3. Міжнародні обставини формування державного об’єднання „Русь” та дипломатичної складової його зміцнення Історики виділяють три основні групи слов’ян:

• венеди, що мешкали на північ від Карпат у басейні Вісли;

• склавини, які знаходилися у Карпатському басейні між Дністром і Середнім Дунаєм;

• антів, які проживали на території між Дністром і Дніпром на північ від Азовського моря.

Якщо спочатку слов’янська експансія на південь мала форму сезонних вторгнень, коли анти на сході та склавини на заході здійснювали військові операції за Дунаєм, але на зиму поверталися на свої рідні землі, то у війні 550-551 рр. слов’яни не тільки лишилися на зиму на візантійській території, а й виявили схильність до осідання на цих землях. Це змушувало Візантію вдаватися до різних дипломатичних хитрощів, таких ,як використання суперечок між антами й склавінами на свою користь та укладення мирної угоди 545 р. з антським посольством, згідно до якої анти мали оселитися на лівому березі Дунаю. Деякі історики схильні вважати, що керівником чи одним з керівників антського посольства, яке прибуло до Константинополя для укладення угоди, був і легендарний Кий, який зі своїми братами Щеком та Хоривом заснував Київ. Поступово Київ перетворюється на центр консолідації всіх середньодніпровських слов’ян, що раніше входили до конфедерації «Руська земля» - спадкоємиці «Антського царства».

Під захист Києва стали входити південні околиці, спустошені болгарами та аланами. Міжнародні обставини сприяли зміцненню могутності Києва, адже Хозарський каганат – сильний і небезпечний київський сусід – почав поступово занепадати під ударами кочових угрів, а крім того ,через Київ лежав і «Великий шовковий шлях», що значно сприяло зміцненню слов’ян на міжнародній економічній арені того періоду. Уже в середині IX століття на українських землях започаткувалося могутнє державне об'єднання, яке впевнено виходить на арену світової історії, утверджуючи себе в ролі важливого фактора тогочасної міжнародної політики. Ця держава досягла свого розквіту за князя Аскольда — одного з найвизначніших діячів раннього європейського середньовіччя.

Аскольд провадив активну зовнішню політику. За його правління Русь міцно утвердилася на узбережжі Понту Евксинського (Чорного моря), який у тогочасних джерелах не випадково дістав назву «Руського моря». Головний напрямок політичних інтересів полянського князя був спрямований на південь і південний схід, де знаходилися найрозвинутіші на той час країни. У 852—853 роках руське військо на прохання санарійців (людності Кахетії, тобто Східної Грузії) бере участь у відсічі арабського наступу в Закавказзі. 864 (чи 865) року київські дружини досягають міста Абесгун в Ісфагані — Іранській провінції на південному березі Каспійського моря. Руських купців зустрічали в Багдаді — уславленій столиці Арабського халіфату, що тоді переживав найблискучішу пору своєї історії.

Однак найславетнішою акцією Аскольда вважаються знамениті його походи проти Візантії (860, 863, 866, 874 рр.), за підсумками яких були підписані договори й угоди з греками, що максимально враховували інтереси київської сторони. 867 р. – до Константинополя прибули київські посли, які уклали з імператором Василієм І мирну угоду. В такий спосіб відбулося дипломатичне визнання Київської Русі світовою імперією середньовіччя – Візантійською. В контексті зміцнення міжнародної могутності Київської Русі Аскольд допоміг велико моравському князеві Ростиславу відстояти незалежність від східно франкського короля Людовіка ІІ Німецького і болгарського хана Бориса І. Доки на півдні Східної Європи Київська Русь доби Аскольда здобувала одну зовнішньополітичну перемогу за іншою, північний центр східнослов’янського державотворення – об’єднання ільменських словенів з осередком у Ладозі стало об’єктом варязької, тобто норманської експансії. Новгородський князь Олег, який правив замість малолітнього племінника, сина Рюрика Ігоря, 882 року підступно оволодів Києвом, використавши при цьому далеко не дипломатичні прийоми.

Олег вважається одним з піонерів збирання руських земель в одну державу. Застосовує він при цьому й силові методи, і своєрідну дипломатію. Ще не встигли відпочити його воїни після оволодіння Києвом, як Олег веде їх на древлян, що засіли в густих лісах на берегах річки Прип'яті. За наступні два роки київський князь оволодіває землями дніпровських сіверян і сусідніх з ними радимичів. Потім Олег здійснює походи на південь. На лівобережжі Дніпра, вздовж річки Сули, жило волелюбне плем'я. Олег завойовує його. Згодом йде з військом на Правобережжя. Його походи туди також успішні, бо літописець серед підданих Олега називає дулібів, тиверців і хорватів, які населяли пізніше Поділля, Волинь і Галичину.