Національно-визвольні повстання українського народу 20-30 рр. ХviIст.

Після Хотинської війни укр.-польські відносини знову загострились. Козаки вимагали від польського уряду виконання його обіцянок, зокрема: збільшення платні за службу у війську, розширення козацького реєстру, привілеїв для православної церкви, зобов’язання не чинити перешкод походам проти турків і татар. Не дочекавшись відповіді, козаки відновили походи проти Криму, король і шляхта були роздратовані такою поведінкою.

Восени 1625 р. козацька У. знову повстала. Для приборкання козаків король спрямував в У військо Конецпольського. Назустріч йому вийшли козаки під проводом нового гетьмана Марка Жмайла. В урочищі Мед вежі Лози козаки завдали шляхетському військові великих втрат. Це змусило польське командування вдатися до мирних переговорів, які було завершено укладанням компромісної угоди.

Від козаків Куруківську угоду підписував Михайло Дорошенко, обраний гетьманом замість Жмайла. Договір передбачав козацький реєстр на 6 тис.; ті ж хто не увійшов до списку, мусили повернутися до маєтків своїх власників. Одна тисяча козаків мала постійно перебувати на Запоріжжі, щоби перешкоджати втечам селян. Козаків зобов’язували не втручатися в релігійні справи, відмовитися від морських походів, а також не підтримувати зносин з іншими державами. Куруківська угода посилила суперечності між козаками – тими, хто потрапив до реєстру і тими, хто лишився поза ним.

Нереєстрові обрали гетьманом Тараса Федоровича більше відомого під прізвиськом Трясила. Низівці під його проводом 1630 р. вирушили в напрямку до Черкас. 8 червня в Переяславі було укладено компромісне перемир’я.

В лютому 1635 р. сейм Речі Посполитої затвердив спеціальну постанову „Про припинення козацького свавілля”, і на територію Наддніпрянщини було введено загони коронного війська.

Будівництво Кодака вкрай обурило запорожців. Вони обрали гетьманом Івана Сулиму, який розробив план зруйнування Кодака й розіслав універсали із закликом до боротьбі. На початку серпня 1635 р. козацьке військо виступило з Січі.

Діючи швидко й несподівано, запорожці легко оволоділи Кодаком і частково зруйнували фортецю. Наприкінці серпня розпочався похід проти запорожців. Зрадники схопили козацького ватажка та його найближчих помічників і видали їх полякам. У листопаді 1635 р. Івану Сулиму засудили до страти. Крім того, уряд Речі Посполитої вирішив вилучити з реєстру всіх неблагонадійних. Це стало приводом до нового повстання. Народний рух охопив усю Україну.

Наприкінці 1637 р. проти повстанців вийшло польське військо під проводом Миколи Потоцького. Втративши надію на перемогу, козаки вирішили капітулювати й на вимогу Потоцького видали Павлюка і ще чотирьох ватажків, яких згодом стратили у Варшаві. Повстання, хоч і зазнали поразки, сприяли зростанню національної свідомості українців та накопиченню ними досвіду для майбутніх визвольних змагань.

42. Розвиток козацтва за часів отамування Конашевича-Сагайдачника і Дорошенка

Петро Конашевич-Сагайдачний прославився не лише у ратних справах. Одночасно боровся за релігійні та культурні права українського народу. Першим з гетьманів поширив свою діяльність на Київ, зробивши його знову політичним, культурним і релігійним центром України. З його ім'ям пов'язане народження Київської колегії, що згодом перетворилася на знамениту Києво-Могилянську академію. Адже і сам мав на той час вищу освіту — закінчив Острозьку академію.

Оцінюючи життєвий шлях Сагайдачного, слід зауважити, що ніхто з його сучасників чи істориків нового часу не заперечував полководчого хисту цієї людини. Що ж до його політичного кредо, то воно викликало (і продовжує викликати) суперечки та наукові дискусії. Безумовно, гетьман був обережним і прагматичним політиком. Відкрита військова конфронтація з польським урядом здавалася йому менш прийнятною, ніж шлях переговорів і компромісів. Вони приносили певні успіхи, але були й невдачі.

Разом з тим ми не повинні ігнорувати великого внеску Петра Сагайдачного у розвиток визвольного руху в Україні. За його безпосередньою участю 1620 р. відновила свою діяльність православна церковна ієрархія, що було далекоглядною політичною акцією. Не можна недооцінювати і піклування гетьмана про розвиток Київського та Львівського братств, його матеріальну підтримку школами, прагнення дати освіту десяткам молодих людей. Так, переплітаючись, доповнюючи або суперечачи одна одній, ці риси характеру створювали цілісний і самобутній образ Петра Конашевича-Сагайдачного — відомого політичного діяча першої половини XVII ст., козацького ватажка, просто людини.

На доказ цих тез подаємо таке: невідомий автор "Історії Русі в" писав, "що спокійний правитель Гетьманства полагоджував внутрішній нелад урядовий і військовий, поборював завзято уніатство, повертав з нього церкви, і в тому числі і соборну Київську Софію, будував заново їх, і зокрема спорудив Братський Київський монастир на Подолі. Надав тому монастиреві заможні села і поновив у ньому з допомогою Митрополита Київського Петра Могили стародавню Київську академію, засновану з часів останнього хрещення Русі, але від нашестя на Русь татар приховану по різних монастирях і печерах...".

Нагадаємо ще про деякі великі діяння гетьмана, які давно вже оспівали і його сучасники, й нащадки. Це особлива опіка над Київським Богоявленським братством, до якого він увійшов з усім Військом Запорозьким; пожертва у кілька тисяч польських злотих на поновлення Богоявленського монастиря і на утримання братської школи, через що і називають його ктитором братського монастиря; побудова козацької церкви св. Василія на садибі нинішнього Флорівського монастиря. Не забув Сагайдачний і про свою задністровську батьківщину, заповівши півтори тисячі золотих червінців школі Львівського братства. Виявив він немалу турботу і про інші монастирі, церкви і школи; у своєму заповіті велів нажите ним майно (а став гетьман до кінця життя людиною небідною) віддати "...на науку і на навчання діток християнських при церкві Успіння Пречистої Богородиці, на виховання бакалаврів учених й на вічні літа задля пожитку їхнього офірував". Петро

Конашевич у добродійництві наслідував традицію, що вже якщо не склалася, то починала складатися. Але масштаби його пожертв були набагато більшими. Як і сам він був набагато більшою за всіх своїх попередників постаттю нашої історії. Ця постать була створена справді саме для такого часу.

"Своїм політичним тактом Сагайдачний був чоловік видатний для свого часу і вельми корисний для народного діла. Вернувши Україні її споконвічний громадський виборний лад у церковному та світському житті, що виходив з інстинктів українського народу, Сагайдачний додав народові сили до дальшої боротьби, а разом із тим і змоги вести ту боротьбу", — так писав Володимир Антонович.

"Сагайдачний поєднував здібності військового вождя з видатною талановитістю державного діяча... Він повів козацтво шляхом слави, він повернув козацтву славу..., він повернув Києву його колишнє становище політичного, церковного та культурного осередку. Головне ж, він поновив державне значення козацькому народові... Без Сагайдачного не було б складено основ Гетьманської держави 1648 року... В добі Петра Сагайдачного є ще важлива риса: в ній ясно виявлена ідея соборності, єдності України. Виявлене не в теорії, а в самому житті", — це слова Н. Полонеської-Василєнко.

Вперше згадується в джерелах у 1621 році, коли він командував полком у Хотинському битві з турками. М. Дорошенко був висуванцем тієї частини козацько-старшинської верхівки, яка шукала компромісу з польським урядом. Будучи обраний козаками гетьманом під час селянсько-козацького повстання проти Польщі, Дорошенко підписав між старшиною і польським воєначальником С. Конецпольським 1625 року, яке стало першим юридичним оформленням полково-сотенної організації козацтва. Гетьман українських реєстрових козаків у 1625-1628 роках.

Підтримував дружні стосунки з кримськими татарами. Так, дотримуючись угоду про взаємодопомогу, укладену між Запорізькою Січчю і Кримським ханством у 1624 році, організував похід козаків до Криму для підтримки хана Мехмеда-Гірея III і калги Шахіна Гірея, які боролися з турками і протурецької угрупуванням в Криму. Убитий в бою з турками.

Союз запорожців з Кримом проти Османської імперії зберігався і після смерті Михайла Дорошенка.