34. Національно-визвольний рух і активація дипломатичної активності навколо перебудови міжнародних відносин у Східній і Центральній Європі

Наприкінці XIX - на початку XX ст. Османська та Австро-Угорська імперії пригноблювали народи Швденно-Східної (чехів, словаків, українців, поляків, румунів, сербів, хорватів) і Центральної Європи (албанців, болгар, боснійців, македонців, поляків, румунів, сербів, українців та ін.).

1875 р. проти османського панування повстали Герцеговина та Боснія, на допомогу яким прийшли добровольці із Сербії, Чорногорії, Болгарії та Росії. Повстанський рух поширився на територію Болгарії, Сербії, Чорногорії та Македонії. Проте сили сторін у цій війні були нерівні. Османська армія жорстоко придушила опір слов'ян. Створені в містах Росії слов'янські комітети збирали кошти, посилали добровольців, вимагали від царя більш рішучої позиції. У квітні 1877 р. царський уряд оголосив війну Османській імперії, що закінчилася перемогою Росії. У результаті багатовікове османське ярмо зазнало значного краху, болгари створили свою державу, було визнано незалежність Сербії, Чорногорії та Румунії.

Остаточне визволення народів Південно-Східної Європи, які підлягали Порті, було завершено лише на початку XX ст. Широкого розмаху визвольний рух набув і в Австро-Угорщині. На початку XX ст. загострилися суперечності між Австрією й Угорським королівством, яке вимагало збільшення контингенту і самостійності угорської армії, повної незалежності угорського державного банку, митного відокремлення Угорщини від Австрії. Загострилися і хорватсько-угорські відносини. Безправне становище хорватського народу викликало постійні антиугорські виступи і в Хорватії постійно діяв надзвичайний стан. Враховуючи напруженість національних відносин в імперії, австрійська соці ал-демократична партія 1899 р. прийняла програмне положення про культурно-національну автономію. Проте це не сприяло вирішенню національного питання.

Одним із актів придушення національно-визвольних рухів південнослов'янських народів була анексія Боснії та Герцеговини в 1908 р., що загострила відносини між Австро-Угорщиною з одного боку, Росією і Сербією з іншого.Своєрідними аграрними колоніями Угорщини були Словаччина і Закарпатська Україна. Широкі кола Словаччини шукали зближення з чеським народом для спільної боротьби проти австро-угорського панування.

Польські землі були розділені між трьома державами - Австро-Угорщиною, Німеччиною і Росією. Провінція Галичина, де мешкало польське й українське населення, користувалася автономією і мала свій сейм. Тут однією з гострих проблем були польсько-українські відносини, бо австрійська влада більш поблажливо ставилася до поляків. У Польщі діяла впливова політична партія - Соціал-демократія. Польські соціал-демократи співпрацювали з російськими більшовиками і в національному питанні обстоювали право націй на самовизначення. Проте російські правлячі кола ігнорували польське питання, як і взагалі національне питання в країні. Врешті-решт у вирішенні питання про державність Польщі переорієнтувалися на Австро-Угорщину і Німеччину, які й проголосили в 1916 р. незалежне Королівство Польське.

Отже, для кінця XIX - початку XX ст. була характерна не лише активізація національно-визвольних рухів народів Південно-Східної і Центральної Європи. У різних соціально-політичних умовах, на різних етапах історичного розвитку вони ставили перед собою неоднакові завдання, але врешті-решт вони зводилися до завоювання чи відновлення незалежності, створення своєї державності.

35. Національні проблеми в програмах українських партій – пошук моделей перебудови міжнародних відносин у Східній і Центральній Європі У 90-х рр. XIX ст. національний рух на західноукраїнських землях вступив у політичну стадію розвитку. У той час на грунті наявних суспільно-політичних течій утворилися перші політичні партії, були сформульовані їхні програми та політичні гасла , розраховані на участь в їх реалізації широких суспільних верств. Завдяки цьому національна ідея почала оволодівати народними умами, а національний рух, що набував політичного змісту, став масовим. У Галичині першою такою партією стала заснована 1890 р. Русько-українська радикальна партія (РУРП) — перша легальна українська політична партія європейського типу і водночас перша в Європі селянська партія соціальної орієнтації. Згодом були створені нові партії : Українська національно-демократична партія — УНДП (1899) — найпотужніша і найвпливовіша в краї, Українська соціал- демократична партія — УСДП (1899) і Католицький русько-народний союз (1896), перетворений 1911 р. в Християнсько-суспільну партію. Найближчими програмними завданнями РУРП і УНДП поставили змагання за національно-територіальну автономію Східної Галичини і Північної Буковини з власним сеймом і адміністрацією (у 1918 р. ця вимога стосувалась і Закарпаття), УСДП — за культурно-національну автономію. А кінцевою метою національного руху спочатку РУРП (1895), а за нею УНДП і УСДП сформулювали в своїх програмах здобуття культурної, економічної й політичної самостійності українського народу, його державної незалежності та об єднання його земель. РУРП здійснення своїх ідеалів убачала «лише при повній самостійності політичній русько-українського народу . Метою УНДП, вказувалось у відозві її керівного органу — Народного комітету — від 5 січня 1900 р., є «незалежна Русь- Україна, в якій би всі частини нашої нації з'єдналися в одну новочасну культурну державу». УСДП в програмній статті свого органу «Воля» заявляла: «Наша ціль : є вільна держава українського люду — Українська республіка». Подібних програмних засад дотримувалися буковинські Національно-демократична партія (1907) та Радикальна партія (1906). З того часу політична самостійність України стала головним гаслом національного руху в Галичині й на Буковині. Спільна політична платформа була передумовою тісної співпраці провідних українських партій. Після невдалої спроби досягнення політичного компромісу народовської Народної ради з польською сеймовою і крайовою адміністрацією Галичини (так звана політика «нової ери») та кривавих виборів 1897 р. український рух під політичним проводом УНДП, яка поступово радикалізувалась, при співпраці з нею РУРП і УСДП набуває опозиційного щодо влади характеру, орієнтується на власні сили, на організацію народних мас. Національно свідомі народні маси поступово стають реальною основою руху. Москвофільство зрештою втрачає свої колишні позиції. Греко-католицьке духовенство на чолі з митрополитом Андреєм Шептицьким (1865-1944) остаточно стає на національний грунт та включається як впливова сила в національний рух. Суспільство, одностайне в своїх національних змаганнях, стає на шлях політичних й культурних здобутків.

Лютий 1917 року приніс в Україну великі надії на національне відродження, на третю історичну спробу встановлення власної державності, самостійності й суверенітету. Надзвичайно зросла активність різних політичних сил. Але понад два з половиною століття, проведених у складі Російської імперії, спричинили певну політичну нерішучість цих сил, неадекватну оцінку ними бажань і можливостей, навіть деяку інертність у висуненні рішучих вимог. І на першому етапі державотворення політичні плани й гасла національних сил не сягали далі прагнення встановлення автономії України у складі федеративної демократичної республіки Росії.

За автономію України у складі Росії виступала й створена 17 березня 1917 року Центральна Рада, і різноманітні форуми у вигляді з'їздів різних політичних і громадських організацій. Новостворені «Просвіти», українські школи, клуби, газети — всі вони в один голос також вимагали автономії України та скликання Установчих зборів.

Лише поодинокі організації й політичні діячі піднімалися у своїх вимогах до необхідності утвердження самостійності України. Навіть Михайло Грушевський тоді в численних брошурах і під час переговорів з представниками лівих партій виступав не просто за автономію, але й проти самостійності України.

16 липня 1917 року Центральна Рада ухвалює свій Другий Універсал. У цьому більш конкретному документі вона визнавала Установчі збори, які мали затвердити автономію України, одночасно наголошуючи, що Україна не має наміру відокремлюватися від Росії. Слід сказати, що на вимогу міністрів Тимчасового уряду Центральна Рада значно розширила свій склад. І тепер у складі Центральної Ради було 212 делегатів Всеукраїнської ради селянських депутатів, 158 — Всеукраїнської ради солдатських депутатів, 100 — Всеук¬раїнської ради робітничих депутатів. Крім того, до складу Центральної Ради ввійшли 50 делегатів рад робітничих і солдатських депутатів з місць, 20 представників українських соціалістичних партій, 40 — російських соціалістичних партій, 35 — єврейських соціалістичних партій, 13 — польських соціалістичних партій, 84 депутати, обрані на міських та губернських зібраннях. Розшири¬лася Центральна Рада й за рахунок 108 представників професійних, просвітніх, економічних, громадських організацій та національних партій.