70. Гетьман Іван Самойлович та його боротьба…

Побоюючись сильної гетьманської влади, старшина три місяці зволікала з виборами наступника Д. Мно­гогрішного. Нарешті в червні 1672 р. поблизу Конотопа новим гетьманом обрали генерального суддю Івана Самойловича (1672—1687). Царські представники по­новили з ним договір — т. зв. Конотопські статті, які доповнювали Глухівські 1669 р. деякими додатками про обмеження гетьманської влади:

1) новообраному гетьманові заборонялось без царського указу й стар­шинської ради висилати посольства до іноземних дер­жав і, особливо, підтримувати відносини з гетьманом Дорошенком;

2) козацькі посли не мали права брати участь у переговорах із представниками польського уряду в Москві у справах, які стосувалися Війська Запорізького;

3) лівобережним полкам заборонялося надавати військову допомогу Правобережній Україні, в її боротьбі проти Польщі;

4) гетьман не мав права позбавляти старшину посад або карати без згоди стар» шинської ради чи вироку військового суду;

5) Скасо­вувалися компанійські полки, що були реальною військо­вою силою, на яку міг опертися гетьман.

Новий володар гетьманської булави був сином свя­щенника, за що отримав прізвисько «Попович», досить освічений і розумний, закінчив Києво-Могилянську колегію. У своїй політиці спирався на старшину, щедро роздаровуючи їй землі, створив корпус молодших офі­церів для дітей старшини, усі питання вирішував зі стар­шинською радою, надаючи державі аристократичного характеру. За його 15-річне гетьманування утвердили­ся державні форми Гетьманщини, що проіснували май­же ціле століття. І.Самойлович, безперечно, був україн­ським патріотом і мріяв про якнайбільшу самостійність України, зокрема у 1668 р. підтримав гетьмана І.Брюхо-вецького і взяв участь у повстанні проти засилля мос­ковських воєвод в Україні. Він вважався добрим полі­тиком й адміністратором, але, за словами історика Д.До­рошенка, був занадто честолюбною людиною, яка не вміла і не хотіла жертвувати інтересами особистої кар'єри для загального добра. Нерідко він робив усе, що вима­гав від нього московський уряд, але за це випрошував для себе нові маєтки. Таким же шляхом ішла й козацька старшина.

У зовнішній політиці гетьман приділяв велику увагу з'єднанню всіх козацьких земель під своєю булавою, виступив проти намагань Запоріжжя проводити окрему політику. Вороже ставився до Польщі й не довіряв їй, стояв за порозуміння з Туреччиною й Кримом. Не хотів ділитися владою з П.Дорошенком, тому наполягав пе­ред московським урядом на війні з правобережним геть­маном. У березні 1674 р. І.Самойлович був проголоше­ний гетьманом обох боків Дніпра, а у вересні 1676 р. Дорошенко вручив йому гетьманські клейноди. Правда, через два роки його разом із московськими союзника­ми витіснили з Правобережжя турки. У 1679 р. за на­казом І.Самойловича з Правобережної України, яка вже почала заселятися, було переселено на Лівобережжя тисячі людей, щоб не дати Ю.Хмельницькому можливо­сті черпати для себе нові сили. Це був відомий в історії «великий згін», у результаті якого майже вся Київщи­на перетворилася в пустелю.

Новим ударом по надіях І.Самойловича об'єднати Україну став «Вічний мир», укладений 1686 р. між польським та московським урядами. Гетьман рішуче виступив проти цього договору, насамперед проти пе­редачі полякам Правобережжя та Західної України. Він також не хотів знищення Кримського ханства, яке зали­шалося чи не єдиним його ймовірним союзником. Про­те навесні 1687 р. Самойлович на чолі 50-тисячної армії змушений був вирушити в похід проти Криму разом із 150-тисячним московським військом під проводом князя В.Голіцина. Але татари підпалили степ і тим самим зробили неможливим їхнє подальше просування.

Відповідальність за кримську невдачу звалили на гетьмана І.Самойловича. У цьому були зацікавлені як московські воєводи на чолі з В.Голіциним, які мали можливість реабілітувати себе за невдало проведену операцію, так і українська старшина, що була невдово-лена користолюбством гетьмана, роздачею посад за ро» динним принципом, підпорядкуванням, що було ним. схвалено у 1685 р. української церкви московському патріархові тощо. Багатьох приваблювали значні ба­гатства, якими володів І.Самойлович, і прагнення по­живитися ними у разі усунення його від гетьманства. У доносі, поданому старшиною В.Голіцину, І.Самойло­вича звинувачували у прагненні відірвати Гетьман­щину від Московії, зв'язках із татарами, підпаленні степу та інших гріхах. У результаті, його було заарештовано, позбавлено гетьманства і разом із родиною, окрім сина Григорія — чернігівського полковника, якого по-звіря­чому закатували, відправлено на заслання до Сибіру. Гетьманські багатства були конфісковані, більша час­тина їх була забрана до царської казни.

Отже, гетьман І. Самойлович, як і його попередник Д. Многогрішний, став жертвою змови старшини, яка, звичайно, не без московського впливу, знову зрадила Україну, промінявши її загальнодержавні інтереси на свої станові.