24. Пошуки б.Хмельницьким політичних комбінацій для забезпечення самостійності і незалежності Української козацької держави після Переяславської Ради

Розчарування козацтва переяславською угодою почалося з перших же кроків її реалізації. Замість допомоги військами в боротьбі з Польщею цар розмістив в Україні свої гарнізони, призначені зовсім не проти того ворога. Фінансові справи лишилися у віданні гетьмана, його ж урядовці збирали податі. Гарнізон з воєводою був тільки в Києві.

Пересвідчившись у зажерливості царя, Хмельницький намагався всіляко обмежувати його апетити щодо України, не сковуючи себе ніякими угодами й грамотами. Коли не стало необхідності в союзі з Московією, Богдан Хмельницький уклав союз зі Швецією (1650 р.), який більше відповідав українським інтересам. А це свідчило про те, що Україна не сприймала угоду з Московією як щось назавжди дане.

Гетьман багато зробив для того, аби втягнути Московію у війну з Польщею. Й така війна розпочалася навесні 1654 року. Московські війська здобули низку перемог на заході.

Богдан Хмельницький розвинув бурхливу дипломатичну діяльність. Особливо цінними були угоди з курфюрстом бранденбурзьким Фрідріхом-Вільгельмом та шведською короною. Заручившись підтримкою гетьмана, шведи розпочали війну проти Польщі, до якої мали давні династичні й територіальні претензії. Це сталося влітку 1655 року. Одночасно й Хмельницький зі своїм військом та допоміжною російською армією Бутурліна пішов на Західну Україну.

У вересні 1656 року між Україною й Семигородом укладається так званий «вічний союз», за яким Україні відходили від Польщі Галичина й Білорусь. У грудні того ж року Швеція, Семигород і Бранденбург підписують між собою трактат про поділ Польщі. Швеція отримувала Помор'я, Західну Пруссію, Курляндію, Ліфляндію, воєводства Плоцьке й Мазовецьке і частину Литви, а також Бранденбург, Познань, Каліш і Ленчицю. Семигород діставав Краків і Малопольщу. А Литва мала стати самостійною державою в межах Віленського, Трокського і Новогрудського воєводств.

Передчуваючи свій близький кінець, він порушує питання про обрання нового гетьмана, хоча раніше при живому й не скинутому гетьмані подібного ніколи не робили. Він просить скликати у квітні 1657 року генеральну раду старшин, яка обирає гетьманом його молодшого сина 16-річного Юрія.

Оголосила війну Швеції сусідня Данія, і шведський король мусив відводити свої війська додому. Військовий корпус вислала на допомогу Янові Казимиру Австрія. Не міг позбавити себе задоволення вже вкотре пограбувати беззахисну територію кримський хан, який також прибув на допомогу полякам.

І тут до випробуваної політики за принципом «поділяй і пануй!» вдалася Москва. Не бажаючи дальшого розвитку союзу України із Швецією та Семигородом, вбачаючи в цьому для себе велику небезпеку, цар відряджав до Хмельницького посольство за посольством і з проханнями, і з вимогами розірвати свої союзницькі відносини. Гетьман же, застосовуючи різноманітні дипломатичні хитрощі, намагався уникнути цього. Тоді московський уряд вдався до іншої тактики. В Україну були заслані таємні агенти, які почали вести серед населення й у корпусі діючого війська агітацію проти гетьмана

І тут до випробуваної політики за принципом «поділяй і пануй!» вдалася Москва. Не бажаючи дальшого розвитку союзу України із Швецією та Семигородом, вбачаючи в цьому для себе велику небезпеку, цар відряджав до Хмельницького посольство за посольством і з проханнями, і з вимогами розірвати свої союзницькі відносини. Гетьман же, застосовуючи різноманітні дипломатичні хитрощі, намагався уникнути цього. Тоді московський уряд вдався до іншої тактики. В Україну були заслані таємні агенти, які почали вести серед населення й у корпусі діючого війська агітацію проти гетьмана 25. Дипломатична практика українських гетьманів доби „Руїни” 1657-1687 рр.

Зі смертю Б.Хмельницького Національна революція вступила внисхідну стадію розвитку, що був позначений громадянською війною та розколом Козацької України на два ворогуючі гетьманства – Лівобережне й Правобережне, подіями, які козацькі літописці лаконічно й гірко найменували „Руїною”.21 жовтня 1657 р. генеральна козацька рада в Корсуні визнала ге­тьманом І.Виговського, при цьому були присутні посли із Швеції, Ав­стрії, Польщі, Туреччини, Криму, Трансільванії, Молдови і Валахїї. Під час засідань ради було нарешті ратифікованосоюзний договір із Швецією, а також відновлено спілку із Кримом і Туреччиною. Однак шведсько-українська угода не мала практичного значення: заклопотана війною з Данією, Швеція звільнила польські землі, а шведський корольшукав шляхів до порозуміння з Річчю Посполитою.

Водночас завдяки талановитому польському дипломату Станіславу-Казимиру Беньовськомубула досягнута згода між Варшавою й Чигирином не вдаватися до взаємних ворожих дій і дотри­муватися кордону по р.Горинь. У зовнішній політиці гетьманського уряду з’явилися нові акценти, що мали на меті замирення Війська Запорозького з Річчю Посполитою на основі повернення України до її складу.

Українсько-польські переговори завершилися в середині липня схваленням проекту угоди, статті якого пізніше стали основою Гадяцького договору; Рада висунула вимогу створення удільного Великого Руського князівства (Белзьке, Брацлавське, Волинське, Київське, Подільське, Руське й Чернігівське воєводства, Пінський і Мстиславський повіти Великого князівства Литовського). Але поль­ська комісія погоджувалась на визнання Руського князівства на терені лише трьох воєводств – Київського, Брацлавського і Чернігівського. Зрештою, рада прийняла польську пропозицію – й угода була укладена.

В політичному відношенні Козацька Україна в особі Руського князівства поверталася на правах автономії до Речі Посполитої. Руське князівство повністю позбавлялося такої важливої ознаки дер­жавного суверенітету, як право на міжнародні відносини з іншими країнами. Новий уряд гетьмана Юрія Хмельницького (1641-85) (з 24 вересня 1659 р.)вирішив діяти обережно, граючи на суперечностях між Москвою і Варшавою. Ю.Хмельницький насамперед вирішив укласти новий договір із Моско­вією, статті його проекту передбачали збереження суверенітету України в її конфедеративному зв’язку з Росією, включення до складу Війська Запорізького Північної Чернігівщини і частини Білорусі, право на зовніш­ньополітичну діяльність.

Однак на скликаній 17 жовтня 1659 р.козацькій раді було ухвалено новийПе­реяславськийдоговір з підроблених московським урядом статей угоди 1654 р.

Договірні статті зобов’язували гетьмана відряджати козацькі полки в розпорядження царського уряду і водночас забороняли козацькому військові (60 тис. реєстру) брати участь у військових походах без попереднього дозволу Москви. До того ж гетьману категорично заборонялося укладати міжнародні договори, передусім, військового характеру, приймати іноземних послів і відряджати власних, тощо. Т.ч., договірістотно міняв характер українсько-московських взаємовідносин, переносячи їх із сфери конфедеративних у площину обмеженої автономії України в складі Московського царства, зокрема, за­боронялися зносини з іншими країнами.

Значно погіршилося і зовніш­ньополітичне становище козацької України: уклавши на поч. травня 1660 р. мирний договір зі Швецією і заручившись підтримкою кримського хана Мехмеда ІV Герая [1641-44, 1654-66], польський уряд пішов на зрив переговорів у Борисові з Московією й почав підготовку до наступу. Внаслідок невдалої для українсько-московських військ кампанії 17(27) жовтня 1660 р. Ю.Хмельниць­кий уклав зі С.Потоцьким Слободищенський трактат, що передбачав відновлення Гадяцького договору без статті про створення Руського князівства.

Нова політична ситуація таїла небезпеку розпаду козацької Ук­раїни, оскільки дядько Ю.Хмельницького – переяславський полковник і наказний гетьман ЛівобережжяЯким Сомко (? – 1663) від імені свого Переяславського, а також Ніжинського й Чернігівськогополків склав у Переяславі повторну присягу на вірність московському цареві. Ближче до сер. 1660-х рр. внаслідок загострення міжусобної боротьби старшинських угруповань за владу склалася особливо сприятлива політична ситуація для поділу Війська Запорізького навпіл між Московією і Річчю Поспо­литою.

У відповідь обраний 10 жовтня 1665 р. правобережним гетьманом Петро Дорошенко (1627-98) висунув програму „вигнати всіх ляхів із України до Польщі”, поновити в союз із кримським ханом і йти на лівий берег Дніпра, щоб об’єднати його з Правобережжям під однією булавою. Аби відсунути загрозу поділу України, П.Дорошенко вирішив ударити на Польщу, примусити її зректися прав на Правобережжя і поставити учасників переговорів у Андрусові перед фактом унезалежнення цієї частини України.

Перші успіхи гетьмана примусили Річ Посполиту 30 січня (9 лютого) 1667 р. укласти з Москвою Андрусівське перемир’я на 13,5 років, за яким під владою Московського царства залишалась північна частина Лівобережної України, Сіверська земля з Черніговом і Стародубом, а також Смоленська земля, тобто територія Речі Посполитої зменшилася на 247 тис. км². Правобережна Україна і Білорусь із Вітебськом, Полоцьком і Двінськом зосталися в складі Речі Посполитої. Київ на 2 роки передавався Московській державі для устрою справ православної громади, а в кінці 1669 р. мав повернутися під польський контроль. Лівобережна Україна на південь від р. Оріль проголошувалась зоною, що контролювалася Запорозькою Січчю, над якою Польща і Москва здійснювали кондомініум. За втрачені шляхтою й магнатами землі на Лівобережжі царський уряд мав виплатити Польщі компенсацію в 1 млн. злотих (близько 200 тис. срібних рублів).

Таким чином, прецедент фактичного існування двох Козацьких Україн – Ліво- і Правобережної – узаконювався юридично, що мало надзви­чайно трагічні наслідки для історичної долі українського народу, на Лівобережній Україні звістка про угоду викликала справжню паніку. Тому козацькі політичні еліти на обох берегах Дніпра негативно сприйняли підписання Андрусівського перемир’я, що спричинило зростання політичного впливу тієї козацької старшини, яка розраховувала на підтримку Османської імперії та Криму.

Після невдалого українсько-татарського походу восени 1667 р. у Галичину П.Дорошенко став схилятися до думки про досягнення своєї мети за допомогою Османської імперії. Відчуваючи, що турецька протекція не наближає його до здійснення мети, П.Дорошенко зробив останню спробу порозуміння з Річчю Посполитою. Та оскільки польський уряд не бажав визнавати автономії України, а П.Дорошенко виявляв непоступливість і вимагав гарантій для безпечної роботи комісій, Варшава зробила ставку на значно поступливішого „альтернативного” правобережного гетьмана Михайла Ханенка(1620-1680). На початку вересня 1670 р. Варшава визнала його „справжнім” гетьманом Правобережжя та уклала з ним угоду, в якій був відсутній будь-який натяк на українську державну автономію.

Готуючись до продовження боротьби з Річчю Посполитою, П.Дорошенко намагався зміцнити міжнародне становище України, зокрема встановити політичні контакти з бранденбурзьким курфюрстом Фрідріхом Вільгельмом, Москвою, навіть Степаном Разіним, але реальну допомогу могла надати лише Туреччина. За укладеним 18(28) жовтня 1672 р. у м. Бучачі (нині – райцентр на півдні Тернопільської області) мирним договором між Османською імперією й Річчю Посполитою остання втрачала Подільське воєводство й визнавала „Українську державу” (така назва Козацької Украї­ни в офіційних документах зазначалася вперше) в складі Брацлавщини й Південної Київщини під управлінням П.Дорошенка, що став васалом Туреччини. Землі Запорозької Січі залишалися володіннями козаків, а прибічники М.Ханенка одержали право або виїхати за межі „Української держави”, або ж залишитися за умови „статечної поведінки”.

на поч. липня 1673 р. П.Дорошенко відновив переговори з Москвою, але погоджувався прийняти царську протекцію лише за певних умов: в Україні мав бути один гетьман, царська присяга на збереження всіхправ і вольностей Війська Запорізького, виведення з Києва московської залоги, 40-тис. наймане козацьке військо і т.д. Вони не були прийняті, на поч. грудня цар наказав князю Григорію Ромодановському та лівобережному гетьману Івану Самойловичу [1672-87] розпочати наступ проти П.Дорошенка.

Хоча в ході бойових дій П.Дорошенку,за допомоги турецько-татарських військ, вдалося втримати Правобережну Україну, але це було досягнуто жахливою ціною - вона лежала в руїнах, а ко­лишня популярність гетьмана обернулася в ненависть до нього, як винуватця цієї руїни. Все ж таки 6(16) травня 1686 р. між Москвою та Польщею було укладено договір про „Вічний мир”, що знову підтвердив попереднє рішення про поділ України, але в категоричнішій форм

1687 козацька рада обрала гетьманом генерального осавула Івана Мазепу (1639-1709). в особі нового гетьмана Лівобережна Україна дістала талановитого політика і дипломата. Ступінь його дипломатич­ної вправності засвідчив не лише спосіб, яким І.Мазепа здобув собі посаду, але й виявлена ним здатність надалі утримувати її