114. Політика українізації: причини , перебіг, наслідки.

Квітень 1923 р. – проголошення в СРСР курсу накоренізацію.

Коренізація– це надання народам СРСР можливості розвивати власні культури, мови,готувати національні кадриз метою посилити вплив комуністичної партії в національних районах.

В Україні коренізація набула характеру українізації:

- підготовка та залучення кадрів із представників української національності;

- запровадження в усіх установах та навчальних закладах української мови;

- видання книжок, газет, журналів українською мовою;

- глибоке вивчення національної історії, відродження традицій;

- створення умов для розвитку мови та культури всіх національних меншин, які мешкали в Україні.

Українізацію підтримали такі державні діячі УСРР як М.Скрипник, О.Шумський, В.Затонський.

У жовтні 1921 р. відбувся Всеукраїнський церковний собор, на якому було утворено Українську автокефальну (самостійну) православну церкву (УАПЦ) та обрано першого митрополита УАПЦ. Ним став В. Липківський.

Можна виділити такі наслідки:

1.Усунення від влади відвертих шовіністів першого секретаря ЦК КП(б)У Е. Квірінга та другого секретаря Д. Лебедя, який проголосив теорію боротьби двох культур, прогресивної, революційної, міської російської та контрреволюційної, відсталої сільської української культури. В їх боротьбі українська культура мала відступити і загинути.

2.Розширення сфери вживання української мови в державному житті.

3.Зростає кількість українців у партійному і державному апараті. Так, у 1923 р. їхня частка була 25–35%, а у 1927 р. – 52–54%.

4. Найбільший вплив "українізація" справила на розвиток національної освіти. Вона збіглася в часі з розгортанням більшовиками так званої культурної революції, одним з головних напрямків якої була ліквідація неписьменності. У 1930 р. в Україні почали впроваджувати загальнообов’язкове початкове навчання.

5.Різко збільшувалась кількість української преси.

6.Україномовні стаціонарні театри в 1931 р. складали 3/4 всіх театрів в Україні; в 1927/29 рр. у Києві збудовано найбільшу в Європі на той час кіностудії.

Слід сказати, що жодна з республіканських "коренізацій" не зайшла так далеко як українська. За десять років "українізації" (1923–1933) українці перетворилися на структурно повноцінну націю.

Проте, на початку 30-х років "українізацію", яку слушно називали Українським Відродженням, почали поступово згортати. Розпочинається боротьба з буржуазним націоналізмом, на хвилі цієї боротьби застрелилися М. Хвильовий та М. Скрипник (1933 р.), що стало своєрідним сигналом кінця "українізації". Остаточно політика "українізації" була згорнута в 1938 р., коли вийшла постанова Раднаркому УСРР про обов'язкове викладання російської мови в усіх неросійських школах, яка сприяла процесу русифікації. Загалом курс на “українізацію” був тактичним кроком, який не відповідав стратегічним планам комуністичної партії.

116.Голодомор 1932-1933 рр.

Найжорстокішим злочином комуністичного режиму проти українського народу був голодомор 1932— 1933рр. Ця спланована проти українського селянства акція повинна була ліквідувати основу української нації і національного відродження, унеможливити протисто­яння радянській владі. Аналіз тодішніх подій перекон­ливо засвідчує, що в українському селі мали місце всі елементи політики геноциду. Отже, не посуха, яка у 1931 р. охопила степові райони, була причиною голодо­мору (г/1934 р. посуха мала спустошливіший харак­тер, однак голоду тоді не було),а цілеспрямована зло­чинна політика більшовицького керівництва.Такого висновку дотримуються і члени Міжнародної комісії з розслідування голоду в Україні (до її складу входили провідні юристи світу), яка працювала в 1988—1990 рр. Та й сам Сталін визнавав, що загальний врожай зерна в 1932 р. перевищував урожай 1931 р. Інакше кажучи, харчів не бракувало. Проте держава систематично кон-фісковувала більшу їх частину, ігноруючи заклики і попередження українських представників з місць. Це прирекло мільйони людей на смерть від голоду, який неможливо назвати інакше, як штучний. Спроби проти­діяти насильству жорстоко придушувалися.

Голод, що поширювався протягом 1932 р., набув найстрашнішої сили на поч. 1933 р. Залишившись без хліба, селяни їли мишей, пацюків та горобців, кісткове борошно і кору дерев. Мали місце численні випадки канібалізму. Конфіскації збіжжя продовжувалися, не­зважаючи на те, що з голоду вимирали цілі села. За вказівкою Молотова, московського емісара, який керував хлібозаготівлею в Україні, коли хліба не було, забира­ли сухарі, картоплю, сало, соління, тобто всі запаси їжі. Купи зерна і картоплі, зібрані на залізничних станціях для вивезення в Росію, нерідко гнили просто неба. Але охорона не підпускала до них селян. 7 серпня 1932 р. ВЦВК і РНК СРСР ухвалили постанову «Про охоро­ну соціалістичної власності», за якою за крадіжку кол­госпного майна вводилася «вища міра соціалістич­ного захисту» — розстріл з конфіскацією всього майна або позбавлення волі на термін не менше 10 років. Як крадіжка кваліфікувалася навіть спроба принести до­дому з колгоспного поля жменю зерна, щоб нагодувати голодних дітей. Не дивно, що сучасники називали цей закон «законом про п'ять колосків».

Намагаючись врятуватися, тисячі селян ішли до міста, де весною скасували хлібні картки і можна було купи­ти хліб. Однак сільським жителям хліб продавати за-боронилося.Селянам не дозволялося також найматися самостійно на роботу на промислові підприємства, пе­реходити або переїжджати в Росію. На кордоні з нею, як і з Румунією і Польщею, стояли загороджувальні загони,які розстрілювали втікачів з України. Незва­жаючи на те, що й шляхи, які вели до міста, були блоковані, тисячі сільських жителів пробивалися туди, але не знаходили порятунку і вмирали на вулицях. У Харкові, Одесі, Дніпропетровську, Полтаві, Києві кож­ного ранку збирали і вивозили до братських могил померлих від голоду селян. Прагнучи врятувати від голодної смерті дітей, селяни везли їх до міста і зали­шали в установах, лікарнях, просто на вулицях.

Загалом же, за різними підрахунками, від голодомору 1932—1933 рр. в Україні загинуло від 3 до 9 млн чол. Особливо болісно лихо відбилося на дітях: у багатьох сіл після голоду закривалися школи — їх більше ніко­му було відвідувати. Цим самим підривалася етнічна основа становлення української нації — село, знищу­вався той прошарок, від якого залежали процвітання суспільства, здатність його до розвитку.