53. Дипломатія України щодо окраїнних держав, які виникли на теренах колишньої російської імперії в 1917-1921 рр.

Налагодження відносин з країнами, що постали на територіях, які відокремились від Росії, було важливим напрямком зовнішньополітичної діяльності уряду Української Держави. Визнання Україною державних новоутворень суб'єктами міжнародного права було вдалим тактичним ходом української дипломатії. Здійснюючи власний зовнішньополітичний курс, Українська Держава ставала природним союзником для інших новостворених держав. 3 більшістю з них були встановлені прямі стосунки, інтенсивність яких визначалась наявністю невирішених проблем, головннм чином територіальних. За часів Української Держави були встпновлені дипломатичні відносини і відбувся обмін послами з Фінляндією, Грузією, Вірменією, Польщею, Білорусією, Кубанськнм краєм, Всевеликим Військом Донським; з Литвою були встановлені консульські відносини.

В діях української дипломатії в цьому напрямку проглядалпсь загальні закономірності, які базувалися на принципах добросусідства, забезпечення суверенітету, територіаяьної. цілісності Української Держави тощо. Однак, зважаючи на складну внутріідню і зовнішньополітичну ситуацію, пов'язану з присутністю німецьких окупаційних військ на території України а також політичною нестабільністю в деяких регіонах, з якими зав'язувалися стосунки, від української сторони вимагалось застосування більш гнучкої тактики.

Щодо відцосин з Білорусією, то в інтересах Української Державп було бажано мати справу з цілком незалежною білоруською державою. В дійсності Білоруська Народна Республіка, проголошена в березні 1918 р. не була визнана німцями, які на той час окупували частину її території.

В квітні, а потім в червні 1918 р. до Києва приїздили білоруські урядові делегації на переговори. Однак, внаслідок розбіжностей поглядів щодо територіального розмежування, а також непевності становища білоруської влади (відсутністю офіційно визнаного уряду і чітко визначеної форми білоруської держави) обидві сто ронп не дійшли порозуміння. Питання про кордони білоруська сторона ставила вельми принципово, зазначаючи важливе значення для неї областей, які відійшли до України за Брестським миром. Гострою та болючою була й проблема Бессарабії. Скориставшись складним політичним становищем України, союзниця Антанти Румунія захопила Бессарабію й не поспішала її повертати. Зав'язалася виснажлива дипломатична гра, в якій поперемінно брали участь уряди то УНР і Української Держави, то РСФРР і Радянської України.

Але потім доля Бессарабії вирішилася дуже просто. 6 вересня 1919 року між Петлюрою й Румунією укла¬дається угода, за якою Петлюра відмовився від пре¬тензій на Бессарабію, а Румунія брала на себе зобов'язан¬ня постачати йому зброю та амуніцію.

Наддніпрянщині українська партія самостійницького напряму – Українська Народна Партія була готова прийняти тимчасову автономію в межах Російської імперії).

політики не підлягав суттєвому переглядові ні після гетьманського перевороту 29 квітня 1918 р., ні після перемоги антигетьманського повстання під проводом Директорії 14 грудня того ж року, демонструючи спадковість і наступність міжнародного курсу України, принаймні, в регіональній політиці.

Значну роль у розв’язанні проблеми міжнародного визнання для України, як і новопосталих країн європейської частини постімперської Росії та Кавказу, відігравав суб’єктивний фактор, тобто як бажання й здатність їхнього політичного керівництва до вироблення виваженого, реалістичного й далекоглядного зовнішньо- політичного курсу, так і вміння цілеспрямовано та послідовно його здійснювати. територіальна відірваність дипло- матичних представництв у Прибалтиці й на Кавказі від центрального апарату МЗС УНР ускладнювала проведення узгодженої політики та знижувала її ефективність. Насамкінець, амбітність, нетолерантність, нетерпимість і навіть банальна заздрість, помножені на гуртківщину, лишалися тяжкою й невиліковною хворобою, якою були вражені значна частина діячів вітчизняного національно-визвольного руху, в тому числі й частина представників українського дипломатичного корпусу.

Безперечно, саме Наддніпрянська Україна з її найчисельнішими у Балто-Чорноморському регіоні людськими ресурсами, найрозвиненішими економічним потенціалом і транспортною інфраструктурою, надзвичайно вдалим геополітичним розташуванням об’єктивно була покликана відігравати провідну роль серед “рандштатів”, в тому числі і в організації їх військово-політичних і економічних союзів. Очолюване С.Петлюрою й домінуюче в керівництві УНР із весни 1919 р. угрупування чітко усвідомлювало потребу зближення з Варшавою, навіть коштом поступок їй окремих територій у Холмщині, Підляшші, Західній Волині та Східній Галичині, що на кінець 1918 р. уже були окуповані польськими військами. Попри окремі нерівноправні положення щодо УНР, Варшавський договір 21-24 квітня 1920 р. забезпечував можливість продовження військово-дипломатичної боротьби за національну державність і надавав їй широкого міжнародного резонансу. Невдачі у спробі започаткування рівноправного діалогу з більшовицькою Росією та у справі захисту українських національних інтересів на Паризькій мирній конференції, зрештою, активізували участь Директорії у створенні “Балтійської (Східної) Антанти”. З погляду пріоритетності чорноморського чи балтійського векторів зовнішньої політики молодої української державності, найоптимальнішим за тогочасних умов видавалося їхнє природне поєднання у формі Балто-Чорноморського союзу, ключовою ланкою котрого мала бути УНР. Однак на останньому етапі національно-визвольних змагань, оточена звідусіль агресивно налаштованими й ворожими чи, у кращому випадку, неприхильними силами (за винятком, можливо, Чехословаччини), без належної соціальної підтримки та міжнародного визнання, УНР під керівництвом Директорії безповоротно втрачала на користь відродженої Другої Речі Посполитої вирішальну роль в інтеграційному процесі на теренах Центрально-Східної Європи.

Відтворення цілісної картини зовнішньополітичної діяльності українських національних урядів 1917-1921 рр. зумовлює необхідність дослідження їхніх відносин із українськими національними організаціями Середньої Азії, Сибіру та Далекого Сходу, політичними центрами російського демократичного антибільшовицького руху (“Російський політичний комітет” Б.Савінкова, паризька “Російська політична нарада”, Уфимська директорія тощо), а також визначення місця України та інших “окраїнних держав” колишньої Російської імперії у зовнішньополітичних концепціях та стратегіях суміжних із ними держав: Румунії, Угорщини, Чехословаччини, Болгарії та Туреччини.