75. Нацистський окупаційний режим і Україна. Оцінка діяльності оун-упа

Територію СРСР Гітлер називав «великим пирогом»,

д ля освоєння якого необхідно, по-перше, оволодіти ним,

по-друге, управляти, по-третє, експлуатувати.

Закарпаття

ще 1939 р. було окуповане Угорщиною; Північна Буко­

вина, Ізмаїльщина та «Трансністрія» (Задністров'я — зем­

лі між Південним Бугом і Дністром з центром в Одесі)

були підпорядковані Румунії; «дистрикт Галичина» при­

єднувався до створеного гітлерівцями на польській тери­

торії «генерального губернаторства»; на окупованій те­

риторії УРСР створювався рейхскомісаріат «Україна»

Чернігівська, Сумська, Харківська і Во-

рошиловградська області УРСР та територія Криму пере­

бували під владою воєнних властей.

Рейхскомісаріат «Україна» очолив Еріх Кох, якого в

третьому рейху називали «другим Сталіном».

Фашист­

ський окупаційний режим в Україні мав виконати три

основні завдання: забезпечити продовольством, матеріаль­

ними і людськими ресурсами потреби фашистської воєн­

ної машини; вивільнити від українського населення шля­

хом фізичного знищення, депортацій та вивезення на ро­

боту до Німеччини «лебенсраум» (життєвий простір) для

арійської раси; сприяти колонізації значної частини оку­

пованих земель, заселенню цілих районів німецькими пе­.

Пограбування України здійснювалося з німецькою

педантичністю і ґрунтовністю.

Характерною рисою «нового порядку», який вводився

гітлерівцями на окупованих територіях, був кривавий те­

рор.

Під час окупації населення України скоротилося на

13,6 Млн осіб (за іншими даними на 14,5 млн). Жорсто­

к ий терор проти мирного населення України мав на меті

не тільки «швидке умиротворення», тобто придушення

будь-якого опору окупаційними військами. Він став кри­

вавим інструментом виконання головного завдання «Ге­

нерального плану «Ост» — обезлюднення східних тери­

торій для переселення сюди німецьких колоністів.

Складовою руху опору в тилу фашистів після невда­

лої спроби ЗО червня 1941 р. проголосити у Львові від­

новлення самостійної Української держави стали дії певної

частини Організації українських націоналістів (ОУН) та

Української повстанської армії (УПА).

Напередодні вторгнення німецьких військ у СРСР на­

ціоналістичний рух вже був суттєво розколотий. Власне

внутрішній конфлікт в ОУН існував протягом тривалого

часу, але міжфракційна боротьба особливо загострилася

після вбивства у травні 1938 р. лідера організації Є. Коно­

вал ьця. Саме цього періоду почали виявлятися розходжен­

ня між ветеранами — членами Проводу Українських На­

ціоналістів (ПУН) (Мельник, Барановський, Сушко, Сці-

борський та ін.), що здебільшого перебували в еміграції, і

молоддю — радикальними бойовиками, які очолювали під­

пільну боротьбу в західноукраїнських землях (Бандера,

Стецько, Шухевич та ін.). В основі конфлікту лежала бо­

ротьба за владу і вплив у організації, його загостренню

сприяли вікова різниця, натягнуті особисті стосунки, сут­

тєві розходження в питаннях тактики боротьби.

Молоді радикали вимагали від лідерів ПУ Н перегля­

нути політику ОУН стосовно орієнтації лиш е на одну дер­

жаву (зокрема, Німеччину), налагодити контакти з за­

хідними країнами, зосередити всі зусилля на боротьбі влас­

не в Україні, розгортати революційну діяльність, незва­

жаючи на втрати від репресій радянської влади.

Відповіддю мо­

лодих радикалів на непоступливість ветеранів стало скли­

кання в лютому 1940 р. у Кракові власної конференції,

яка не тільки не визнала рішень римського збору, а й

сформувала Революційний провід ОУН на чолі з С. Бан-

дерою. ,

З цього моменту починається одночасне існування двох

українських націоналістичних організацій: ОУН-Р, або

ОУН-Б — революційна, або бандерівська, та ОУН-М —

мельниківська.

Залишаючись вірними інтегральному націоналізму,

обидві організації ставили перед собою одну мету — неза­

лежність України, проте погляди на шляхи її досягнення

суттєво відрізнялися.

За допо­

могою німецького військового командування ОУН-Б сфор­

мувала «Легіон українських націоналістів», який скла­

дався з двох підрозділів — «Нахтігаль» і «Роланд».

Німці планували використати ці українські частини для

охорони і каральних акцій на окупованій території. Бан-

дера ж вбачав у них ядро майбутньої національної армії

та засіб поширення впливу ОУН-Б.

З початком бойових дій Німеччини проти СРСР ОУН-Б

перейшла до рішучих акцій. ЗО червня 1941 р. у щойно

захопленому німцями Львові, спираючись на «Нахтігаль»

та збройні групи бойовиків, бандерівці провели в будин­

ку «Просвіти» Українські національні збори, які ухвали­

ли Акт про відновлення Української Держави. Було обрано

Українське державне правління на чолі із соратником Бан-

дери — Я. Стецьком.

Проте всі ці спроби українських націоналістів, спрямова­

ні на поступове відновлення української держави суперечили планам гітлерівців. Тому вже у вересні 1941 р. прой­

ш ла хвиля арештів бандерівців, а в грудні розпочалися

репресії проти мельниківців. ОУН пішла в підпілля.

Історія формування Української повстанської армії

(УПА) досить складна, неоднозначна і ще й досі містить

чимало «білих плям». Ще в серпні 1941 р. Тарас Бульба-

Боровець оголосив себе головним отаманом України, ідей­

н им спадкоємцем та продовжувачем справи С. Петлюри й

організував нерегулярне формування української міліції.

Формування називалося «Поліська Січ» і діяло на те­

риторії Полісся та Волині. Незабаром «Поліську Січ» було переймено­

вано на Українську повстанську армію (УПА), яка вела

бойові дії як проти радянських партизан, так і проти фа­

шистів. Назва УПА у цей час відображала не стільки ре­

альний стан справ, скільки мету, яку ставив перед собою

Т. Бульба-Боровець.

Становлення оунівського партизанського руху поча­

лося в середині 1942 р. Після хвилі масового дизертирст-

ва з лав української поліції навесні 1943 р. військові фор­

мування значно зросли і спочатку називалися Українсь­

ка визвольна армія (УВА), а невдовзі взяли популярну

в же на той час назву — Українська повстанська армія.

Очолив її Роман Шухевич (Тарас Чупринка).

За зонами дії УП А поділялася на три групи: УПА-

Північ (Волинь і Полісся); УПА-Захід (Галичина, Закер-

зоння, Буковина, Закарпаття); УПА-Південь (Поділля).

Четверте формування, УПА-Схід, не вдалося утворити.

Отже, у роки Другої світової війни основною страте­

гічною метою формувань ОУН—УП А було відновлення

української державності. Потрапивши у вир радянсько-

німецького протистояння, вона активно намагалася ві­

діграти роль «третьої сили», що представляє та обстоює

інтереси українського народу. Така позиція зумовила бо­

ротьбу одразу на три фронти — проти німецьких окупан­

тів, радянських партизанів та польських формувань Армії

Крайової. Оскільки УПА, на відміну від Руху Опору в

Європі, не підтримувала жодна з держав, вона змушена

була дотримуватися своєрідної тактичної лінії, в основі

якої лежали збереження і зміцнення власних сил, нама­

гання поширити свій контроль на якомога більшу части­

ну українських земель, вичікування слушного моменту

д ля вирішального удару.