4.3 Адміністративні (нарощу вальні, поступові) рішення

Як ми вже мали можливість переконатися, основна критика раціональної моделі базується на кількох основних припущеннях. По-перше, бажання максимально збільшити корисність. Велика увага також приділяється довгостроковим наслідкам за рахунок прорахування короткострокових ефектів, потребі чітко сформулювати задачі. Спостерігається сильна упередженість перед економічним визначенням затрат, вигод та їх взаємодії. Велика кількість вчених та теоретиків (зокрема, К. Ліндблом [16], Г. Саймон, Нобелівський лауреат [5]) вийшли за межі цієї критики і відстоюють думку, що індивідуальні рішення й зміни у цілому приходять через процес 'приросту'. 'Приріст', на противагу раціональності, наголошує на прийнятті рішень за допомогою серії обмежених послідовних порівнянь з відносно вузьким набором альтернатив і використовує „статус кво", а не абстрактні завдання, як ключовий елемент. 'Приріст' зосереджує основну увагу на короткострокових, а не довгострокових наслідках, на найбільш важливому наслідку, а не на всіх можливих, і застосовує менш формалізовані методи вимірювання затрат та прибутків (користі). Відмінності між раціоналістами та адміністраторами (інкременталістами) - дуже різкі.

По-перше, метою нарощувального підходу є не максимізація, а досягнення певного задовільного результату. Там, де раціоналіст прагне максимізувати вигоду на всіх фазах процесу прийняття рішень, інкременталіст намагається „задовольнити", якщо використати термін економіста Герберта Саймона. „Задовольнити" означає прийняти рішення, яке є задовільним, яке дає вигоду, яка задовольняє, є достатнім для потреб даної ситуації. Інкременталіст приймає, усвідомлює той факт, що мабуть неможливо взяти все з даного рішення, і що є сенс у тому, щоб розраховувати хоча б на „пів-буханки хліба". Більше того, з точки зору інкременталіста, бажання „добратися до місяця” (тобто отримати, забезпечити все, прийнявши те чи інше рішення), кожний раз, коли іде процес вибору та прийняття рішення, є нераціональним, тому що у такий спосіб можна дуже швидко використати всі наявні ресурси, і тому, що „така раціональність”, власне не буде ефективною з точки зору витрат (знову ж таки, роблячи припущення, що це було б можливим).

По-друге, інкременталісти приймають не довгострокові, а короткострокові рішення, тобто застосовують принцип обмеженої раціональності. Хоч інкременталізм і не відкидає ідею про важливість довгострокових наслідків, він, все ж таки, наголошує на виконанні (задоволенні) короткострокових потреб і вирішенні короткострокових проблем. Інкременталісти почувають себе досить зручно як „особи, які вирішують проблеми”, відгукуючись на поточні тиски і прагнучи згладити найгірші з них. Ліндблом - можливо найвизначніший представник цієї школи, - говорить про декілька аналізів, тобто, аналізи, які повторюються і продовжуються проводитися - а не про один, вичерпний аналіз, як до цього закликають раціоналісти. Ліндблом також підтверджує, що ефективним методом вирішення проблем і прийняття рішень є постійні до них доповнення.

По-третє, прихильники нарощувального підходу не намагаються охопити всі фактори, а виділити найважливіші, використовуючи неповну та незавершену інформації. Ліндблом та інші стверджують, що наголос в раціональній моделі на всеохоплюючій оцінці того, як певне рішення вплине на всі інші рішення, є нереалістичним. Вони стверджують, що просто неможливо наперед продумати всі можливі варіанти щодо того, як певний курс дій вплине на інші процеси прийняття рішення і на їх наслідки.