40. Дипломатія Центральної Ради в реалізації автономістсько федералістичного курсу. Стосунки з Тимчасовим Урядом

Попри значні труднощі, пов'язані зі становленням української державності періоду Центральної Ради, саме в цей час закладалися основи української зовнішньої політики та дипломатії, саме в цей час незалежна Україна зробила низку важливих кроків, котрі стосувалися розбудови національної зовнішньополітичної служби, активної участі України в тогочасних міжнародних відносинах. Дотримання керівництвом ЦР курсу на політичну автономію України у складі федеративної Росії, звичайно, гальмувало самостійний вихід нашої держави на міжнародну арену. Однак навіть за цих умов було зроблено чимало. Певні зовнішньополітичні повноваження були покладені на секретаріат міжнаціональних справ Центральної Ради. Проголошення УНР у листопаді 1917 р. дало змогу Україні активно включитися у міжнародну діяльність в рамках боротьби за припинення Першої світової війни. Формується перша дипломатична місія республіки - делегація на мирні переговори у Брест-Литовську. Протягом грудня 1917 р. секретаріат міжнаціональних справ трансформується у відомство міжнародних справ. До Швейцарії підряджається представник уряду УНР Ю. Гасенко для погодження умов запровадження постійного представництва України за кордоном. Англія та Франція призначають своїх представників в Україні. З січня 1918 р. починає діяти міністерство закордонних справ УНР. Після укладення Брестської угоди з Центральними державами Україна відправляє послів до Німеччини, Австро-Угорщини, Туреччини, Румунії. Була тут і серйозна проблема: зовнішньополітична залежність України від австро-німецького блоку гальмувала встановлення нормальних зносин з державами Антанти.

Значну увагу уряд УНР приділяв організації консульської служби. МЗС виробило проект закону, який визначав компетенцію та структуру консульських установ України, їх планувалося запровадити в державах Центрального блоку, нейтральних європейських країнах, а також на території колишньої Російської імперії в місцях компактного проживання українців. Керівництво зовнішніми справами УНР доби Центральної Ради в якості генерального секретаря міжнародних справ, міністра закордонних справ і державного секретаря закордонних справ відповідно здійснювали О. Шульгин, В. Голубович, М. Любинський. Треба зазначити, що на початковому етапі свого становлення Українська Центральна Рада, бачила Україну лише як автономну частину Росії. Важко сказати чому ідеї повного відокремлення від Росії, тогочасними політиками в більшості своїй, не сприймались. Можливо вони просто вже не уявляли Україну повністю незалежною: досвід історії цілком чітко продемонстрував, що будь-які прагнення українців до власної державності, так чи інакше, жорстко присікались російським самодержавством; Можливо, для Центральної Ради нагальнішими здавались економічні проблеми, і саме їх вирішення вони бачили більш реальним в союзі з Росією. До того ж, провідники Центральної Ради намагались дивитись на речі реально. Чого б досягли українці, проголосивши незалежність, яку б ніхто в світі не визнав? А що станеться саме так, очевидно, в цьому очільники Центральної Ради не сумнівались, оскільки чудово розуміли, що українці сприймаються світом лише через призму Тимчасового уряду, і звичайно ж ніхто б не пішов на конфлікт з Росією, оскільки фактично вона забезпечувала Антанту гарматним м`ясом під час війни. Центральна Рада обрала інший шлях, не революційний, а більш поступальний – розвиватись автономно, а коли українці будуть готові – заявити про себе на міжнародній арені, як про самостійного гравця.

Отож, Центральна Рада відряджає до столиці переговорників, сподіваючись на підтримку з боку Тимчасового уряду, одним з лозунгів якого, було “право на самовизначення народів”. Однак не все так сталось, як гадалось українцям. Нашій делегації влаштовують “прохолодний прийом”, даючи зрозуміти, що уряду зараз м`яко кажучи, не до українців з їхніми проблемами. Ображені українці, які, по суті, нічого крім декларацій від Тимчасового уряду, і не вимагали, починають усвідомлювати, що росіяни розуміють лише мову сили та ультиматумів. Так народжується І Універсал, в якому проголошується автономія та створюється власний уряд – Генеральнийй Секретаріат. Наляканий шаленою підтримкою Центральної Ради в армії та на флоті, Тимчасовий уряд бере курс на “умиротворення” Центральної Ради. Росіяни надсилають до Києва делегацію для переговорів, під час яких, просто намагаються “замилити очі” різними заявами про визнання прав українців на автономію, всіляко уникаючи конкретних дій. Згідно київських домовленостей Генеральний Секретаріат відповідальний перед Центральною Радою і є найвищим органом влади в Україні, і що найголовніше, визначаються територіальні межі української автономії у складі 9 губерній. Після приїзду українців до Петрограду для закріплення домовленостей, росіяни, усіляко принижуючи наших дипломатів, провокують українців, щоб вони самі відмовились від угоди. В таких умовах нашим нічого не залишається як погодитись на запропоновану урядом, “Тимчасову інструкцію”, згідно якої, Генеральний Секретаріат призначався зверху і влада Центральної Ради розповсюджувалась не на 9, як було домовлено раніше, а лише на 5 губерній.

Проте навіть “Тимчасова інструкція”, з усіма її недоліками, визнавала головне – автономію України, що під час перших петроградських переговорів було вершиною всіх українських вимог. І що найголовніше – про Україну нарешті заговорив світ.

Отже, дипломатичні відносини Центральної Ради та Тимчасового уряду пройшли шлях від категоричного несприйняття вимог українців, до вимушеного компромісу. Українцям все ж вдалось досягти, нехай і формального, визнання Тимчасовим урядом. І що найголовніше, ці переговори показали світові, що Україна здатна стати самостійним гравцем на міжнародній арені. 41. Створення УНР і початок її дипломатичної діяльності Важливою подією в історії Української революції стало прийняття Української Центральною Радою (УЦР) 7 (20) листопада 1917 року ІІІ Універсалу. У цьому документі УЦР проголосила створення Української Народної Республіки (УНР), що мала бути автономною частиною у складі федеративної не-більшовицької Росії. Вперше в ІІІ Універсалі УЦР визначила територіальні межі української автономії. Визначення державної приналежності земель відбувалося на основі етнічного принципу – там, де більшість населення складали українці, визнавалась їхня державна приналежність до УНР. Території Київської, Подільської, Волинської, Чернігівської, Полтавської, Харківської, Катеринославської, Херсонської губерній, а також Таврія без Криму оголошувались землями, які мали увійти до складу УНР.

Центральна Рада оголосила себе прихильником якнайшвидшого завершення світової війни, підписання всіма воюючими країнами мирного договору, який би носив демократичний характер, не містив анексій та контрибуцій, забезпечив би право націй на самовизначення.

Універсал проголошував скасування смертної кари та амністії політв’язням. Генеральне секретарство судових справ мало здійснити всі необхідні заходи щодо впорядкування судової сфери УНР і привести «до згоди з правними поняттями народу».

Проголошення ІІІ Універсалу юридично оформлювало віковічну мрію українського народу про створення власної держави, яка отримала назву Української Народної Республіки. Історія сучасної української дипломатії веде початок з часу утворення

Української Народної Республіки. Перший етап дипломатичної діяльності уряду

УНР тривав від моменту створення Української Центральної Ради до середини

листопада 1917, другий розпочинається з листопада 1917 р., коли було

проголошено ІІІ Універсал Української Центральної Ради і третій період –

від цього часу і до кінця існування УНР на українських землях

Після прийняття ІV Універсалу 22 січня 1918 р., котрий проголосив

державну самостійність Української Народної Республіки, українська держава

завершила свій рух до незалежності. Виконавчі структури Української

Центральної Ради перетворено на повноцінний уряд, який зберіг на початку

назву Генеральний Секретаріат. Серед них чільне місце зайняло

зовнішньополітичне відомство – Генеральне секретарство міжнародних справ.

Варто назвати прізвища людей, які стояли біля витоків української

дипломатії, вказати дати і тим самим підкреслити, що національна

зовнішньополітична діяльність після відновлення державної самостійності

України у 1991 р. мала своїх попередників. Отож першим керівником

Генерального секретарства міжнародних справ була високоосвічена людина,

патріот України Олександр Шульгин, із 30 січня 1918 р. міністерством

закордонних справ керував голова Ради народних міністрів Володимир

Голубович, а із 3 березня по 28 травня 1918 р. – Микола Любинський.

Українська дипломатія починалася практично з нуля: за короткий термін

вдалося закласти підвалини закордонної політики, розпочати активну

діяльність зі створення українських посольств за кордоном, розпочати прийом

у себе посольств різних країн. Поступово Україна набирала значення

самостійного міжнародного чинника, і роль її могла би бути більшою, якби не

агресивність сусідніх держав, котрі не могли змиритися з фактом існування

української держави.

У час правління гетьмана П. Скоропадського з 3 травня1918 р. обов’язки

міністра виконували Голова Ради міністрів Микита Василенко, Дмитро

Дорошенко і Григорій Афанасьєв – аж до 14 грудня 1918 р., тобто до кінця

правління Скоропадського.

Директорією УНР міністром закордонних справ 26 грудня 1918 р.

призначено Голову Ради народних міністрів Володимира Чехівського, з 13

лютого1919 р. - Костянтина Мацієвича, з 9 квітня 1919 у новому складі уряду

портфель міністра закордонних справ залишався вільним, згодом міністром

призначено Володимира Темницького. Із 27 серпня 1918 Андрій Лівицький –

керуючий міністерством закордонних справ, 26 квітня 1920 р. міністром став

Андрій Ніковський. Це останній уряд УНР, який діяв на українських землях.

Подальше він перебував у еміграції. Державний Центр УНР в екзилі

підтримував ідею державної самостійності України цілих 70 років, звертаючи

чи не найголовнішу увагу у своїй діяльності на міжнародні справи.

Першим виходом УНР у міжнародну політику була участь у підготовці і

підписанні Берестейського миру 1918 р. Українська дипломатія уклала цей

договір на досить вигідних для себе умовах. Після того, як УНР визнала

більшість країн учасників Берестейського миру, Центральна Рада у 1918 р. вислала перших українських послів до Німеччини, Австро-Угорщини, Туреччини,

Румунії.

За Гетьманату створено нові посольства: Донська область, Польща,

Фінляндія, Швейцарія, Румунія, Кубань, Швеція. До Києва прибули посли

Азербайджану, Грузії, Фінляндії, Кубані та Румунії.

За Директорії Україна мала за кордоном 11 повноцінних посольств 1-го

розряду - Німеччина, Австрія, Угорщина, Туреччина, Болгарія; другого

розряду - Румунія, Чехо-Словаччина, Естонія, Латвія, Фінляндія, Грузія (з

Азербайджаном, Кубанню, Північним Кавказом), а також у Великої Британії,

США, Італії, Греції, Бельгії (і Голландії), Данії, Ватикані.

Перші дипломатичні представники іноземних держав прибули до Києва у

грудні 1917 У Києві та інших містах України діяли консули Німеччини, Австро-

Угорщини, Туреччини, Фінляндії, РРФСР, Іспанії, Грузії, Данії, Греції,

Норвегії, Швейцарії, Швеції, Італії, Персії, Білорусії.

Незважаючи на об’єктивні труднощі, що були пов’язані з ворожістю

зовнішнього світу, браком підготовлених кадрів, досвіду роботи,

прорахунками і помилками, політичними

пристрастями, дипломатична діяльність як складова частина діяльності уряду

УНР за досить короткий час і важких обставин встигла зробити дуже багато, а

головне - заявити світові, що незалежна українська держава існує.