84. Національно-дисидентський рух в Україні 60-х-80-х рр. І його вплив на міжнаціональні, міждержавні стосунки

У 1960—70-х роках у Радянському Союзі виникло примітне явище, коли політику уряду стала відкрито критикувати невелика, але дедалі більша кількість людей, яких звичайно називали дисидентами й які вимагали ширших громадянських, релігійних і національних прав.

Помітний вплив на формування інакодумства справляли зовнішні фактори. Передусім це стосується антикомуністичних виступів у країнах "соціалістичного табору", зокрема 1956 р. в Угорщині, потім Польщі, НДР, Чехословаччині, розгортання світового правозахисного руху, стимульованого прийнятою ООН у 1948 та розповсюдженою в Україні з 1963 року "Загальною декларацією прав людини" (СРСР не голосував за неї).

Дисидентський рух плинув у СРСР трьома потоками, що часто зливалися. Завдяки легшому доступу до західних журналістів найбільш відомим був московський правозахисний, або демократичний, рух, що переважно складався з представників російської інтелігенції, серед провідників якої були такі світочі, як письменник Олександр Солженіцин та фізик-ядерник Андрій Сахаров. Іншою формою “антигромадської поведінки” був релігійний активізм. В Україні, як і в інших неросійських республіках, дисидентство викристалізовувалося у змаганнях за національні й громадянські права, а також за релігійну свободу.

Першими організаціями інакодумців України стали:

* Українська робітничо-селянська спілка(УРСС)

* Об'єднана партія визволення України

* Український національний фронт (УНФ)

* Український національний комітет (УНК)

Українські дисиденти були дуже різноманітні у своїх поглядах та цілях. Проте взагалі українські дисиденти закликали до проведення в СРСР реформ, а не до революції чи відокремлення, й виступали проти національних репресій в Україні та за громадянські права в СРСР.

Перші прояви цього руху мали місце наприкінці 1950-х та на початку 60-х років, коли на Західній Україні було організовано кілька невеликих таємних груп. Виділялася серед них так звана “Група юристів” на чолі з адвокатом Левком Лук’яненком. Вона закликала до здійснення законного права України на вихід із Радянського Союзу. Після виявлення цих груп їхніх учасників на закритих процесах було засуджено до тривалих термінів ув’язнення.

Характерною рисою усіх трьох напрямів дисидентст-

ва була боротьба за національні інтереси українського народу,

тобто органічне залучення до сфери своєї діяльності

національного чинника. Специфіка дисидентського руху

в історії суспільних рухів полягає у тому, що він,

будучи реальною опозиційною силою, фактично не мав

ні власних організаційних структур (партій, об'єднань),

ні цілісної загальної програми. Ідеологічний спектр дисидентського

руху в Україні був надзвичайно широким:

від марксистської платформи (П. Григоренко) до націо-

нал-комуністичної (І. Дзюба), а від неї — аж до платформи,

близької інтегральному націоналізму Д. Донцова та

ідеології ОУН (В. Мороз).

У середині 70-х — на початку 80-х років дисидентський

рух в Україні зменшився кількісно, але виріс якісно

— утворилася і діяла Українська Гельсінська спілка.

Незважаючи на малочисельність,

дисидентський рух був реальною моральною та ідеологічною

загрозою системі, оскільки формував і зберігав

певні суспільні ідеали.

Політика «залізної завіси» щодо західного світу, постійні гуманітарні проблеми, пов'язані з намаганням Москви обмежити потік еміграції з СРСР, що дедалі посилювався, домінування в Радянському Союзі та його сателітах комуністичної ідеології, що виходила з доктри­ни «загнивання капіталізму» й «торжества соціалізму» у все­світньому масштабі, переслідування на цьому грунті полі­тичного дисидентства — все це призводило до охолодження стосунків між західним світом і СРСР не лише на рівні політичного керівництва, а й на рівні громадської думки.