69. Українське питання в дипломатичній практиці міжвоєнної Європи

У березні 1923 року Рада послів ухвалила рішення про поширення суверенітету Польщі на територію Східної Галичини, Цим актом було санкціоновано загарбання західноукраїнських земель Польщею. І впродовж п'ятнадцяти років над цими землями запанували режими санації (оздоровлення), пацифікації (умиротворення) та інших грабіжницьких, розбійницьких кампаній.

Переконавшись у безперспективності силового тиску на СРСР, провідні західні держави почали наввипередки визнавати його не лише де-факто, а й де-юре. Делегації УНР підтримували будь-які рішучі акції британського уряду проти СРСР, надсилали меморандуми з цього приводу, влаштовували зустрічі на різних рівнях.

Англійці дуже цікавляться українськими справами, мають про них досить детальну інформацію. Представників англійського генштабу, які провадили конференцію з військовим міністром УНР Сальським, найбільше цікавили сили УНР в Україні, насамперед в районі Чорного моря. Англійці дуже хотіли, щоб УНР створила партизанську базу в Україні й концентрувала всі свої сили на півдні республіки.

Щодо Франції, то вона сподівалася створити так звану «Чорноморську Антанту», до якої мали увійти як самостійні держави Україна, Кубань, Грузія, Азербайджан під егідою Франції. Саме Париж обрав Петлюра як осідок, центр тієї частини емігрантів, що йшла за ним. У 1926 р. в Парижі національними осередками емігрантів була створена організація "Прометей", котра об'єднувала групи українців, грузинів, туркменів, карелів та ін.

Німеччина у своїй орієнтації більше спиралася на гетьмана Скоропадського."Поставлена на коліна Німеччина" стала центром реваншизму в Європі. Створене ще 1918 року «Німецько-українське товариство» активізувало свою діяльність, доводячи історичну необхідність відторгнення України від СРСР і приєднання її до Німеччини. При цьому воно розглядало Україну не лише як майбутню житницю Німеччини, а і як міст на Кавказ. Деякі німецькі політики, як-от Розенбсрг, ще 1926 р. висунули плани утворепня блоку держав, який охоплював би Велику Британію, Німеччину, Італію та майбутню Україну.

В основі зовнішньої політики Польщі лежала так звана доктрина федералізму. Суть її зводилася до відродження «великої Польщі періоду Яґеллонів» (ота пресловута «Польска от можа і до можа»), тобто до заснування польсько-українсько-литовської держави з польським керівництвом на чолі. Ці плани грунтувалися також на українському питанні, без розв'язання якого (за оцінками польських газет) не могло бути й мови про впорядкування відносин у Східній Європі.

Восени 1928 р. розпочалися переговори про спільний ан'ґи- радянський виступ Польщі та Румунії. Результатом їх стало формування об'єднаного командування польською та румунською арміями, формування українських легіонів для участі в нападі на Україну, утворення Української Народної Республіки як буферної держави між ними й СРСР.

У жовтні 1929 р. до Конгресу США сенатором Коплендом була внесена резолюція, котра закликала уряд США визнати уряд УНР.

Однак плани відродження української держави не були зреалізованими, оскільки "українське питання" й надалі залишалося розмінною монетою в політиці великих європейських держав.Апогеєм "захисту прав і свобод України" став організований радянською владою голодомор на Україні в 1932—1933 рр., котрий стурбував світову громадськість.Як і на початку 20-х років, була запропонована допомога. Але уряд СРСР в особі Сталіна навідріз відмовився від неї, мотивуючи це тим, що жодного голоду немає. 70. Україна в стратегічних планах європейських держав напередодні Другої світової війни

Напередодні Другої світової війни чітко визначилися

три групи країн, зацікавлених у вирішенні українського

питання. Перша група — СРСР, Польща, Румунія, Чехо-

словаччина — країни, до складу я к и х входили українські

землі. їхня основна мета — втримати вже підвладні

землі й приєднати нові. Друга група — Англія, Франціяі частково США (тобто країни — творці Версальсько-Ва-

шингтонської системи), я к і своїм втручанням у вирішення

українського питання або, навпаки, дипломатичним

нейтралітетом задовольняли свої геополітичні інтереси.

Третя група — Німеччина, яка, борючись за «життєвий

простір», претендувала на українські землі, і Угорщина,

яка, будучи невдоволеною умовами Тріанонського мирного

договору 1920 р . , домагалася повернення Закарпатської

України. Драматизм ситуації полягав у тому, що

багатомільйонний український народ самостійно не міг

вирішити українського питання. Все залежало від балансу

інтересів різних, насамперед великих держав і від співвідношення

сил, які могли ці інтереси захистити.

Ініціатором рішучих дій у вирішенні українського питання

напередодні Другої світової війни стала Німеччина.

Уже в червні 1933 р. на міжнародній

економічній і фінансовій конференції у Лондоні відкрито

висувається вимога про передачу гітлерівцям України «для

раціональнішого використання цієї родючої території». Ця

вимога міститься у меморандумі, проголошеному главою

німецької делегації Гугенбергом.

Українські орієнтири стають дедалі

чіткішими у фашистських планах зовнішньополітичної

експансії.

Очевидно, рішуча позиція (значною мірою

імітаційна) Гітлера в українському питанні на цьому ета-пі була зумовлена не стільки конкретними стратегічними

планами щодо України, скільки тактичними цілями.

По-перше, Німеччина намагалася зробити поступливішою

позицію Англії і Франції при вирішенні європейських

справ. І мета була досягнута: політика «умиротворення» —

логічний результат чітко проголошеної орієнтації німецької

експансії на схід. По-друге, українське питання дало

змогу Гітлеру приховати справжній західний напрямок

основного удару на початку Другої світової війни.

Крім Німеччини, свою зацікавленість у подальшій долі

Закарпатської України енергійно демонстрували Угорщина

та Польща. Особливо активною була Угорщина, яка

домагалася відокремлення чехословацької території, заселеної

угорцями, і надання словакам і західним українцям

права на самовизначення.

Маючи власні інтереси у цьому регіоні, атакож боячись посилення держав, так би мовити, своєї

вагової категорії, проти польських та угорських планів

щодо Закарпаття виступили Румунія та Югославія.

З проголошенням автономії Карпатської України Гіт-

лер майстерно використовує українське питання я к засіб

тиску і шантажу у відносинах не т і л ь к и з противниками,

а й із потенціальними союзниками.

про нацистські плани щодо України більше й

охочіше говорили на Заході, н іж у самій Німеччині, ніби

вказуючи напрямок основного удару. 2 листопада 1938 р. за рішенням

німецько-італійського арбітражу у Відні Карпатська

Україна мусила віддати Угорщині 1856 к м 2 своєї

території з населенням 180 тис. жителів, куди входили

два найбільші міста: столиця Ужгород і Мукачів. Це рішення

було своєрідним авансом Угорщині, яку Німеччина

намагалася перетворити на свого сателіта. Водночас,

зберігши Карпатську Україну, Гітлер залишив у своєму

активі серйозні засоби тиску не т і л ь к и на Угорщину, яка

не отримала всього, чого бажала, а й на Польщу та СРСР

Активізуються дипломатичні відносини — у Хусті,

куди було перенесено столицю, засновується німецьке кон-сульство. На Закарпатті було розгорнуто діяльність «Німецької

парти», організовано «Німецько-украшське культурне

товариство».

Отже, через низку обставин «українське питання» напередодні

Другої світової війни посідало одне з центральних

місць у міжнародній політиці. У його вирішенні були

зацікавлені три групи країн: ті, які володіли українськими

землями, які бажали володіти і я к і задовольняли

свої геополітичні інтереси, використовуючи гру на «українській

карті».