1. Предмет, завдання і значення курсу ”Історія України” (Дипломатична історія України)

Історія України досліджує генезис і закономірності становлення та розвитку українського народу, його боротьбу за національно-державну незалежність та пов'язані з нею подвиги, тріумфи, драми, трагедії. Предметом вивчення вузівського курсу історії України є складний процес формування та розвитку українського народу, його діяльності в тісному взаємозв'язку з глобальними історичними процесами, з історією найближчих сусідів, з якими у різні часи українці перебували у складі різних держав. Вивчення історії сприяє формуванню історичної свідомості народу, що дає змогу людству узагальнити історичний досвід. Історичне мислення є важливою складовою соціально-філософського освоєння дійсності. Історія допомагає зрозуміти сучасність за допомогою аналізу минулого. Наприклад, М. Вебер зумів пояснити причини масового утвердження таких життєвих пріоритетів, як престиж індивідуальної праці, особиста ініціатива, відповідальність, чесність, обов'язковість у справах, бережливість тощо. Саме вони, за М. Вебером, становлять основу духу капіталізму, пояснюють його особливість та перспективи розвитку. За допомогою історії вчені й державні діячі пояснюють джерела багатьох етнонаціональних конфліктів. Знання історії розвитку культури певного народу дає змогу прогнозувати перспективи нововведень, економічних та соціально-політичних реформ, організувати ефективну систему керування соціальними процесами, налагодити виховання нового покоління відповідно до традицій цього етносу. Історичне мислення є важливим чинником соціальної активності, виховання патріотизму, консолідації народних мас, інтеграції та їхньої мобілізації задля вирішення певних соціальних завдань. Знання історії є умовою ефективної участі людини в суспільному житті. Прикладом цього є М. Грушевський, який писав, що в політику прийшов через вивчення історії свого народу. Історія вчить кожну людину, спираючись на загальнолюдські цінності, творчо опрацьовувати і критично переосмислювати багатство світового історичного досвіду та засвоювати його уроки, формувати на цій основі власні переконання, громадянську позицію, здобути навички і вміння, необхідні для практичної діяльності. Відтворюючи історію, історики її моделюють. А моделей може бути безліч, навіть тоді, коли чітко зафіксовані одні й ті самі факти. Цим історія наближається до літератури і мистецтва. Отже, історія є специфічною наукою, яка перебуває на межі класичних наук та мистецтва. Методи вивчення історії України 1. Принцип об'єктивності. Він виходить передусім з цивілізаційного погляду на історію як об'єктивний процес. Зобов'язує історика і кожного, хто вивчає історію, знаходити історичну закономірність суспільного розвитку, його зумовленість насамперед матеріальними й духовними чинниками. 2. Принцип історизму. Він передбачає, по-перше, розгляд кожного явища з точки зору того, як воно виникло, які основні етапи пройшло в своєму розвитку. По-друге, вимагає, щоб кожне явище розглядалося у зв'язку з іншими, визначалось його місце в системі суспільних відносин, щоб чітко простежувались взаємовплив, взаємозумовленість історичних явищ. По-третє, він передбачає розгляд кожного явища крізь призму конкретного досвіду історії за умови збереження причинних зв'язків між різними явищами і подіями. Історизм дає можливість увійти в історію, зрозуміти її, оцінити мотиви вчинків і самі вчинки історичних діячів, з'ясувати їхнє значення. Сукупність історичних джерел класифікують на п'ять основних типів: 1) речові джерела — пам'ятки матеріальної культури, тобто археологічні знахідки: засоби виробництва, предмети побуту, монети та архітектурні пам'ятки; 2) етнографічні джерела — пам'ятки, які містять дані про особливості буття, культури, звичаї певного народу; 3) лінгвістичні джерела — дані з історії розвитку мови; 4) усні джерела — народні пісні, історичні думи, перекази, легенди, народні прислів'я, приказки та ін.; 5) писемні джерела — літописи, документи тощо, які є основою історичних знань. Писемні джерела поділяють на дві основні групи: актові матеріали (джерела, які є результатом діяльності різних установ, організацій та офіційних осіб: грамоти, договори, протоколи, циркуляри, накази, статистичні дані, стенограми тощо) та розповідаючі джерела (літописи, спогади, щоденники, листи, нотатки, публіцистичні, економічні, літературні тощо).

2. Формування уяв про дипломатію додержавної України Не піддається сумнівам те твердження, що дипломатія, як мистецтво врегулювання суперечок мирним шляхом переговорів, виникла ще в додержавну добу. Так, відомий англійський історик та дипломат Гарольд Нікольсон стверджував, що за умов існування первісного ладу існувала необхідність поховати загиблих, допомогти пораненим, для чого висилалися спеціальні посланці.

Вже навіть у ті часи посланці мали певні привілеї та їхній статус був недоторканним. Недарма у преамбулі Віденської конвенції про дипломатичні зносини 1961 року зазначається, що усі народи з давніх-давен визнавали статус дипломатичних агентів.

Автохтонні, тобто корінні, жителі українських земель віддавна мали широкі контакти із

сусідніми й віддаленими народами. Про це красномовно свідчить те, що анти, створивши

в IV—VII століттях нашої ери могутній союз племен на майже всій нинішній українській

території, успішно торгували з Грецією навіть тоді, коли воювали з нею. З побіжної згадки

в «Повісті временних літ» можна зробити висновок, що напівлегендарний засновник

Києва князь Кий ходив мирним походом на Візантію. Цей похід швидше був схожий на

дипломатичний візит, бо Кия і його почет візантійські імператори приймали з великою

пошаною.

Першим державним утворенням на теренах сучасної України прийнято вважати кіммерійців. У 30-х рр.. VIII ст.. до н.е. більша частина кіммерійців рушила на південь вздовж узбережжя Чорного моря, чому сприяла їхня могутня кіннота. Протягом наступного десятиліття кіммерійці завдали поразки державі Урарту та опанували східну частину Малої Азії. Військова могутність кіммерійців тримала в жаху сусідні з ними народи.

Не менш могутніми та жорстокими до своїх ворогів були і племена скіфів. Ці північно-східні давньоіранські племена відзначалися своєю надзвичайною войовничістю. Скіфські племена дотримувалися здебільшого проассирійської політики, однак і відзначилися походами до Передньої Азії. Завдяки азійським походам скіфи потрапили під сильний вплив країн близькосхідної цивілізації (Ассирії, Вавілону, Мідії, Урарту), що не могло не відбитися на скіфській культурі. Активною була скіфсько-спартанська дипломатія, оскільки обидві держави потерпали від перської навали, однак практичних наслідків для двох народів вона не мала. В той же час спостерігалося і заселення північного Причорномор’я грецькими поселенцями, яких манили туди родючі ґрунти, зручні гавані, багатий рослинний і тваринний світ.На момент середини V століття до н. е. зростає могутність Першого Афінського морського союзу. Після занепаду скіфської держави великої могутності набуло Боспорське царство, що мало надзвичайно великі торгівельні зв’язки. Після вдалих походів Юлія Цезаря у І ст. до н.е. Північне Причорномор’я входить в орбіту політичного впливу Римської імперії, якій місцеве населення послідовно чинило опір. Оскільки чимало жителів Дакії, яка переважно знаходилася на тернах сучасної Румунії, не хотіли миритися з римським правлінням, вони переселилися до Карпат. Таким чином можна переконатися, що Кіммерія, кримська Таврика, Велика і Мала Скіфія, Сарматія, давньогрецькі міста-поліси, Боспорське царство тощо були першими державними утвореннями на території сучасної України, які відігравали помітну роль у міжнародному житті стародавнього світу. Звичайно ,вони не були українськими, хоча й включали до свого складу чи тримали в орбіті свого політичного впливу території з праслов’янським населенням, але значною мірою вплинули на процеси зародження, формування й розвитку державотворчих явищ у східних слов’ян, слугували єднальною ланкою між ними і спадком близькосхідної та античної цивілізацій.

На сході, у басейнах нижньої Волги й Дону, в VI—VII століттях виникла держава

тюркського народу — хазарів. Упродовж наступних двох століть вона досягла великої

політичної могутності, культурного та економічного розвитку, її зверхність мусили

визнати сіверяни, поляни, в'ятичі й радимичі. Але водночас ця держава протягом кількох

століть служила для слов'ян своєрідним «санітарним кордоном» проти натиску кочових

азійських орд. Коли ж слов'яни зруйнували Хазарський каганат, то вони відкрили шлях

кочовикам у південноруські степи. Саме зза того кордону прийшли спочатку печеніги, а

згодом половці.

На північному заході сусідами східнослов'янських племен були литовські племена,

зокрема ятвяги. Згодом вони стали жертвою експансії слов'янської держави. Але історичні

обставини зміняться, і настануть часи, коли українські землі потраплять під владу саме

литовців.

На заході сусідами наших пращурів були польські племена. З ними відносини складалися

таким чином, що цілий період нашої історії пройшов під знаком боротьби з польською

експансією. За Карпатами жили мадяри, або угри. На південному заході слов'яни

стикалися з волохами. Південь слов'янських державних утворень прикривало Північне

Причорномор'я. Нарешті, особливе значення для торгівлі та інших контактів мали зносини

слов'ян з Візантією, яка була найрозвинутішою державою тогочасного світу. Саме тоді

вона переживала свій ренесанс.

Таким чином, слов'янські землі за своїм геополітичним становищем перетворилися на

місце перехрещення політичних і культурних впливів між Сходом і Заходом.