Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
Історія України (1 курс).docx
Скачиваний:
126
Добавлен:
02.03.2016
Размер:
388.46 Кб
Скачать

44. Унр і дипломатична активність країн Антанти наприкінці 1917 р. – на початку 1918 р.

Проголошення УНР значно посилило увагу Антанти до України. Після розстрілу генерала Духоніна зі ставки в Могильові до Києва переїхали військові місії Англії, Франції, Італії, Румунії, Сербії, Бельгії. Були призначені офіційні представники Франції та Англії при уряді Української Народної Республіки. Після проголошення Першого Універсалу УЦР і створення Генерального Секретаріату УЦР-УНР уряди держав Антанти з літа 1917 почали надсилати своїх представників для ознайомлення з внутрішньополітичною ситуацією в Україні. Представники А. на всіх переговорах з українською стороною в основному ставили питання про можливість використання українських військ, що поступово формувались, у воєнних діях проти австро-німецького блоку. 21 грудня 1917 (3 січня 1918) генерал Ж.Табуї офіційно заявив про визнання Української Народної Республіки і призначення його комісаром Французької Республіки при Генеральному Секретаріаті. Держави Антанти намагались переконати уряд УНР продовжувати боротьбу на Західному і Південному фронтах, пропонуючи фінансову і військову допомогу. Однак складне внутрішньополітичне становище в Україні, агресія більшовицької Росії і окупація її військами значної частини української території, в тому числі Києва, примусили Генеральний Секретаріат вимовитись від подальших контактів з Антантою і укласти Берестейський мир 1918. Цікаво, з якою мірою відвертості союзники, зокрема Франція, повідомляли про власні плани щодо України. Генерал Табуї у своїй заяві при вступі на посаду офіційного представника Франції майже із солдафонською відвертістю наголосив; «Я приношу вам офіційне запевнення в тім, що Франція, котра перша робить цей рішучий крок, підтримуватиме всіма своїми силами Українську республіку в тих зусиллях, яких вона вживе, Щоб продовжувати свій хід по шляху, який накреслили собі союзники й по котрому вони йтимуть і надалі без вагань у повній свідомості своїх прав і обов'язків відносно демократії цілого світу й людськості». Дуже відверта заява.

Майже так, тими ж словами, але обережніше, висловився й Піктон Баге, представник Англії в Україні, після свого призначення. Він запевняв, що Англія «підтримуватиме з усіх своїх сил Український уряд у завданнях, які він розпочав щодо створення доброго управління, підтримання порядку й поборювання Центральних держав, ворогів демократії й людськості».

Проте представники Антанти з великим обуренням зустріли звістку про початок переговорів України з Німеччиною та Австро-Угорщиною, бо тепер вони залишалися з Четверним союзом наодинці. А мир давав Україні можливість легалізуватися й закріпитися на міжнародній арені.

Участь України в цих переговорах страшенно стривожила союзників. Вони намагалися всіляко поліпшити своє становище в Україні, особливо ті з них, хто мав там міцні економічні позиції, як, наприклад, Франція. 18 грудня 1917 року Франція визнає УНР де-факто. З січня 1918 року генерала Табуї призначили комісаром Фран¬цузької республіки при уряді УНР. Але найважливіша подія сталася 5 січня. Того дня таємною угодою Англія та Франція поділили Росію на так звані «зони впливу». Французька зона пролягала на захід від лінії: Керчен¬ська протока — гирло Дону — Дон — Царицин, а англійська — на схід від цієї лінії. Понад цю угоду до англійської зони відійшло узбережжя Білого моря, а до французької — Польща.

Протягом 1918 Антанта ставилась вороже до УНР і Української Держави гетьмана Павла Скоропадського, повністю підтримуючи Добровольчу армію генерала А. Денікіна та ідею російських шовіністичних кіл про відновлення «единой и неделимой России». В жовтні 1918 у Женеві в переговори з представниками країн Антанти намагався вступити міністр закордонних справ Української Держави Д. Дорошенко але через початок антигетьманського повстання ці спроби були припинені. Директорія УНР не була визнана Антантою, а позиція українського уряду розглядалась її дипломатами як «більшовицька».

Після перемоги над ворожим угрупованням 1918 Антанта розпочала введення своїх військ у південні райони України — стурбована наступом більшовиків, Антаната прийняла рішення замінити німецькі гарнізони власними військами. 27 грудня 1918 Директорія УНР опублікувала ноту «До демократій усіх націй світу і демократій держав Антанти», в якій висловлювався рішучий протест проти втручання Антанти у внутрішні справи України. Враховуючи складне становище на українсько-більшовицькому фронті, Директорія видала наказ про відхід українських частин з міста. 45. Міжнародні чинники прийняття ІV Універсалу

Центральної Ради, набуття УНР статусу самостійної, суверенної держави

Після прийняття ІV Універсалу 22 січня 1918 р., котрий проголосив державну самостійність Української Народної Республіки, українська держава завершила свій рух до незалежності. Виконавчі структури Української Центральної Ради перетворено на повноцінний уряд, який зберіг на початку назву Генеральний Секретаріат. Серед них чільне місце зайняло зовнішньополітичне відомство - Генеральне секретарство міжнародних справ.

В день проголошення IV Універсалу Центральна Рада прийняла Закон про національно-територіальну автономію. Право на автономію автоматично визнавалося за трьома найбільшими національними групами - росіянами, євреями і поляками. Мир із Центральними державами і організація з їхньою допомогою оборони України стали реальним порятунком у ході війни з більшовиками. Лише проголошення незалежності, могло вивести країну на шлях самостійної міжнародної політики. Цій меті служив IV Універсал Центральної Ради.

Прийняття Універсалу стало визначною подією в житті українського народу. Хоча в той час не вдалося відстояти самостійну українську державу і добра нагода відродження і закріплення своєї державності зазнала краху, але ідея самостійної соборної України жила в умах кращих представників українського народу, надихала їх на боротьбу за незалежну Україну. Саме в цьому полягає головне історичне значення IV Універсалу Центральної Ради.

Проголошена в універсалі самостійність не мала абсолютного характеру. Навіть у цьому документі цілковито не відкидалась ідея федерації: тільки Українські Установчі збори мають остаточно вирішити питання «про федеративний з в ' я з о к з народними республіками колишньої Російської держави».

На жаль, цей важливий юридичний акт було проголошено надто пізно, коли кульмінаційний момент українського національного руху вже був пройдений. На початку 1918 р. Центральна Рада втрачає позицію за позицією — в середині січня радянську владу було встановлено в Миколаєві, Одесі, Херсоні та інших містах України. Маятник суспільних настроїв дедалі більше «зашкалює» у лівий бік, на тлі задекларованих більшовицьким урядом гасел — «Землю — селянам!», «Мир — народу!» — посилюється зневіра народу щодо здатності Центральної Ради вирішити нагальні державні проблеми, соціальні орієнтири беруть гору над національними.

У час правління гетьмана П. Скоропадського з 3 травня 1918 р. обов'язки міністра виконували Голова Ради міністрів Микита Василенко, Дмитро Дорошенко і Григорій Афанасьєв - аж до 14 грудня 1918 р., тобто до кінця правління Скоропадського.

Директорією УНР міністром закордонних справ 26 грудня 1918 р. призначено Голову Ради народних міністрів Володимира Чехівського, з 13 лютого1919 р. - Костянтина Мацієвича, з 9 квітня 1919 у новому складі уряду портфель міністра закордонних справ залишався вільним, згодом міністром призначено Володимира Темницького. Із 27 серпня 1918 Андрій Лівицький - керуючий міністерством закордонних справ, 26 квітня 1920 р. міністром став Андрій Ніковський. Це останній уряд УНР, який діяв на українських землях. Подальше він перебував у еміграції. Державний Центр УНР в екзилі підтримував ідею державної самостійності України цілих 70 років, звертаючи чи не найголовнішу увагу у своїй діяльності на міжнародні справи.

Першим виходом УНР у міжнародну політику була участь у підготовці і підписанні Берестейського миру 1918 р. Українська дипломатія уклала цей договір на досить вигідних для себе умовах. Після того, як УНР визнала більшість країн учасників Берестейського миру, Центральна Рада у 1918 р. вислала перших українських послів до Німеччини, Австро-Угорщини, Туреччини, Румунії.