91. Комплекс сучасних українсько-російських відносин. Проблеми Криму, Чорноморського флоту та Севастополя

 Що стосується наших взаємин з північним сусідом, то чи не найголовнішим тут виступає синдром "поваги" до Росії. Спроба київських правлячих кіл будувати відносини з Москвою на братерських засадах є утопічно-ідеалістичною тому, що аналогу цьому поки що не знає міжнародна практика. Звідси й приреченість такої політики, її безперспективність, що постійно засвідчує життя, адже, як відомо, міждержавні відносини грунтуються виключно на пріоритетності національних інтересів, тобто на стратегічних імперативах. є неабиякі підстави стверджувати, що українсько-російські взаємини набули глобального звучання і значення.  З одного боку, між Російською Федерацією та Україною існує чимало невизначеностей і суперечок, пов'язаних з різними поглядами на майбутнє Співдружності Незалежних Держав, делімітацію і демаркацію кордонів, подвійне громадянство, вирішення проблеми Криму та Севастополя, базування Чорноморського флоту, енергозабезпечення, на активи колишнього Радянського Союзу, взаєморозрахунки тощо. З іншого боку, взаємовідносини з РФ є сферою життєвих інтересів України, яка є головним торговельним партнером, постачальником стратегічної сировини (передусім енергоносіїв) і розглядається Україною як потенційний стратегічний економічний партнер.  І все ж найважливішим є політичний чинник, що ускладнився існуванням ряду названих нами вище суперечностей і гострих проблем, що наклалися на несприйняття масовою свідомістю росіян факту втрати Росією статусу наддержави. Зусилля України в проведенні незалежної політики і набутті свого іміджу на міжнародній арені наштовхуються на вперте небажання РФ бачити у "ближньому зарубіжжі" рівних їй партнерів. Це значною мірою стосується й інших аспектів зовнішньої політики українсько-російських взаємин, особливе місце в яких посідає Крим, Севастополь і Чорноморський флот Російської Федерації.   У цьому ряду окремо стоїть проблема Чорноморського флоту Росії в Україні, яка давно вже переросла рамки суто військової і стала одним із факторів, що ускладнює загальнополітичний процес. наявність російської військово-морської бази в українському Севастополі суттєво ускладнює рух України до вступу в НАТО. Що ж до АРК, то володітиме запасами нафти і газу на його шельфі той, хто буде реально (в економічному відношенні) контролювати Крим (незалежно від державної приналежності). Військово-морська база в Севастополі дозволить ефективно захищати не тільки ці родовища, а й транспортні артерії з Центральної Азії, Кавказу та Близького Сходу в Європу. До того ж півострів має достатньо розвинуту інфраструктуру і благодатний клімат для міжнародного туризму - "ельдорадо" для приватного капіталу.    Як відомо, після розпаду СРСР Україна стала самостійною державою, а Крим - її невід'ємною складовою частиною. Проте варто звернути увагу на ряд проблем, що постають на шляху державного будівництва в Україні в цілому, і в Криму зокрема, і, так чи інакше, справляють вплив на українсько-російські стосунки. Політична ситуація в Криму сьогодні характеризується наступними комплексними проблемами, які негативно можуть вплинути на розвиток політичних процесів в АРК.   Перша з них полягає в недостатній урегульованості стосунків між центром і автономією. Друга - пов'язана з розвитком внутрішньої політичної ситуації в самій АРК, а саме: відсутність злагодженої роботи між гілками влади в автономії, погіршенням життєвого рівня кримського населення, що, в свою чергу, провокує зростання серед них сепаратистських і лівих настроїв, небезпечне зниження довіри до центральних органів влади та вищих посадових осіб України. Третя комплексна проблема пов'язана з облаштуванням депортованих народів, складною міжконфесійною та міжнаціональною ситуацією на Кримському півострові. Таким чином, перед органами державної влади України, у першу чергу, стоїть завдання нейтралізації негативних тенденцій, вироблення основ державної політики щодо Криму на найближчу, середню та довгострокову перспективу.   У руслі "Великого Договору" між Україною і Росією було підписано рамковий договір про базування Чорноморського флоту Росії в Криму і Севастополі на умовах оренди. Так завершилося п'ятирічне (1992-1997 рр.) протистояння обох країн, коли вирішувалася не тільки і не стільки доля Чорноморського флоту колишнього СРСР, Криму чи Севастополя, а, в першу чергу, - майбутнє незалежної України. Тобто відбулося перетворення України з імперського сателіта на суверенну державу на міжнародноправовому рівні. У цьому і полягає історичне значення українсько-російського Договору, до якого Україна йшла довгих 82 роки.   З цього часу українські Крим і Севастополь та російський Чорноморський флот втратили нерозривну взаємозалежність і отримали різновекторність.  У контексті геополітичних інтересів Росії стосовно Чорноморського флоту покладено такі основні завдання:  а) військовий контроль над Кримом та морськими комунікаціями України, забезпечення військово-політичного тиску на неї;  б) досягнення панівного становища у Чорному морі з метою геополітичного впливу на Чорноморський регіон;  в) участь у локальних конфліктах на Кавказі та в Чорноморському регіоні в цілому.   Першорядність того чи іншого завдання ЧФ залежатиме від міцності позиції Росії на Кавказі або в Криму. Тобто Чорноморський флот, залежно від зміни геополітичної ситуації, змушений буде метатися між Кримом і Кавказом, що матиме неабиякий вплив на російсько-українські стосунки. зусилля Росії на Чорному морі концентруються, насамперед, на Севастополі, що є історично традиційним.  У гіпотетичній (на сьогодні) моделі перетворення Севастополя з військово-морської бази на торгово-економічний і рекреаційно-туристичний центр Криму російському Чорноморському флоту відводиться хоча й важлива, та все ж таки другорядна роль. Реалізація цієї моделі спільними зусиллями українського, російського і, не в останню чергу, західного капіталів у Севастополі привела б до демілітаризації цього українського міста і остаточного роз'єднання його з російським ЧФ.   Україна повинна залишатися, остаточно стати і бути суверенним, незалежним і рівноправним партнером, а не сучасним сателітом "великого сусіда". А для цього Україна має, і навіть повинна, розробити чітку національну стратегію розвитку в ХХІ столітті - стратегію побудови суспільства добробуту і справедливості, демократичної, правової, всебічно розвинутої держави.