82. Українське питання в період „холодної війни” і дипломатія урср

«Холодна Війна» — термін, який означає період міжнародної напруженості, ідеологічного та політичного протистояння внаслідок загострення відносин після другої світової війни між СРСР і США. З 1945 р. керівництво СРСР стало на шлях силової політики, територіальної експансії, створення сфер впливу. Це зумовило занепокоєння на Заході й спричинило конкретні жорсткі заходи щодо стримування радянської експансії. Адміністрація президента США Г. Трумена застосовувала у відносинах із СРСР політику т. зв. атомної дипломатії, розробляла плани його знищення. У березні 1947 р. Трумен висунув зовнішньополітичну доктрину, яка передбачала надання військової та економічної допомоги країнам, що протистояли комунізмові й розбудовували вільні демократичні суспільства (політика «стримування комунізму»). Отже, обидві сторони не виявили готовності до усвідомлення та прийняття реалій повоєнного світу. Із завершенням війни «українське питання» виходить на порядок денний здебільшого у зв’язку з ідеєю утворення ООН. США зайняли спершу жорстку позицію щодо окремого членства в ній УРСР.

У листопаді 1946 р. уряд Великобританії порушив питання про встановлення дипломатичних зв’язків з УРСР. До приходу у Білий дім Д.Ейзенхауера, котрий взяв на озброєння даллесівську доктрину «визволення», а початок президентства якого майже збігся у часі зі смертю Сталіна та завершенням збройної боротьби ОУН–УПА, політика США в «українському питанні» базувалася на принципах, закладених у документі «Цілі Сполучених Штатів щодо Росії», розробленому держдепартаментом для Ради національної безпеки у серпні 1948 р.

У документі наголошувалось на тому, що Сполучені Штати не зацікавлені у підштовхуванні українського сепаратизму, бо це могло б зіпсувати їхні стосунки з Росією, яка обов’язково визнає незалежність України недійсною. Але, завершується документ, якщо український народ покаже помилковість таких суджень, він підтвердить «моральне право України на самостійний статус».

Таким чином, у зовнішньополітичних службах США підходи до «українського питання» у період від його першої появи на американському політичному «небосхилі» (1917 р.) й аж до припинення боротьби ОУН–УПА і приходу до влади у Білому домі Д.Ейзенхауера визначались ситуативністю. Тлумачилось воно не крізь призму існування у Європі бездержавного народу, що потребує підтримки, а з погляду ускладнень у міжнародних відносинах. Сам термін «Україна» використовувався майже винятково у матеріалах закритого характеру.

Поступово українські проблеми ширше проникають в американські державні кола. І

Перша спроба узаконити американську підтримку української незалежності була здійснена професором Джорджтаунського університету Л.Добрянським у 1957– 1958 рр.

основними причинами відновлення зовнішнього

представництва УРСР були, з одного боку, намагання

цією акцією заспокоїти міжнародну громадську думку,

мобілізувати український народ на завершення війни і

відбудову; нейтралізувати дії національно-визвольних сил,

я к і боролися за відродження незалежної української держави;

розколоти українську діаспору в західних державах,

а з іншого — бажання створити зручний і безвідмовний

додатковий інструмент для здійснення зовнішньополітичних

планів керівництва СРСР. Хоча в основі відновлення

зовнішнього представництва УРСР лежала певна

децентралізація і тому цей крок союзного керівництва

був своєрідною поступкою, все ж він робився не в бік

лібералізації чи демократизації режиму, а навпаки, був

спрямований на посилення впливу тоталітарної держави

у внутрішній і зовнішній політиці.

Проте навіть за цих

обставин сам вихід України наприкінці Другої світової

війни на міжнародну арену, її вступ до ООН мав велике

значення

83. УРСР в міжнародних організаціях (50-ті-80-ті рр.) До плюсів міжнародної активності України треба віднести розширення чисельності міжнародних організацій, здебільшого, спеціалізованих організацій системи ООН, у яких Україна отримує членство. Це, насамперед, Організація Об'єднаних Націй з питань освіти, науки і культури (ЮНЕСКО), Міжнародпа Організація Праці (МОП) 1954 р. та Міжнародне Агентство з атомної енергії (МА- ГАТЕ) 1957 р., які вважалися сталінською ідеологічною надбудовою радше ідеологічним інструментом імперіалістичних держав, аніж інструментом міжнародної співпраці у різних сферах. Діяльність у міжнародних організаціях не була настільки безхмарною для українських дипломатів. Беручи участь у МОП, українські дипломати наполягали на ухваленні рішень щодо "покращення умов праці" працівників металургії, вугільної промисловості тощо, тоді як у СРСР на ці проблеми практично не зважали. Виступаючи за заборону розробки ядерних озброєнь, вважаючи це надбанням імперіалістичних держав, українська дипломатія не могла не знати про ядерну програму Кремля, зорієнтовану далеко не на мирний атом. Розширенням своєї присутності на міжнародній арені Україна може завдячувати Міжпарламентському Союзу, до якого вона вступила 1955 р. Якщо 1950 р. Україна була членом 20-ти міжнародних організацій та їх органів й інституцій, то на 1958 р. цей перелік зріс ще на 16. За даними міністерства закордонних справ УРСР, протягом 1964—1962 pp. республіка уклала 50 угод, конвенцій і договорів, беручи безпосередню участь у 29-ти міжнародних інституціях. Більшість поправок і пропозицій становили поправки і пропозиції стосовно захисту прав людини, потім — проблем слаборозвинутих країн, а також проблеми війни і миру. При цьому керівництво у Москві відносини з розвинутими країнами вважало справою центральних органів, які займалися і проблемами країн соціалізму. Українському зовнішньополітичному відомству було «віддано» для діяльності становлення відносин переважно з країнами, що розвиваються.

Як відомо, у 1946р. згідно із статтею 68 Статуту ООН було засновано Комісію ООН з прав людини. Українська РСР була членом Комісії з 1946р. по 1971 р. і з 1983 р. до 1985 р. Комісією підготовлено проекти таких міжнародних актів, прийнятих Генеральною Асамблеєю ООН, як Загальна декларація прав людини, Міжнародні пакти про права людини, Декларація прав дитини, Декларація ООН про ліквідацію всіх форм расової дискримінації, Конвенція про незастосування терміну давності до воєнних злочинців і злочинів проти людства тощо. Представники Української РСР разом з СРСР, БРСР та іншими соціалістичними країнами домоглися за час існування Комісії прийняття численних пропозицій, спрямованих проти колоніалізму, расизму, інших форм масових і грубих порушень прав людини.

Одним з кардинальних питань, з якого Українська РСР виступала з безліччю пропозицій, було питання роззброєння і захисту миру. Це і Декларація про усунення загрози нової війни і зміцнення миру і безпеки народів (1950 р.), про мирне врегулювання корейського питання (1950р.), про захист культурних цінностей у разі збройного конфлікту, про загальне і повне роззброєння (1959 р.) та ін.

У наступне десятиліття УРСР вносила поправки про нерозповсюдження ядерної зброї (1966 р.), відповідальність за воєнні злочини проти людства (1968 р.) тощо. Активну участь представники УРСР брали у роботі міжнародних організацій, при цьому форми участі були досить різноманітні.

Активна зовнішньополітична діяльність України натрапляла й на певні перешкоди, пов'язані з міжблоковим протистоянням СРСР і США. В 1955 р. Конгрес США опублікував документи, які аргументували відсутність міжнародно-правових підстав для членства в ООН УРСР та Білорусі. У них стверджувалось, що ці республіки не є незалежними та суверенними держдавами, а набули членства внаслідок політичних торгів і домовленостей. Однак цей скандал, як і інші, не зміг підірвати авторитету української дипломатії.