28. Культура Галицько-Волинської держави.

Галицько-Волинське князівствов силу свого географічного положення та історичної долі знаходилося під постійнимвпливом різних культур—європейського католицизмуіправослав'ятаазійського китаєцентризмутаісламу.

Це спричинило постання нової галицько-волинської культури, яка успадкувалатрадиції Київської Русійувібрала у себе багато новацій сусідніх держав. На сьогодні більшість відомостей про цю культуру маємо зписемнихіархеологічних джерел.

Головними культурними центрами князівствабуливеликі містаіправославні монастирі, які водночас відігравали роль основнихосвітніх центрівдержави.

Провідну рольу культурному житті країнизаймала Волинь, а саме містоВолодимир, давнішняцитадель Романовичів.

Другим за значенням культурним центром був Галич, відомий своїммитрополичим собором, церквоюсв. Пантелеймона, а також пам'ятками письменства —Галицько-Волинським літописомтаГалицьким євангелієм.

До найбільших і найвідоміших монастирів князівствавходилиПолонинський,БогородичнийтаСпасськиймонастирі.

Образотворче мистецтво

князівства знаходилось під сильним впливом візантійського.Галицько-Волинські ікониособливоцінувалися у Західній Європі. Чимало з них потрапило допольських храмів після завоювання князівства.

Мистецтво іконопису галицько-волинських земель мало спільні рисизмосковськоюіконописноюшколою14 — 15 століть.

З розвитком міждержавної торгівлі та проведенням активної зовнішньої політики, на руських землях поширились латина,універсальна мовазахідноєвропейськогоцивілізаційного простору.

Розвиток культуривГалицько-Волинськомукнязівстві сприявзакріпленню історичних традицій Київської Русі.Протягом багатьох сторіч ці традиції зберігались вархітектурі,образотворчомумистецтві,літературі, улітописахтаісторичнихтворах.

Проте водночас західно-руськіземлі потрапили під культурний вплив Західної Європи, дегалицько-волинські князіізнатьшукалипротидіюагресіїзіСходу.

29. Боротьба за Руську спадщину. Входження уз до складу вкл.

У XIV ст. історичні події розвивалися у вкрай не­сприятливому для Русі-Українинапрямі:

вона була ослаблена золотоординським ігом;

припинилася галиць- коволинська князівська династія;

посилилися агресивні сусіди, насамперед Польща, Угорщина, Литва.

У резуль­таті з сер. XIV ст. українські землі підпадають підвладу кількох країн. Зокрема, в1349р.Польщеюбула захопленаГаличина.

Протягом 1370—1387 рр.Галичи­ноюволоділа вжеУгорщина,

а у 1387р., за короляЯгайла,Галичина та Холмщинаостаточно були приєднані доПольщі.Молдавське князівствозахопилоБуковину, аУгорщина—Закарпаття.

Утвердження Литви на українських землях

Ослабленням Русі-України скористалося й Литовське князівство. Оточене непрохідними для кіннотиліса­ми й болотами, воно булонедосяжнедлямонголо-та-тарських орд. У запеклій боротьбі знімецькими хрес­тоносцями, які насувалися зпівночі, розрізнені язич­ницькі литовські племена об'єднались усильну держа­вупід керівництвомкнязяМіндовга.

Вже в першій пол. XIVст. литовці захопилиполовинуБілорусі.

У 30-х роках XIVст. вони почали завойовуватиукраїн­ські землі:Дорогачинську,Берестейську,Турово-Пинську,Прип'ятську.

У 1340р. литовський князьЛюбарт-Дмитростаєгалицько-волинським князем, але в1349р. втрачаєГаличину, залишаючи засобою лише Волинь.

У 50-х роках XIVст. зослабленням Золотої Ордирозпочався наступЛитвинаПодніпров'я. Його очоливстарший братЛюбарта-Дмитравеликий князь литов­ськийОльгерд Гедимінович(1345—1377), який рішуче проголосив, що «вся Русь просто повинна належати литовцям». У1355—1356рр. він захопивЧернігово-Сіверщину, а в1362р., розгромивши задопомогою укра­їнців нар. Сині Води(нині р. Синюха, ліва притока Пд. Бугу, на території Кіровоградщини)монголо-татар-ське військо,остаточно приєднав доЛитовської держа­ви Київщину,ПоділляіПереяславщину. У1377р., після тривалої боротьбиОльгерда з Польщею, доЛитвиуві­йшлиБерестейський,ВолодимирськийіЛуцькийуді­ли. Підпорядкувавши собі приблизно половину земель 'Київської Русі,Велике князівство Литовськесталонай­більшимв Європі. Столицею держави та резиденцією великих князівбуломістоВільнюс (Вільно).

В історіографії склалися різні погляди на характер литовської експансії, природу та сутність самої держа­ви. Зокрема,радянська історична школа, виходячи го­ловним чином із російських національних інтересів, розглядала литовську присутність на українських зем­лях якпрояв«колоніального загарбання» та «націо­нального поневолення». Значна ж більшість тихукраїн­ських істориків— як давніших, так і сучасних, — які обстоювали й обстоюють національні інтереси україн­ського народу, трактуєлитовцівяквизволителів ко­лишніх українських князівствз-під Золотої Орди, що набагато, порівняно з Московським князівством,скоро­тило монголо-татарське ігона наших землях.

Утвердження литовського правлінняна теренах ослабленої Русі-України відбувалосяпрактично без опо­ру з бокумісцевого населення. Це пояснювалося тим, що литовські князі, діючи за принципом-«захоплюю­чи, звільняємо^(українські землі від золотординців), виявляли незміннуповагу до тутешніх звичаїв, прого­лошуючи: «Ми старини не рушаємо, а новини не вво­димо». Пребуваючи на значно нижчому рівні суспільно-політичного і культурного розвитку порівняно з людні­стю приєднуваних територій,литовці потрапляли під вплив її державних і громадських форм, релігії, побуту, писемності.Руська(українська й білоруська) мова ста­ла державною уЛитовському князівстві, нею велося все діловодство, писали літературні твори. В основіЛитов­ських статутів(1529, 1566, І588 рр:) — кодексів серед­ньовічного права Великого князівства Литовського, як засвідчує історико-правова наука,лежали звичаєві і пи­сані норми українського права, тобто «Руської прав­ди» тазвичаєвого права, які побутували утрадиціях українськогонароду ще за доби Київської Русі.Право­славна церквауЛитовськійдержавітакож зберігаламіцні позиції, зокрема, великий князьОльгердта 10 з 12 йогосинів були православними. Самі українські землі спершу порах перебували у становищі удільних кня­зівств, очолюваних князями — членами литовського великокнязівського роду.Українська знать, зберігаючи свої володіння, отримувалаправо обіймати найвищіад­міністративні посадиі томувідчувала себе співгосподарему Литовській державі. Офіційнийтитул литов­ського князя розпочинався словами: «Великий князь Литовський і Руський». Тому й державу ряд істориків визначають якЛитовсько-Руську.

Велике князівство Литовське, складаючись на 90 % із українських та білоруських земель, певною мірою нага­дувалоКиївську Русь. Майже докін. XIV ст. воно булосвоєрідноюфедерацією напівнезалежнихземель,рівно­правнимисуб'єктами якої виступалиКиївщина, Чер-нігово-Сіверщина,.Волинь та Поділля.

Правда, руськадинастія Рюриковичівпоступиласялитовським Гедиміновичам:київськимічернігово-сіверськимудільними князями сталисини' Ольгерда

Воло­димиріДмитро-Корибут; на

Волині княжив молодший брат великого князя Любарт, а після нього —ЛюбартівсинФедір; наПоділліправили племінникиОльгер­да—князі Коріатовичі.

Проте за одне-два покоління за виглядом, мовою та поведінкою литовські правителі настільки пристосува­лися до місцевих звичаїв України і Білорусі, що вже нагадували своїх попередників — Рюриковичів.Вони розглядали свої завоювання, власне, як місію «збиран­ня земель Русі» й користувалися цим приводом задов­го до того, як його запозичила Москва — міцніючий суперник литовців у змаганнях за київську спадщину. Саме томуМ. Грушевськийдоводив, що Велике князів­ство Литовське зберегло традиції Київської Русі більшою мірою, ніж Московія.