101. Зовнішня політика гетьмана Скоропадського

Значними були успіхи гетьманської України в зовнішній політиці. Вона поширила дислокацію україн­ських консульських установ на 22 країни та окремі регіони. Що ж до дипломатичних зносин, то вони існу­вали з 12 державами світу: Австро-Угорщиною, Бол­гарією, Туреччиною, Фінляндією, Швецією, Іспанією, Данією, Голландією та ін. Першочергового значення український уряд надав налагодженню добрих відносин з Німеччиною. Чималі зусилля українського посла в Берліні Ф.Штейнгеля, його безпосередні контакти з німецьким канцлером сприяли тому, що 2 червня 1918 р. Німеччина офіційно визнала Українську Державу. Укра­їнсько-німецькі стосунки значно поліпшилися після візитів до Берліна у вересні 1918 р. глави уряду Ф.Ли-зогуба та гетьмана П.Скоропадського.

Правда, водночас гетьманський уряд дав німецько-австрійським окупантам нові «законні» підстави для пограбування України. Він підписав у вересні 1918 р. торговельний договір з Німеччиною і Австро-Угорщи­ною, за яким з України мало бути вивезено не менш як 100 млн пудів хліба, 11 млн пудів м'яса (у живій вазі), 300 тис. голів овець, 400 тис. пудів сала, 2 млн пудів м'ясних консервів, багато іншого продовольства й про­мислової сировини. Нова економічна угода ще більше посилювала залежність України від західних союзників. До того ж Австро-Угорщина займала щодо Української Держави вичікувальну позицію, зволікаючи з ратифі­кацією Брестського мирного договору.

Визначним досягненням української дипломатії ста­ло підписання 12 червня 1918 р. в Києві прелімінар­ного(попереднього) миру з Раднаркомом РСФРР. У ньому Радянська Росія визнавала незалежність Україн­ської Держави. Також було прийнято постанови про припинення воєнних дій на фронтах, взаємну евакуа­цію громадян, обмін консульськими представництвами.

Однак українська та російська делегації не знайшли спільної мови в питаннях про кордон, про поділ дер­жавного майна та боргів царської Росії. З листопада 1918 р. російська делегація відбула з Києва до Москви, що означало припинення переговорів.

Активною була політика гетьманського уряду, спря­мована на включення до складу України українських етнічних земель, які перебували під владою Росії (північні повіти Чернігівщини, західні й південно-західні повіти Воронезької й Курської губерній), Польщі(Підляшиїя й Холмщина),Румунії(Північна Бессарабія).Було підписано попередній договір з Кри­мом, який на автономних засадах мав увійти до складу України. Однак надто короткотривалим був період прав­ління П.Скоропадського, щоб остаточно вирішити зга­дані проблеми.

102. Розбудова української національної армії за часів гетьманату

Військове будівництво. Розбудову гетьманської держави ускладнював брак українського війська. Спадщина, яку дістав гетьманський уряд від Центральної Ради, була мізерною - дивізія у складі п'яти полків та двох дивізіонів загальною чисельністю 5 тисяч вояків. Крім них. був іще полк Січових стрільців під командуванням Є. Коновальця та сформована в Австрії з полонених українців дивізія сірожупанників, яка дислокувалася в Києві та Чернігові.

На початку квітня 1918 р. Центральна Рада розробила план організації українських збройних сил, що їх мали б формуватися за територіальним принципом. Але план не було втілено в життя. Напередодні гетьманського перевороту німці роззброїли дивізію сірожупанників та полк Січових стрільців.

Новий уряд заходився втілювати проект свого попередника. Для підготовки військових кадрів заснували спеціальні школи. У липні 1918 р. було сформовано гвардійську Сердюцьку дивізію з 5 тисяч осіб, укомплектовану молоддю від 18 до 25 років переважно з хліборобів та заможних селян.

Оголошено й розпочато мобілізацію. Проте гетьманський уряд виявляв певну обережність: були серйозні підстави побоюватися, що загальна мобілізація молоді може поповнити армію більшовицькими, антиукраїнськими елементами. З іншого боку, цей процес усіляко гальмували німці, які запевняли гетьмана, що для захисту України досить німецьких та австрійських військ. Тому мобілізацію припинили і відклали до листопада 1918 р.

Улітку 1918 р. гетьман дав наказ військовому міністрові поновити козацтво як окремий суспільний стану та резерв війська. Окремим універсалом це було здійснено у Чернігівській, Полтавській губерніях (там козацтво існувало і до революції) та на Слобожанщині. Козаки кожної губернії утворили кіш на чолі з кошовим отаманом, який підпорядковувався безпосередньо гетьману. Поновлюючи козацтво, правитель держави прагнув, по-перше, створити заможну, із сильними історичними традиціями верству населення; по-друге, мати надійне, не зіпсоване більшовицькою агітацією військо. Крім того, гетьман сподівався наблизити до Української держави традиційно козацькі регіони, передусім Донеччину і Кубань.

Восени 1918 р. розпочалося формування Особливого корпусу, який складався переважно з російських вояків, котрі залишилися в Україні й не хотіли служити в Червоній армії. Гетьманський уряд вирішив скористатися з їхніх антибільшовицьких настроїв та військового досвіду. Корпус організаційно не входив до української армії, підпорядковувався безпосередньо гетьманові й дислокувався на українсько-російському прикордонні, між Путивлем і Сумами.

Загалом українська армія того часу нараховувала бл. 65 тис. осіб, хоча планувалося створити 300-тисячну армію.

Після тривалих переговорів із німцями гетьманський уряд домігся передачі Україні деяких військових суден Чорноморського флоту, захоплених німцями.

Отже, загалом, якщо не враховувати подальших мобілізацій та Особливого корпусу, військові сили України були мізерними.