пошуків (робота з сліпоглухонімою О. Скороходовою), то Вотсон в цьому плані опинився майже з порожніми руками. Він продемонстрував надзвичайно абстрактне мислення психолога, позбавлене індивідуального підходу до розкриття своєрідності психіки окремої людини. Принципова чіткість об'єктивістського зразка виявилася практичною злиденністю, що для американського способу мислення було зовсім неприйнятним. Більше того, навіть чисто теоретично Вотсон показав лише можливість певної точки зору – принципово чистої, але разом з тим і надзвичайно безплідної, особливо якщо порівняти класичний біхевіоризм з павловським ученням або рефлексологією Бехтерева.

Екзаменаційний білет № 7 Проблема інтеграції міждисциплінарних досліджень та застосування системного підходу при вивченні індивідуальної своєрідності особистості

Вивчення індивідуальності в психології має більшу історію, і навряд чи найдеться інший об'єкт досліджень, що розглядали б настільки активно з різних сторін. На монопольне дослідження індивідуальності претендують багато областей знань, але будь-який вузький підхід "...до психології індивідуальних розходжень – перешкоджає інтеграції знань про закономірності формування індивідуальних розходжень, про ті закономірності, які далеко виходять за рамки особливостей якогось конкретного феномена й мають загальний характер". Прагнення сформувати міждисциплінарний підхід до дослідження індивідуальності обумовлено різнобічністю подань про неї й ще більшою різнобічністю самого явища.

Вихідним моментом у вивченні індивідуальності прийнято вважати унікальність, індивідуальна своєрідність як неповторне сполучення всіх ознак, що відрізняють одну людину від іншої. "Поняття "унікальний", що означає "єдиний у своєму роді", є, без сумніву, родовим для конструкта "індивідуальність" – центрального елемента науки про людські розходження...". Неповторність – це більша цінність, оскільки вона встановлює рівність людей по факту народження. Більші й малі дарування рівні тим, що кожне з них не можна замінити.