1. Великі простори держави та етнічна неоднорідність

населення. Русь простягалася на значну територію, що, за­

лежно від обставин, могло бути або свідченням державної

могутності, або ж джерелом слабкості.

2. Зростання великого феодального землеволодіння.

Розвиток продуктивних сил, утвердження феодальних відносин

сприяли появі та зміцненню великого землеволо­

діння.

3. Відсутність чіткого незмінного механізму спадко­

ємності князівської влади. Тривалий час (майже до

30-х років X X ст.) серед істориків панувала думка, що

основною причиною роздрібненості є порушення принци­

пів престолонаслідування.

4. Зміна торговельної кон'юнктури, частковий за­

непад Києва як торгового центру, поява поліцентрії в

зовнішній торгівлі. Наприкінці XI ст. половецькі кочо­

вищ а перерізали торговельні шляхи до Чорного та Кас­

пійського морів.

Внутрішніми чварами вміло користувалися зовнішні вороги. Вони висувають непомірні територіальні претензії, грабують беззахисних людей. На південних кордонах на зміну розгромленим Ярославом Мудрим печенігам приходять не менш страшні половці, або комани.

У цей період плететься і складна інтрига міжнародних відносин. Ось яким був її початок. 1068 року половці розгромили трьох старших Ярославичів поблизу ріки Альти і страшенно спустошили Переяславську землю. Це призвело до повстання 1068 року в Києві, внаслідок якого з міста було вигнано великого князя Ізяслава, що втік до Польщі. Завдяки допомозі польського короля Болеслава Сміливого Ізяславу вдалося повернути собі київський престол. Але Болеслав за цю послугу відібрав Перемишль. Навесні 1073 року Ярославичі посварилися за полоцький уділ і Святослав зі Всеволодом удруге вигнали Ізяслава з Києва. Великим князем на три роки став Святослав.

А коли 1169 року володимиро-суздальський князь Андрій Боголюбський на чолі об'єднаних сил одинад¬цяти князівств взяв його приступом і нещадно пограбував, то Київ зовсім занепав.

Зайняті внутрішніми справами, київські князі брали посильну участь і в зовнішніх акціях. Ізяслав та його брати продовжували підтримувати традиційні дружні стосунки з греками, даючи їм військо, завдяки якому імператори залишалися на тронах, адже у Візантії на той час також було неспокійно.

Домовившись між собою, руські князі 1097 року зустрілися в Любечі під Києвом. Це була перша спроба досягти широкої внутрішньої угоди на міжнародних принципах після початку феодальної роздробленості. Не без тертя угода була схвалена всіма учасниками зустрічі. Ось яким чином було поділено колись могутню державу: Святополк одержав Київську землю; за Мономахом залишився батьківський уділ — Переяслав, Смоленськ, Ростов, Суздаль, Білоозеро; Олег, Давид і Ярослав Святославичі посіли відповідно — Чернігів, Рязань, Муром; Давид Ігоревич утримав Володимир-Волинський; Володар і Василько Ростиславичі закріпили за собою Перемишль і Теребовлю.

11. Галицько-Волинське князівство та його дипломатія

Виникненню та піднесенню Галицько-Волинської держави сприяла низка чинників:

1) вдале географічне положення (віддаленість від Києва послаблювала вплив центральної влади, природні умови робили ці землі важкодоступними для степових кочівників, крім того, князівство розташовувалося на перехресті стратегічно важливих торгових шляхів);

2) необхідність спільної боротьби двох князівств проти агресії з боку Польщі та Угорщини, а згодом проти монгольського нашестя та іга;

3) енергійна об'єднавча політика князів Романа Мстиславича (1199—1205) та Данила Романовича Галицького (1238—1264);

4) існування на території князівства багатих родовищ солі, що сприяло економічному зростанню та інтенсифікації торгівлі.

Об'єднання Галичини проходило за князя Володимирка (1124—1153 рр.), а розквіту Галицьке князівство сягнуло за його сина Ярослава Осмомисла (1153—1187 рр.). Тоді будуються нові міста, фортеці. Успішними були походи Ярослава проти зовнішніх ворогів. Так, у 1183 р. він взяв у полон 12 половецьких ханів. Після смерті Ярослава Осмомисла (1187 р.) галицький стіл посів його позашлюбний син Олег. Проте галичани повстали проти нього на користь законного правителя — старшого сина Ярослава — Володимира. Бояри, невдоволені його правлінням, намагалися запросити на князівство волинського князя Романа Мстиславича. Проте Володимир Ярославич, спираючись на підтримку німецького князя Фридріха Барбаросси і польського короля Казимира, повернув собі князівський стіл.

Після смерті останнього Ростиславича — Володимира (1199 р.) Роман Мстиславич, спираючись на дружинників, міщан і частину боярства, об'єднав галицькі та волинські землі в єдине князівство, яке поступово стає спадкоємцем Києва.

Формуючи централізовану державу, Роман Мстиславич рішуче виступив проти опозиційного йому галицького боярства. Здійснивши успішні походи проти Литви, Польщі, Угорщини, половців, Роман Мстиславич підніс міжнародний авторитет держави. У 1202— 1203 рр. він поширює свою владу на Київщину та Переяславщину. В 1205 р. під час війни з Польщею Роман Мстиславич потрапив у засідку і загинув. Після цього потужне державне утворення фактично розпадається.Зі смертю Романа розпочинається майже 30-річний період боротьби за галицький стіл.

Почався період міжусобних воєн та іноземного втручання. Лише у 1238 р. Данило зміг оволодіти Галичем, перемігши об'єднані сили тамтешнього боярствав 1245 р., угорських і польських феодалів. Волинські землі отримав Василько, хоч обидва князівства існували як єдине ціле.

Проте діяльність Данила Галицького була перервана татаро-монгольською навалою. Активну підтримку в антитатарській політиці Данилові Галицькому надавав папа римський Інокентій IV. У 1253 р. в м. Дорогожині Данило був коронований папським легатом.

Але головним спільником Данила Романовича у 1251 р. став володимиро-суздальський князь Андрій Ярославич. Ординці вирішили розбити русичів поодинці та наслали на Андрія величезне військо. А у 1258 р. ординці на чолі з Бурундаєм змусили Данила Галицького зруйнувати власні великі фортеці — Львів, Володимир, Лучеськ.